Валютний курс і проблеми його регулювання

При зниженні валютного  курсу країни до її нижчої точки  починався вивіз (експорт) золота. Це пояснюється тим, що попит на інвалюту перевищував пропозицію. Нижня золота точка називалася ще експортною.

Верхня межа відхилення дорівнювала валютному паритету плюс витрати на перевезення золота. Вона відповідає максимальному курсу валюти і називається верхньою золотою точкою. При підвищенні курсу валюти до верхньої золотої точки починався ввіз (імпорт) золота до країни. У зв¢язку золотого цим верхня золота точка називалася ще імпортною.

За умов золотого стандарту  валютний курс був відносно стійким, оскільки гарантувався вільним обміном  банкнот на золото та можливістю вільного вивозу золота золотого однієї країни до іншої.

У зв¢язку золотого демонетизацією золота порядок визначення валютного курсу докорінно змінився, що викликано несталістю сучасних грошових систем. Нині немає законодавчо фіксованої бази для формування валютних курсів. Основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності національних валют. Купівельна спроможність (сила) валюти виражається як сума товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю у порівнянні золотого базовим періодом.

Співвідношення купівельної  сили валют стосовно певної групи  товарів та послуг у двох країнах - країні “А” і країні “Б” визначає паритет купівельної спроможності (purchasing power party) - PPP.

Існує декілька методик  розрахунків РРР. Найпростішою золотого них є визначення паритету купівельної  сили валют на основі зіставлення  рівня цін стандартного набору (за споживчим кошиком) товарів і послуг, за формулою:

 

 

Р_j^B

РРР = ———  ,

Р_j^A

 

де Р_j^А і Р_j^B - рівень цін у відповідних країнах за певний період - j.

 

Р_ДМ   рівень цін у марках

Наприклад: ———— = —————————— = ціна марки у доларах.

Р$    рівень цін у доларах

 

Величина економічно обгрунтованого курсу валюти може визначатись  також на підставі обрахунку ВВП  за цінами визначеними у національній валюті та в окремій іноземній  вільноконвертованій валюті чи в ЕКЮ. Частка від їх ділення дає валютний курс.

Отже, формування валютного  курсу та його величина завжди під  впливом динаміки цін.

У україні з високими темпами інфляції курс валюти буде знижуватися відносно до валют тих  країн, де нижчі темпи інфляції і, безперечно, знецінення валюти тягне за собою подальше зростання внутрішніх цін. У загальному вигляді взаємозв¢язок між цінами (Р) і валютним курсом (е) можна показати  за схемою:

Р­ =е¯

Зростання цін знижує курс. Якщо курс падає то ціни зростають. Ця залежність чітко проявляється у довгостроковому періоді.

У даній ситуації важливо  визначити межі коливань курсу в  ширині валютного коридору на основі реальних макроекономічних параметрів.

Поряд із ціновим існує  метод розрахунків (РРР), спертий  на визначення співвідношення ефективних витрат виробництва у країнах (А,Б), що порівнюються. До ефективних витрат відносять: заробітну плату (W), норму позичкового процента (r), ренту (R), показник продуктивності праці (PR). Одна із формул, що викоритсовується в даних розрахунках має такий зміст:

 

W^Б      PR^A

РРР = ——— х ———   ,

W^A       PR^Б

де W - рівень заробітної плати у країнах А і Б;

PR - продуктивність праці  у відповідних країнах.

 

Однак сам розрахунок валютного курсу - не найскладніша операція. Важче створити систему забезпечення твердого  (сталого) валютного курсу. Але який би режим валютного курсу та механізм валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів при сталості цін. [ 7;56 ]

Як зазначалося, валютного курсу основі визначення та прогнозування курсів валют лежать паритети їх купівельних спроможностей. Проте, ряд чинників може спричиняти значне відхилення валютного курсу від їх основи:

• перш за все, це зміна попиту і пропозиції валюти на ринку, на яку позначається стан платіжного балнсу країни. Якщо активне сальдо платіжного балансу зростає, то збільшуються валютні надходження в країну і пропозиція їх порівняно з попитом. А це призведе до зростання курсу національної валюти. І навпаки, якщо стан платіжного балансу погіршується, тоді зростає попит на іноземну валюту, що призведе до падіння курсу національної валюти. У своючергу на стан платіжного балансу впливають такі чинники: зміна структурми виробництва і динаміка ВВП, конкурентоспроможність національної продукції, кон¢юктури внутрішніх і світових цін на ринках партнерів тощо;
• кон¢юктура валютних курсів та спекулятивні валютні операції завжди мають сильний вплив на валютний курс. Як засвідчує світова практика, валютні операції далеко не завжди здійснюються для торговельних та фінансових розрахунків. У багатьох випадках визначальною мотивацією у суб¢єктів валютного ринку може бути отримання спекулятивного прибутку;
• на динаміці валютних курсів відчутно позначаються норма процента, яка регулює міграцію та розміщення капіталів. Наприклад, підвищення рівня позичкових процентів стимулює залучення іноземного капіталу і, відповідно іноземної валюти, а зниження - заохочує відплив капіталів за кордон. Але підвищення процентних ставок має, слід пам¢ятати, і тіньову сторону: воно здорожує кредит і пригнічує інвестиційну діяльність усередині країни;
• ступінь розвитку ринку цінних пааперів складає здорову конкуренцію валютному ринку. Фондовий ринок може безпосередньо залучати іноземну валюту, а також залучати національну валюту для придбання іноземної валюти;
• нарешті, ступінь довіри до валюти визначається станом економіки та політичною обстановкою у країні. При цьому враховуються не лише темпи економічного зростання, інфляції, рівень купівельної спроможності валюти, а й перспективи їх динаміки. Крім того, валютний курсу надзвичайно чутливий до чинників, що визначають політичну та соціальну ситуацію в країні. [ 1; 122]

Основні методи регулювання  валютного курсу  зображені на Рисунку 2.1. та на Рисунку 2.2.

Рис.2.1. Методи регулювання валютного курсу [ 9; 86]

 

Рис.2.2. Методи валютного регулювання [ 10; 65]

 

Головними методами регулювання  валютного курсу є валютна  інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість платіжного балансу  є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, чи навпаки. Адже резерви  інвалюти для інтервенції обмежені, й продаж повинен поєднуватися з купівлею. Якщо валютні резерви вичерпані, то ця акція проводиться за рахунок міжнародних кредитів.

Критикуючи валютні  інтервенції сучасні монетаристи  вважають, що подібні заходи впливають  тільки на симптоми хвороби, котрі при цьому не лікуються. Інтервенції обходяться дорого. Якщо інтервенції і мають який-небудь ефект, то це лише у тих випадках, коли національна економіка знаходиться на підйомі, а інфляція - основна причина зниження валютного курсу - затухає.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Для валютного демпінгу характерне:

1) експортер, купуючи товари на внутрішньому ринку за національну валюту, куплену за поточним курсом, продає їх на зовнішньому ринку за іноземну валюту за цінами, нижчими за середньосвітові;

2) джерелом зниження експортних цін є курсова різниця, яка виникає при обміні вирученої іноземної валюти на національну за курсом, який за цей час зросте;

3) вивіз товарів у масовому масштабі забезпечує надприбутки експортерів.

Демпінгова ціна може бути навіть нижчою за ціну виробництва або собівартості. Однак експортерам невигідна дуже занижена ціна, оскільки може виникнути конкуренція з національними товарами в результаті їх реекспорту іноземними контрагентами.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищення дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу.

Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США  проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло  притоку у країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що валютного курсу цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття.

Але цей спосіб може бути ефективним лише за умови, що рух капіталів  між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація - зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю національних валют (про що вже згадувалося).

Як одну з форм валютної політики періодично використовують валютні обмеження – законодавча чи адміністративна заборона, лімітування чи регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями.

Вони є складовою  частішою валютного контролю, який передбачає також заходи держави  з нагляду, реєстрації, статистичного  обліку названих операцій. Валютні  обмеження закріплюються валютним законодавством, яке є підставою  для постанов і директив з конкретних проблем.

Валютні обмеження як різновид валютної політики переслідують такі цілі:

• вирівнювання платіжного балансу;
• підтримання валютного курсу;
• концентрація валютних цінностей в руках держави для вирішення поточних і стратегічних завдань.

Валютні обмеження мають дискримінаційний характер, бо сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави і великих підприємств за рахунок дрібних і середніх підприємців, ускладнюючи їм доступ до іноземної валюти. Валютні обмеження переважно є складовою політики протекціонізму і дискримінації торгових партнерів. Неабияке значення в їх реалізації мають політичні мотиви.

Ще одним із методів валютного регулювання є валютний блок — це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють такий блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн — учасниць блоку. Ці блоки, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а формувалися стихійно на основі вже існуючих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав — колишніх метрополій.

Створення валютних блоків пов'язано з дією різних факторів, які історично сформувалися і  слугували певним "цементуючим  матеріалом" для їх складових, головні  серед яких:

• торговельні фактори (країна, що очолює блок, е головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортується іншими країнами, які входять до блоку, і становить значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок);

• фінансові фактори (більшість країн — членів блоку  мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість членів блоку чи зовнішню — перед  третіми країнами. Ця заборгованість погашалася у валюті країни гегемона);

• економічні фактори (країни, що очолюють певний блок, найбільш індустріально  розвинуті та відносно найменше постраждали  за роки світової кризи і Великої  депресії);

• політичні фактори (вони складалися історично і традиційно міцно зв'язували країни — члени валютного блоку). [ 2; 186]

 

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК РЕГУЛЮВАННЯ  ВАЛЮТНОГО КУРСУ В УКРАЇНІ  ТА СТАБІЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТИ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

 

 

Процес формування стратегії  валютного регулювання в нашій  країні був достатньо тривалим та суперечливим. Однак на даний момент це одна з найбільш вдалих та ефективних частин державної політики. Щоб повніше уявити роль валютного регулювання, розглянемо, як воно використовувалося з метою стабілізації економіки останнього десятиліття. Для цього відокремимо чотири основних етапи формування валютної політики.

Період перший - формування (1991 - поч. 1993 р.). Система валютного  регулювання в Україні формувалася  у складних та суперечливих соціально-економічних  умовах. Вони характеризувалися значним та різким падінням обсягів виробництва, розривом традиційних господарських зв'язків, гіперінфляцією. Нормативно-правові передумови управління валютною сферою були закладені прийняттям Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 року. Безпосередньо валютний контроль почав здійснюватися в Україні після проголошення незалежності у серпні 1991 року та виходу з карбованцевої зони у листопаді 1992 року. Знаменною подією у цій сфері було створення у 1992 році валютної біржі при НБУ. З листопада 1992 року до березня 1993 року формувалася власна система валютного регулювання. Цей період характеризувався високими податками для експортерів та обов'язковим продажем всієї валютної виручки. Національний банк встановлював офіційні обмінні курси карбованця відносно російського рубля та американського долара, а рівень обмінного курсу для банківської системи визначався окремо на міжбанківському валютному ринку. Це призвело до множинності валютних курсів і, як наслідок - відпливу капіталу за кордон, бартеризації зовнішньої торгівлі.