Постачання  матеріально-технічних ресурсів та обладнання здійснює спеціалізований  відділ заводоуправління, якому часто  доводиться мати справу з різноманітною номенклатурою. Крім закупівлі обладнання й ресурсів, які потрібні у великій кількості здійснюються за прямими зв'язками, цей відділ періодично чи регулярно отримує невеликі партії з оптових магазинів і фірм. Вигідними такі операції стають через те, що постачальники цього типу розташовані неподалік, і тому транспортні витрати зводяться до мінімуму, а також через комплектацію потрібного асортименту ресурсів. Періодична закупівля може здійснюватись через товарні біржі, на виставках тощо. Це значно зменшує витрати на ресурсне забезпечення. Коло постачальників підприємства здебільшого є стабільним, особливо при масовому і серійному виробництві. Зміни в ньому можливі при освоєнні нової продукції, заміні чи вдосконаленні технологічних комплексів, розширенні підприємства. При виборі нових постачальників ураховується: виробнича потужність підприємства-постачальника, якість, ціна ресурсів та обладнання, репутація постачальника, його територіальна віддаленість, оперативність поставок, можливість надання ним кредиту тощо.

      Регулярне постачання здійснюється згідно з наявним  двостороннім договором, що регламентує  всі умови надходження агрегатів  і ресурсів на склади підприємства, форму розрахунків, відповідальність за порушення угоди. Завершальним етапом матеріально-технічного забезпечення є відвантаження машин, устаткування, пристроїв на монтажні майданчики, сировини для забезпечення цехів та робочих місць ресурсами, відповідно до затверджених лімітів витрат. Схема внутрішнього постачання при цьому може бути децентралізованою", коли цехи самостійно отримують матеріали на складі і централізованою (активною), при якій склад доставляє матеріали в цехи за графіком або "точно за часом" (календарним графіком) при роботі "з коліс".

      Завдання  матеріально-технічного забезпечення підприємства полягає є тому, щоб за допомогою ринків збуту й прямих постачальників забезпечити підприємство всім необхідним для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг. При цьому обов'язковим є врахування економічності, надійності постачання, а також екологічності відходів (викидів в атмосферу та виливів у річки, озера, моря).

      Тому  завдання матеріально-технічного забезпечення належать до тих, які потребують оптимізації. Об'єктами постачання є сировина, допоміжні  засоби, матеріали, комплектуючі, товари для торгівлі, а функціями – закупівля на внутрішніх і зовнішніх ринках, створення, й зберігання запасів, розподіл між споживачами та видалення відходів. При матеріально-технічному забезпеченні слід оптимізувати такі витрати: закупівельні ціни; складські, заводські та зовнішні перевезення, в т. ч. при видаленні відходів. Витрати на закупівлю можна зменшувати за рахунок зниження цін у постачальників, заміни постачальників або скорочення заморожених запасів (вивільнення капіталу)

      Для визначення потреби в сировині й  матеріалах застосовуються три методи: на основі виробничої програми; за фактичними витратами; за об'єктивною оцінкою. Сюди належить встановлення верхнього ліміту цін за результатами систематичної  калькуляції закупівель, їх організація починається з вивчення кон'юнктури ринків сировини і матеріалів, налагодження відносин з постачальниками, вибору й оцінки їхніх пропозицій, підготовки й підписання контрактів: При цьому слід брати до уваги той факт, що зменшення запасів вивільняє капітал.

      Матеріально-технічне забезпечення здійснюється з урахуванням  конфліктності його цілей в трикутнику: низькі закупівельні ціни – незначне заморожування капіталу в запасах  або високий оборот капіталу –  потрібна якість сировини і матеріалів, якісний сервіс поставок. Мінімізація витрат на, придбання обладнання, сировини, матеріалів є важелем, який сприяє підвищенню рентабельності й збільшенню прибутку підприємства. Можливості досягнення цього становища такі: по-перше, домогтися у постачальників знижки цін, по-друге, змінити продукцію таким чином, щоб матеріально-технічне забезпечення могли здійснювати постачальники, в яких ціни на матеріали й сировину нижчі і, по-третє, скоротити заморожений в запасах капітал, який в ринковій економіці завжди є дорогим. Слід зазначити, що з підвищенням конкуренції на ринках ресурсів матеріально-технічне забезпечення починає відігравати для виробництва стратегічну роль.

      Стає  необхідним застосування нових стратегій  закупівлі, створення запасів, зберігання й оптимального розподілу ресурсів. Найвідоміші з них:

• звуження спектра виготовлення на власному підприємстві, а розширення придбання комплектуючих і вузлів у кваліфікованих постачальників;
• використання концепції "докаст ін тайм", в якій майже відсутні власні склади, а матеріали постачаються тільки тоді й туди, де вони потрібні у виробництві. Ці технології спрацьовують тільки за наявності розвинутої транспортної інфраструктури

      При визначенні потреб в сировині й матеріалах вихідними позиціями є програма виробництва, обсяг робіт і послуг, які може, запропонувати і надати підприємство, тобто:

• які ресурси та якої якості потрібні;
• яка кількість окремих ресурсів необхідна;
• які максимальні ціни за сировину й матеріали фірма може заплатити, не втративши при цьому конкурентоспроможності під час продажу власної продукції

      Для визначення потреби в сировині й  матеріалах слід оперувати не категоріями  конкретних матеріалів чи деталей, а  категоріями функцій, які мають  бути виконані тим чи іншим продуктом  при мінімальних витратах на його закупівлю. Для того, щоб визначити, яка кількість цих ресурсів необхідна, на практиці застосовуються два методи:

      1. На основі виробничої програми  чи замовлень, які є в портфелі підприємства. Ця первинна потреба, яка стає основою розробки плану закупівлі й постачання, вирішується за допомогою специфікацій і стає потребою брутто.

      2. Потреба визначається, виходячи  з обсягів витрат ресурсів  у минулі періоди й прогнозів на майбутнє, враховує можливість прибуткової торгівлі ними

      Після цього наступає черга планування закупівельних операцій та організації самої закупівлі. Черговість дій при цьому має бути такою: вивчення кон'юнктури ринків сировини й матеріалів; налагодження відносин з постачальниками; їх оцінка й вибір; підготовка і підписання контрактів; отримання замовлень. Далі наступає черга управління накопиченими матеріальними, запасами підприємства при їх зберіганні, підготовці до використання та розподілі.

      Основні операції, які здійснюються при управлінні: визначення обсягів запасів, перевезень між складами, приймання, перевірка й складування товарів, що надійшли, консервація запасів тощо. Протягом запланованого періоду продукція від постачальників і зі складів транспортується до місць використання. Одночасно переробляються відходи, продаються надлишкові ресурси, здійснюється сервіс поставок (постачання в потрібні строки, в належні, місця і у визначений час, повна готовність матеріалів, обладнання тощо до використання).

      Раніше  вважали, що запаси сприяють організації  безперервного виробництва, постачанню матеріалів і сировини, без затримок, розширенню вузьких місць, постійності завантаження технологічних ліній і комплексів, економії при виготовленні продукції. Але ж запаси дорогі, заморожують капітал; сприяють зростанню витрат на організацію складського господарства й управління ним. Мають місце також значні витрати ресурсів у випадку коригування собівартості застарілих запасів й природне вибування їх.

      Тому  в сучасних умовах підхід щодо запасів  ресурсів на складах різко змінився і сьогодні знають, що надлишкові запаси призводять до неузгодженості потужностей складів і потреб цехів, збільшення браку продукції, недостатньої, гнучкості постачання тощо. Досвід показує, що великі запаси не гарантують високоякісного сервісу поставок. Надлишкові запаси є ознакою невирішених проблем щодо узгодження дій між відділами постачання, виробництва й збуту. Великі запаси сировини, матеріалів і напівфабрикатів до певної міри виконують функції зручних, але дуже дорогих буферів з такими недоліками, як низька дисципліна поставок, часті зупинки виробництва через потребу в ремонтах, невирішені проблеми якості. Такі перешкоди можна усунути після істотного скорочення запасів та підвищення організованості виробництва. Використання нової концепції сервісу поставок дозволить мінімізувати запаси в матеріально-технічній сфері, у виробництві та збуті.

      Матеріали витрачаються на основне виробництво, виготовлення технічного оснащення, ремонтно-експлуатаційні роботи, заходи з підвищення технічного рівня виробництва, капітальне будівництво, що здійснюється власними силами, тощо. При цьому мають бути враховані: перехідний запас матеріалів на початок і кінець планового періоду, неминучі втрати, затверджені норми витрат, страховий запас, запаси на випадок стихійних випадків і технічних аварій.

Розділ 4. Соціальна інфраструктура та соціальна діяльність підприємства

      Виробництво – це комплексний процес створення  матеріальних благ, невід'ємною складовою  якого є люди і взаємовідносини  між ними. Тому кожне підприємство становить не лише складну виробничо-економічну, а й не менш складну соціальну систему. На результативність діяльності підприємства помітно впливають соціально-культурні чинники зовнішнього середовища. Тому сучасні підприємства об'єктивно мусять спрямовувати певну частину своїх зусиль і ресурсів на вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх проблем соціального характеру.

      4.1. Характеристика соціальної  інфраструктури

      Соціальні потреби працівників підприємства охоплюють широке коло питань: поліпшення умов праці та охорони здоров'я, побуту працівників і членів їх сімей, соціально-культурного обслуговування.

      Забезпечення  соціальних потреб трудових колективів здійснюється сукупністю певних підрозділів  соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких можуть входити:

      1) їдальні, кафе, буфети;

      2) лікарні, поліклініки, медпункти;

      3) власні житлові будинки, заклади  побутового обслуговування;

      4) школи, професійно-технічні училища,  факультети та курси підвищення  кваліфікації;

      5) дитячі дошкільні заклади, бібліотеки, клуби (палаци культури);

      6) бази та будинки відпочинку, спортивні споруди тощо

      Утримання всієї можливої (необхідної) сукупності об'єктів соціальної інфраструктури кожним підприємством потребує чималих  коштів. За умов кризового стану  і зв'язаної з цим обмеженості  фінансових ресурсів багато які підприємства змушені передати створені раніше окремі об'єкти соціальної інфраструктури в підпорядкування місцевих органів влади – районних, міських та обласних держадміністрацій. Проте й нині існують і навіть створюються нові заклади освіти, охорони здоров'я та відпочинку галузевого підпорядкування.

      Управління  діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник  директора підприємства (віце-президент  фірми) з кадрових і соціальних питань. Йому підпорядковано відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський та житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

      4.2. Соціальна діяльність  підприємства

      Вирішення питань соціального розвитку колективу  підприємства належать до найважливіших чинників підвищення ефективності виробництва, високої результативності виробничо-господарської та комерційної діяльності. Сучасні умови господарювання висувають підвищені вимоги до персоналу підприємства, рівня його загальної освіти, професійної підготовки, творчої активності. Постійний розвиток здібностей людини є необхідною передумовою її успішної праці, уміння використовувати сучасні технічні засоби, нову техніку й технологію, новітні наукові досягнення.

      Для задоволення соціальних потреб працівників будь-яке підприємство має скласти план соціального розвитку, тобто обґрунтовану, фінансове та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на вдосконалення соціальної структури кадрів, поліпшення умов праці й побуту всіх категорій працівників, їхнього соціально-культурного обслуговування, підвищення трудової активності.

      Однією  з передумов ефективного управління персоналом підприємства є прогнозування  змін у соціальній структурі трудового  колективу. Так, встановлення необхідних співвідношень різних категорій працівників за статтю і віком має на меті своєчасне забезпечення потреб у кадрах сучасного виробництва, адаптованого до ринкових умов господарювання. Характер і зміст праці, що невпинно й швидко змінюються під впливом досягнень науково-технічного та організаційного прогресу, потребують такого самого динамічного поліпшення професійної та кваліфікаційної структури персоналу, а відтак у плані соціального розвитку підприємства дуже вагомими мають бути заходи щодо підвищення рівня спеціальної освіти працівників, зменшення плинності кадрів.

      У плані соціального розвитку обов'язково треба передбачити конкретні  заходи, спрямовані на вдосконалення  санітарно-гігієнічних умов праці (зниження рівня шуму, вібрації, запиленості  та загазованості повітря тощо). Не менш важливою є розробка заходів для збереження належної працездатності протягом тривалого часу і запобігання швидкій стомлюваності. Ці заходи сприятимуть усуненню надмірних фізичних та нервово-психологічних навантажень, установленню оптимальних режимів праці й відпочинку, організації робочого місця, технічного стану знарядь праці, інтенсивності роботи, належної виробничої естетики тощо. Особливу увагу треба приділити заходам, що підвищують безпеку праці та усувають виробничий травматизм, а також запобігають професійним захворюванням.