Діяльність національно-культурних організацій в Україні ХІХ ст

1. Діяльність  національно-культурних організацій в  Україні  ХІХ ст.

    По  мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні  національно-культурні організації  і рухи. Їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.

     Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 р. у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали “Руською трійцею” (русинами називали західних українців). Мета - утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 р. альманаху “Русалка Днiстровая”. Реакція влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. У таких умовах виступ “Руської трійці” не знайшов продовження.

     У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство - не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариства - слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації - рівність людей, необхідність знищення кріпацтва - пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90 - х років XIX ст.

     У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати “хлопоманами”, тобто “любителями народу”. Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація “Громада”. Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов - історик, політичний діяч, П.Чубинський - етнограф, поет, автор слів гімну “Ще не вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах.

     Ідейний центр “громадівського” руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю.  

     Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів. Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну.

     У таких умовах значна частина місцевої інтеліґенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву “москвофільства”.

     “Москвофілам” у національному культурному русі протистояли “народовці” - однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал “Правда” з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство “Просвiта”, що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну (М.Грушевський, буває тут П.Куліш, з Женеви підтримує зв'язок М.Драгоманов). З'являються свої лідери, передусім І.Франко. У 1873 р. у Львові засновується “Літературне товариство ім.Шевченка”, перетворене в 1892 р. в наукове.

2. Освіта і наука.

    Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтеліґенції став розвиток освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

    При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою.

1. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадав всього 1 учень на 200 жителів України.
2. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища.
3. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.
4. Університети.

    У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.

    Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28%, до того ж все навчання велося російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.

    Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В.Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить ім’я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був П.Гулак-Артемовський - відомий український поет. Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г.Квітка-Основ'яненко - автор перших українських повістей, М.Костомаров - видатний історик, О.Павловський - автор першої української граматики, А.Павловський – український математик і багато інших.

    У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений - М.Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

    Центрами  наукових досліджень були Харківський, Київський, Одеський університети. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Однак багато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і досягли великих здобутків.

       Українські  вчені ХІХ ст. зробили значний  внесок у розвиток світової науки.

       Великі  відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені М.Остроградським. 

       Значний внесок у розвиток хімічної науки  в Україні був зроблений В.Каразіним, М.Бекетовым та ін.

       Значний внесок у розвиток фізики та електротехніки зробив професор Віденьського та Празького університетів і празької політехніки Іван Пулюй. Вважають, що він одночасно або й до Рентгена відкрив ефект "рентгенівських променів". Разом з П.Кулішем він зробив перший переклад Біблії українською мовою.

       Наприкінці 19 ст. в Україні почали провадитися  систематичні мікробіологічні дослідження, з ними пов’язані імена І.Мечникова, Я.Бардаха та М.Гамалія. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань.

       Розвиток  фізіології в Україні зв'язаний з ім'ям російського натураліста І.Сєченова. З Україною зв'язана чимала частина життя анатома і хірурга М. Пирогова.

       Значний розвиток у 19 ст. в Україні одержали гуманітарні науки - історія України, етнографія, археологія, мовознавство, фольклористика й ін. У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М.Ф. Сумцов, П.П. Чубинський, М.П. Драгоманов,  І.Срезневський, М.Максимович та ін.     Всесвітньо відомі імена українських істориків М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Яворницького, В.Б.Антоновича. Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. З визначними подіями в розвитку археології пов’язно імена археологів В.Хвойка, М.Веселовського.

         Всесвітньо відомі імена мовознавців  А.Потебні, М.Сумцова та ін.

    Класична  доба української філософії, представлена творчістю Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо. Проблеми взаємозв'язку мови і мислення грунтовно досліджує О.Потебня.

       Крім того, слід назвати геніального українського винахідника М.Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в ХХ ст. названо кратер на Місяці).

3. Розвиток нової української літератури.

       Створення нової української літератури було тісно пов'язано з національно-визвольним рухом і боротьбою за реалізм  і народність.

       Важливу роль у створенні нової української  літератури зіграв Іван Котляревський (1769-1838), що відтворив сучасну українську дійсність в поемі «Енеїда», п'єсі  «Наталка-Полтавка» та ін. Його п'єси  «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник»  увійшли до золотого фонду українського театрального репертуару.

       Початок формування нової української літератури було завершено Т. Шевченко (1814-1861), що своєю поетичною творчістю відкрив нову еру в розвитку суспільного і культурного життя українського народу. У своїх творах він затаврував кріпосництво, російське самодержавство, прославляв боротьбу українського народу за національну і соціальну свободу і незалежність, боротьбу народів Кавказу проти російського імперіалізму тощо. Його перша книга віршів «Кобзар», яка була опублікована в 1840 р., і поема «Гайдамаки» мали величезне значення і підняли Т.Шевченка до рівня пророка української нації.

       До  української та російської культури належить Микола Гоголь (1809-1852), козацько-старшинського  походження, нащадок полковника Остапа Гоголя часів Хмельниччини, писав  російською мовою, найвизначніший представник "української школи" в російській літературі. Автор творів «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Тарас Бульба», «Миргород», «Ревизор», «Мертвые души», матеріали до українського словника тощо.

       Розвиток  української літератури в другій половині 19 ст. проходив в умовах застосування Валуєвського циркуляра і Емського указу, що забороняли вживання української мови.

       Незважаючи  на це, у другій половині ХІХ ст. з'являються  нові імена письменників.

       Серед них письменниця Марко Вовчок (1834-1907). Її збірка «Народнi оповiдання», повісті «Iнститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

       П.Куліша (1819-1897) Безперечним є значення його першого в українській літературі історичного ромау "Чорна Рада".

     І. Нечуй-Левицький (1838-1918) створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті («Кайдашева сiм’я», «Микола Джеря»).