Антропогенний вплив на біосферу

   При органічному (біологічному) землеробстві спершу врожаї дещо нижчі (на 10—20 %), але його продукція цінується на світовому ринку значно дорожче, ніж та, що вирощена із застосуванням міндобрив та отрутохімікатів, іноді навіть в 2-3 рази.

   Органічне землеробство базується на використанні органічних добрив, насамперед гною, торфу, сапропелів, що постійно збільшує у ґрунті вміст гумусу - основи основ його родючості.

   Щоб врятувати український чорнозем, треба щороку вносити на гектар по 30—40 тонн органіки. Раніше налічувалось більше десяти видів гною. Нині ж гнойове господарство занедбане. На поля вивозяться переважно гноївка, сечовина, котрі отруюють ґрунт. Доведено, що свинокомплекс на 100 тис. голів свиней дає стільки забруднень, скільки місто з 400-тисячним населенням.

   Але вихід знайдено, й існує технологічно відпрацьований процес. Гній, гноївка, інші органічні рештки переробляються у спеціальних установках на біогаз (метан) і цінне концентроване  органічне добриво. У спеціальні металеві ємності закладають гній, гноївку, органічні рештки, герметичне закупорюють і дещо підігрівають. У Процесі бродіння виділяється метан, що використовується для опалення як екологічно чисте паливо, а органічні речовини, багаті на азот, фосфор, калій та мікроелементи, осідають на дно. Після припинення бродіння воду зливають, осад висушують і гранулюють. У такому органічному добриві концентрація поживних елементів у 10 разів вища, ніж у гної. І транспортувати на поля таке добриво набагато зручніше, ніж гній. Такий досвід є в ряді країн. В 1986 році в Китаї було отримано 100 млрд.. куб. м біогазу і велику кількість якісних знезаражених, без насіння бур'янів, органічних добрив.

   Підвищенню  вмісту гумусу в ґрунтах сприяє безплужний обробіток ґрунтів, а також ґрунтова фауна, яка здійснює гуміфікацію органічних решток. Особливо велика роль у цьому дощових черв'яків. У ряді країн Європи вирощують дощових черв'яків на спеціальних біофабриках. Фермери їх купують і завозять на поля для поліпшення властивостей ґрунту (за умови переходу на органічне землеробство).

   Збільшення  вмісту гумусу значно підвищує ефективність мінеральних добрив, знижує їхню побічну  негативну дію, сприяє закріпленню  їхніх надлишків і нейтралізує  шкідливі домішки.

   Для постійного невпинного підвищення врожайності  ґрунтів необхідно здійснити ряд меліоративних заходів.

   Меліорація  — докорінне поліпшення природних  умов ґрунтів з метою підвищення їхньої родючості.

   За  дією на ґрунт і рослини меліорація поділяється на декілька видів. Агротехнічні меліорації передбачають суттєве поліпшення агрономічних властивостей ґрунту шляхом оптимального обробітку із застосуванням спеціальних прийомів — переривчастого боронування, щілинування, лункування та інших прийомів для затримання снігу та стічних вод.

   Лісотехнічні  меліорації здійснюються з метою  поліпшення водного режиму та мікроклімату, захисту ґрунтів від ерозії шляхом заліснення схилів, балок і ярів, вододілів і рухомих пісків, розведення лісів загального агрономічного призначення.

   Хімічні меліорації поліпшують агрохімічні  і агрофізичні властивості ґрунтів шляхом використання вапна, гіпсу, дефекату, торфу, сапропелів, компостів, гною та інших матеріалів, що збагачують ґрунт на органіку.

   Гідротехнічні меліорації спрямовані на поліпшення водного режиму шляхом обводнення або  осушення, правильним регулюванням водного режиму ґрунту.

   Всі ці види меліорації потрібно застосовувати  лише на основі науково обґрунтованих  потреб, щоб не погіршити стан земель.

   4. Міжнародний досвід і міжнародне  співробітництво у сфері охорони  навколишнього природного середовища. Екологічне виховання населення

   Механізм  управління процесом природокористування  у більшості країн сформувавсь  у 70-х роках XX ст. Він відзначається  високим організаційним рівнем, гнучким  застосуванням адміністративно-нормативних  методів у поєднанні з фінансово-економічним стимулюванням приватного сектора, активним використанням найновіших досягнень НТП. У більшості країн уряди мобілізовували матеріальні, фінансові, науково-технічні ресурси для вирішення завдань охорони довкілля і досягли певних результатів у цьому напрямі. В середині 70-х років Японія вийшла на перше місце серед розвинених країн за обсягом природоохоронних витратах питома вага у ВНП Японії становила від 3,0 до 5,5 %, тоді як у США в цей період — 0,8 %, ФРН — 0,8, Швеції — 0,5 — 0,9, Італії — 0,4, Нідерландах — 0,04 %. В основу екологічної політики економічно розвинених країн було покладено три принципи:

   • принцип профілактики, або превентивний; сутність його полягає в тому, що нові проекти держави та економіки  мають створюватися так, щоб уникнути ускладнення будь-яких екологічних проблем;

   • принцип відповідальності; сутність його — в посиленні відповідальності забруднювачів навколишнього середовища;

   • принцип кооперації; його сутність полягає в тому, що у вирішенні  екологічних питань узгоджено працюють держава, економіка і громадяни.

   Саме  держава створює умови для  діяльності фірм та окремих осіб із метою збереження якості середовища проживання людей. В усіх економічно розвинених країнах було створено широкий  комплекс правових інструментів з охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюються.

   Від початку 70-х років у багатьох країнах  було прийнято “Основний закон із боротьби проти забруднення навколишнього  середовища”}— так називався  цей закон в Японії. У США  він мав назву “Закон про національну політику в царині охорони навколиш-1 нього середовища”.

   У цих законах було вперше закріплено загальні принципи й цілі діяльності державних органів із питань охорони  довкілля, які мали забезпечити концептуальну  однорідність законодавства у цій  сфері, визначено основні напрями діяльності та органи, які її здійснюють.;

   Наприклад, у законодавстві Японії вперше було дано правову дефініцію терміна  “Когай” (суспільні збитки), якими  було названо “...будь-яку ситуацію, коли здоров'ю людей або живій  речовині в навколишньому середовищі завдано збитків забрудненням атмосфери, води і ґрунтів, шумом, вібраціями, просіданням ґрунту і впливом речовин із різким запахом, що виникли внаслідок промислового виробництва чи будь-якого іншого виду людської діяльності”.

   Для розвитку положень вищезгаданого закону було прийнято спеціальні законодавчі акти, спрямовані на спеціальне попередження та усунення порушень якості окремих компонентів середовища. В основу законодавчої піраміди було покладено численні нормативні акти (постанови, накази, правила тощо) органів місцевої влади, які найбільшою мірою враховували природно-географічну та соціально-економічну специфіку того чи іншого регіону.

   У цьому законі центральне місце відведено  розділам, які регламентують головні  напрями діяльності держави у сфері охорони навколишнього середовища, а саме: впровадження стандартів якості довкілля, організацію моніторингу, керівництво розробленням і реалізацією програм контролю за забрудненням середовища, організацію наукових досліджень з проблем довкілля, бюджетно-фінансову діяльність тощо. Гострота екологічних проблем у Японії змусила керівні кола країни включити в текст цього закону положення про несення приватними підприємствами всіх або часткових витрат на охорону довкілля. У США вже 1970 р. сформульовано положення про обов'язковість державної екологічної експертизи всіх напрямів господарської діяльності. У спеціальних законах було сформульовано конкретні природозахисні заходи з охорони повітря, води, боротьби з твердими відходами, контролю за отрутохімікатами й токсичними речовинами, рекультивації земель, боротьби з шумом, несприятливими вібраціями та запахами. Серед спеціальних законів слід відзначити закон про екологічну освіту, що його в більшості розвинених країн було прийнято на початку 70-х років. У високорозвинених країнах діє чіткий механізм реалізації екологічного законодавства — його правового та екологічного аспектів. Законодавство більшості країн установлює відповідальність власників потенційно небезпечних об'єктів і необхідність відшкодування збитків особам, потерпілим від аварії чи катастрофи, завдані забрудненням землі, повітря, води. Крім того, прийняття кожного природоохоронного закону супроводжується виділенням із державного бюджету асигнувань на захист навколишнього середовища. Так, у США 1972 р. конгрес прийняв “Закон про чистоту водного середовища”, на реалізацію якого було виділено 18 млрд.. доларів на найближчі три роки; інвестиції було використано на будівництво муніципальних очисних споруд, які наполовину завантажені переробкою промислових стічних вод. На знешкодження звалищ хімічних та інших небезпечних відходів у 1980 р. було виділено 1,6 млрд.. доларів (“Закон про суперфонд”), а 1986р.— ще 8,5 млрд.. (“Новий закон про суперфонд”).

   З метою здійснення державної політики в царині навколишнього середовища та контролю за прийнятим законодавством на всіх рівнях влади формуються спеціалізовані адміністративні органи. При цьому їхні задачі обмежуються регуляційними функціями. Так у виконавчому апараті президента США з 1970 р. функціонує Рада з якості довкілля, яка формально є консультативним органом при президентові, рівночасно відповідаючи за розроблення державної політики у сфері охорони довкілля. Обов'язки Ради (річний бюджет 3,5 млн. доларів) визначаються такими головними функціями:

   • оцінка ефективності різних заходів  у сфері охорони довкілля;

   • розроблення рекомендацій президентові та адміністрації США з метою  формування національної політики щодо довкілля;

   • визначення нових критичних параметрів екологічної ситуації для своєчасного вжиття відповідних заходів;

   • загальний контроль за виконанням державної  політики в царині охорони довкілля, періодична перевірка відповідності  широкої системи контролю та змін якості довкілля встановленим вимогам;

   • загальна координація федеральної  та природоохоронної діяльності.

   Основним  органом федерального уряду, який сконцентрував  свої зусилля винятково на вирішенні  питань боротьби з забрудненням довкілля, є Агентство з охорони довкілля. Воно координує діяльність усіх федеральних міністерств і відомств країни, має понад 20 тис. штатних працівників, а його оперативний бюджет — понад 1 млрд. доларів на рік.

   Важливу роль у діяльності Агентства відіграють три функціональні підрозділи, куди входять відділи управління, три юридичні відділи й навчально-дослідницькі центри, що мають як централізовані, так і регіональні служби та лабораторії.

   У Японії функціонують шість основних типів державних органів, які  пов'язані з охороною навколишнього  середовища. Головним органом є Управління з питань довкілля, засноване 1971 р., що має статус міністерства. Воно планує основні напрями державної політики у сфері охорони середовища, розробляє екологічні закони, стандарти, нормативи, координує всі природоохоронні заходи. При Управлінні з охорони навколишнього середовища функціонують Національний інститут екологічних досліджень, Інститут підготовки фахівців для контролю за забрудненням довкілля.

   Крім  того, функціональні підрозділи державних  міністерств і відомств переймаються проблемами довкілля в межах свого міністерства. Так, у Міністерстві транспорту існує Бюро з розміщення економічного планування — Департамент комплексного планування розвитку території.

   Табл.4. Комбінований показник забруднення  повітряного басейну у США