Автоматизація міжбанківських розрахунків

       Недоліками цього виду розрахунків  можна вважати велику трудомісткість  і великі витрати на їх здійснення  та, що найголовніше, погіршення  стану ліквідності банку.

       У складній банківській системі,  що об'єднує велику кількість  учасників, банкам невигідно встановлювати  численні двосторонні зв'язки  і мати безліч рахунків-ностро. Ці рахунки поглинають великі  суми ліквідних коштів. Отже, банк  може відкрити обмежену кількість  рахунків-ностро в банках-кореспондентах, що стимулюватиме конкуренцію  між останніми. Щоправда, у країнах  з розвинутою економікою великі  банки нерідко відкривають значну  кількість кореспондентських рахунків, деякі з них і за межами  своєї країни — від 300 до 500 і більше. При цьому, звичайно, використовується найновіша комп'ютерна  та організаційна техніка. Так,  один з найбільших банків ФРН  — Дойче Банк АГ — має  4 тис. кореспондентів у 184 країнах  світу і тільки у Франкфурті-на-Майні  веде близько 5 тис. поточних  рахунків іноземних банків.

       У країнах, де банківська система  не є стабільною та збалансованою,  зазначені незручності двосторонніх  розрахунків посилюються зі збільшенням  мережі розрахунків даного комерційного  банку. їх можна подолати установленням  численних кореспондентських

       відносин між банками країни, але з єдиною централізованою  установою.

       Розрахунки через кореспондентські  рахунки, що відкриваються в  установах центральних банків. Потреба  в централізованій установі, що  надає розрахункові послуги практично  всім учасникам банківської системи,  може бути задоволена через  установлення ще однієї функції  центрального банку країни, тобто  останній може бути централізованою  установою, що відкриває кореспондентські  рахунки для комерційних банків.

       Перелік операцій, здійснюваних  за кореспондентськими рахунками,  відкритими в установах центробанку,  у вітчизняній практиці досить  широкий. Це операції:

       — з кредитно-розрахункового, касового  та іншого обслуговування клієнтів  самого комерційного банку, що  передбачає переказування та  стягнення коштів, пов'язаних з  реалізацією продукції та наданням  послуг об'єктами господарювання, розрахунками з бюджетом, позабюджетними  фондами, а також із прийманням  та видаванням клієнтам готівки  для виплати заробітної плати  і премій та для деяких адміністративно-господарських  витрат;

       — на міжбанківському ринку  цінних паперів, міжбанківських  кредитів і депозитів та касові  операції з емісійним банком;

       — за господарськими угодами  самого банку, наприклад за  платежами в бюджет та в  позабюджетні фонди.

       Перевагою рахунків-ностро, які відкриваються  комерційними банками в центральному  банку, є те, що останній може  надавати короткострокові кредити  для погашення їхніх зобов'язань  за міжбанківськими розрахунками. Платіж із використанням кредиту  центрального банку є унікальною  формою платежу, бо вимога здійснити  такий платіж надсилається установі, яка не може збанкрутувати  і яка завдяки своїм повноваженням  щодо емісії грошей ніколи  не відчуватиме нестачі ліквідних  коштів.

       Центральний банк, відкриваючи рахунки-лоро  для банків і створюючи централізовану  систему розрахунків, здійснює  витрати і мусить відшкодовувати  їх. Тому за цими рахунками:

       — як правило, не сплачуються  проценти,

       — у деяких країнах установлюється  мінімальний резерв залишків  на рахунках,

       — стягуються комісійні за  платіжні послуги.

       Комерційні банки, що мають  рахунки-ностро в центральному  банку, можуть бути розділені  на дві групи:

      1) банки, що мають право на  використання кредитів центрального  банку, коли на рахунку-ностро  банку-кореспондента недостатньо  коштів для всіх термінових  платежів. Ця ситуація називається  овер-драфтом (оуегсігагс). Банки,  що мають право доступу до  кредитів центрального банку,  обмежуються у свободі користування  такими кредитами або за допомогою  процента за кредит, або за  адміністративним шляхом;

      2) банки, що не мають права  отримувати короткострокові кредити  центрального банку у такий  спосіб дебетового сальдо на  кореспондентському рахунку. У  деяких країнах певні категорії  банківських установ не мають  прямого доступу до кредитів  центрального банку. Це, наприклад,  ощадні банки, які не можуть  тримати резерви.

       Зауважимо, що моделі централізованих  розрахунків та інші види міжбанківських  розрахунків, які використовуються  на Заході, засновані на безпаперових  технологіях «електронних грошей»  з високим рівнем використання  комп'ютерних та телекомунікаційних  систем і систем захисту інформації. Для захисту інформації від  несанкціонованого доступу застосовуються  методи криптографуван-ня — кодування  інформації за певними алгоритмами  з системою складних ключів  для накладення і зняття електронного  підпису. Відомо два основні  методи криптографування: з відкритими  ключами і закритим алгоритмом  кодування (DES) і, навпаки, із  закритими ключами і відкритим  алгоритмом (RSА). Використання електронних  технологій і систем захисту  інформації виключає можливості  виникнення помилок і несанкціонованого  доступу, обмежуючи тим самим  економічні злочини.

       Розрахунки через клірингові  установи. З метою полегшення  управління міжбанківськими розрахунками, зниження їхніх ризиків та  зменшення потреби тримати великі  резерви в центральному банку  вдаються до клірингу, тобто заліку  взаємних вимог.

       Кліринг — це система безготівкових  розрахунків, що базується на  заліку взаємних вимог і зобов  'язань фізичних та юридичних  осіб.

       Система клірингових заліків  може використовуватися як для  розрахунків між банками всередині  країни, так і для міжнародних  розрахунків. Організація міжбанківського  заліку залежить від того, чи  є банки-учасники самостійними  юридичними особами, чи вони  входять до системи того самого  банку. У першому випадку банки  обмінюються чеками, векселями та  іншими борговими зобов'язаннями  клієнтів, доплачуючи лише різницю  за заліком. Це — міжбанківський  кліринг. У другому —йдеться  про внутрішньобанківський кліринг.  Для цього всередині системи  банку, в його головній установі, створюється кліринговий відділ, який і виконує залікові операції  для клієнтів цього банку.

       Залежно від сфери застосування  міжбанківський кліринг може  бути:

       — локальним — між банками  якогось регіону чи між банками  певної банківської групи та (або)  між філіями одного банку;

       — загальнодержавним — між  кредитно-фінансовими установами  всієї країни.

       У західних країнах кліринг  виконується через банки або  спеціально створені розрахункові  центри — клірингові палати. В  остан-ньому випадку банки домовляються  не здійснювати негайного розрахунку  за кожним окремим платіжним  дорученням, а накопичувати свої  вимоги і зобов'язання за певний  період часу — кліринговий  цикл. Після завершення циклу  вхідні та вихідні платежі  заліковуються, а банки беруть  до оплати лише суму своїх  чистих зобов'язань. Залік платежу  здійснюють на рахунках банку,  який виконує розрахунки. Як правило,  ним є центральний банк країни. Однак чисті розрахунки можна  виконувати також на рахунках-ностро  в комерційному банку.

       Важливою функцією клірингової  палати є її участь у підготовці  розрахункових документів для  своїх учасників після кожного  циклу клірингу. За його результатами  складається звіт про платіжні  операції з визначенням нетто-позиції  кожного учасника з допомогою  взаємної компенсації загальної  грошової суми платіжних доручень, чеків і платіжних вимог, поданих  йому іншими учасниками. Звіт про операцію з нетто-позиціями передається до центрального банку, де здійснюється розрахунок на кореспондентських рахунках учасників.

       Практично всі клірингові палати  в західних країнах є добровільними  асоціаціями фінансових установ.  Здебільшого вони утворюються  на некомерційній кооперативній  основі, частково — під керівництвом  адміністрації. Членство обмежується  певним географічним регіоном, наприклад  містом, графством, адміністративною  областю. Однак існують організації  і в національному масштабі. Як  правило, організаційна структура  клірингової палати складається  з представників великих фінансових  установ, які сплачують основну  частку витрат клірингової палати  і є учасниками з правом  голосу, та дрібних фінансових  установ, що не мають права  голосу і є асоційованими учасниками. Великі асоціації мають постійний  штат працівників для проведення  операцій клірингової палати, але  більшість клірингових палат  виконують свої функції, користуючись  послугами співробітників банків-учасників.

       Клірингова палата виконує численні  функції для полегшення процесу  клірингу між банками-учасниками. Регламент клірингової палати  визначає термін, до якого мають  бути подані платіжні документи,  з тим щоб вони були включені  до взаєморозрахунків того самого  дня. Регламент визначає штрафи  та інші покарання за недотримання  терміну подання документів. Центральному  банку надані всі привілеї  щодо пред'явлення документів.

       Перевагою цього виду міжбанківських  платежів є їхня концентрація. Це дає змогу значно зменшити  баланс платежів й обороти  за платіжними коштами, полегшити  управління безготівковим оборотом. За допомогою клірингу спрощуються,  здешевлюються і прискорюються  розрахунки, зберігається готівка,  а завдяки цьому підвищується  рівень прибутковості та ліквідності  банків, що беруть участь у  розрахунках.

       Система заліків взаємних вимог  і зобов'язань дістала назву  чистих розрахунків або платежів-нетто.

       Принцип клірингових розрахунків  широко використовується в західних  країнах. Багатий досвід використання  чистих розрахунків, накопичений,  зокрема, у Великобританії. Тут  функціонують 13 розрахункових палат,  що перебувають під контролем  Банку Англії. Особливе місце  серед них посідає Лондонська  розрахункова палата, яка в середньому  обробляє 7 млн чеків на суму  понад 27 млн фунтів стерлінгів  та 2,35 млн інших платежів на  суму 790 млн фунтів стерлінгів.

       Членами палати є Банк Англії  і так звані клірингові банки.  Вони мають особливий статус, оскільки згідно із законодавством  усі розрахунки в країні здійснюються  лише через ці банки. Для  виконання розрахунків кожний  банк має у своєму розпорядженні  певний резерв коштів. Розміри  резерву визначаються банками  в різних країнах самостійно, в Англії це становить 3 % активів  комерційних банків.

       Крім того, у Великобританії функціонують  три електронні системи чистих  розрахунків. Серед них — Check&Credit Clearing С°, що здійснює переважно  операції з цінними паперами, та дві інші системи. Всі  банки — учасники електронних  систем, власне, є кліринговими банками.

       У США кожний федеральний резервний  банк є водночас і розрахунковою  палатою свого округу. Всього  тут налічується 32 палати ФРС,  а також розрахункова палата  Нью-Йорка. Крім ФРС, подібні  послуги надають і приватні  мережі, наприклад Deluxe Date Systems, VISA Chase Manhattan Bank. У США функціонує система  електронних взаємозаліків міжбанківських  платежів СНІРS — Сlеаing House Interbank Payments Systems. 
 

3. ЕВОЛЮЦІЯ  МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ В УКРАЇНІ

     Щоб краще зрозуміти нинішній стан платіжної  системи України як екс-радянської республіки, важливо розглянути її історичне коріння. З 1930 р. до недавніх реформ єдина банківська система обслуговувала весь Радянський Союз.

       Держава володіла всіма коштами  підприємств, платіжні операції  здійснювалися через внутрішньобанківські  перекази. При цьому основною  вимогою до системи розрахунків  та її відмінною рисою був  контроль, а не оперативність,  зручність або надійність.

       Внутрішньобанківські розрахунки  між установами Держбанку СРСР  здійснювалися за системою міжфілійних  оборотів (МФО), яка була запроваджена  в 1933 р. У цю саму систему  були включені й

       установи Зовнішторгбанку («Внешторгбанка»)  СРСР. Щорічно за міжфілійними  оборотами в СРСР здійснювалося  до 200 млн операцій.

       Розрахунки через систему міжфілійних  оборотів здійснювалися переказуванням  сум за рахунками у різних  установах однієї системи банку.  В міжфілійних оборотах брали  участь усі філії банку, однак  у кожній конкретній операції  — дві філії, що кореспондували  між собою. Одна з них видавала  доручення, тобто починала операцію  і здійснювала початковий провід. її умовно називають «філією  А». Друга виконувала доручення  та відповідала першій, виконуючи  відповідний оборот. її умовно  називають «філією Б». Кожна установа  могла виступати як в одній,  так і в іншій ролі.