Стежками Франка. Чи справжі були упирі у Нагуєвичах?

- Яка гора? - збайдужіло відповідають селяни.

- Та, яку  Франко описав, де упирів спалювали...

- Ааа...Опирів? То не тут та гора, ви проїхали. 

- А де  вона? - здивовано питаю я.

- Вона аж  там, біля садиби Франка."  

З обох боків  села пролягають пагорби, зрозуміти  де конкретно знаходиться місцина  складно. Тому дістаю "Спалення..." і читаю:   

"...Пожарище  це дійсно знаходилося на вигоні, що прозивається „Селом", але  абсолютно порожньому і розсташованому  не серед села, а за селом,  між тим як дорога в Ясеницю  повертає на південь, не доїжджаючи  принаймні пів версти до кінця  села. Це б ще, звичайно, нічого  не значило, але важлива наступна  обставина. Упирів палили в  одному куті вигону, що прозивається  „Базарище", лежачому на легкому  спаді досить широкого горба;  дорога в Ясеницю тягнеться  теж по спаду цього горба,  але з протилежної сторони,  так що, проїжджаючи цією дорогою,  „Базарища" ні звідки бачити  не можна".    

Так чи інакше, я повертаюсь назад і, згідно Франка, не доїжджаючи пів версти, минаю  церкву із дерев'яною дзвіницею, повертаю на ліво і піднімаюсь по кам'яній дорозі повз шпихліри, по спадах вгору. Ось  і пагорб. Складається він із численних  ланів, пасовиськ, лук, городів тощо. Крайній кут його закінчується лісом, який справді не видно зі сторони  Ясениці. Якщо добре стати, то можна  розгледіти і садибу Франка, яка  ледь-ледь видніється на початку села.    

Доносить  пагорб увесь цей страх трагічного 1831 року. Невеличке озерце, де малий  рудоволосий хлопчина ловив рибу  і обрив коло нього. Мабуть, це якраз та яма, куди звозили трупи зі всього села... За темною завісою минувшини постають постаті - невтомні орачі, хлібороби, здібні ремісникі, добрі скотарі. Чую їх голоса... Налякані бідою, люди чинять осуд:  

"— Признавайся,  чи ти упир, чи ні?!

— Ні люде добрі, не упир!!

Зняли з него чоботи, сорочку і також пометали в огонь, і знов йому кажуть:

— Признайся, бо і ти так будеш горіти, як твоє шматьє!

— Люде добрі, — каже він, — Бог мою душу видить!! Я не упир!! А хочете, щобим  горів, то най вам і так буде!.."   

Страшна хвороба  лютувала селом... Людське горе породжувало  страх і відчай. Ніщо не допомагало, ні "Отче наш", ні "Богородице діво", ні "Вірую"... Люди не відали, як боротися з лихом, в душі народній пробуджувалися темні сторони, які спонукали  до будь-яких дій.   

Так передає  спогади очевидця, Семена Буцюка, наш  Франко: "Як Саляк утік, зараз люди до Буряника взялися, спекли його і  ще двох, не тямлю вже, як називалися, бо то, видите, не нині ся діяло. Кожного  по три рази перетягли через вогонь, а потому поклали отут, на Базарищі. Вольчака жінка зараз узяла додому, давала йому раду. А ті решта лежали там щось зо дві доби, та все лиш  стогнали та пищали. Жінки носили їм з дому молоко та заливали їх так, як дітей, аж поки не померли. Потім їх на тім самім місці й позакопували, де котрий умер".  

Покрита жахом  земля українська. Була усіяна вона трупами і не раз полита кров'ю, сплюндрована завойовниками була, палена вогнем, бита морозом... Горе народне - цей  пагорб. Та як тяжко б не було, не згасав той вогник надії на щастя  й волю, не гасла віра у прийдешнє, у перемогу справедливості. Як й  раніш, молоді засилали сватів, одружувалися, народжували дітей, зігрівались  любов'ю. А згодом холера вщухла і  у 1848 році над Галичиною засвітило  ясне сонечко - австрійським урядом було скасовано панщину. В честь цієї події батьком Івана - Яковом Франком  було викувано залізний хрест і поставлено в Науєвичах, який зберігся й досьогодні.   

То  чи вигадка се?   

Насправді багато хто вже цікавився "нагуєвицькими  упирями", і не один рік. Одна з  них - галицька письменниця, уродженка  Старосамбірщини, Галина Пагутяк. Її "Урізька  готика", написана за мотивами оповіді  Франка, та "Слуга з Добромиля", ще більш підігріли мій інтерес  до розслідування. Не важко здогадатися, що і у першому, і в другому  йдеться про прикарпаських "опирів", причому, що дивовижно, сама авторка  вважає себе нащадком Влада Цепеша, графа Дракули. "Прізвище мого діда Басараб, - розповідає в одному із інтерв'ю  письменниця, - а, вивчаючи матеріали  про графа Дракулу, я дізналася, що граф Цепеш походить з молдовської  династії Басарабів. У Лаврові під  Добромилем поховані молдовські господарі  Басараби, які там жили у ХVІІІ столітті. І вони мали у селі Стара Сіль біля Старого Самбора велике володіння. Я тоді почала з’ясовувати, звідки та гілка мого роду - Басараби. Адже добре пам’ятаю, що мій дід з села Урожа завжди казав, що ми з молдаван. Але як вони опинилися в Урожі? У Самбірському районі є село Страшевичі. Одна гілка моїх предків – Страшівські – жили в Урожі, це була шляхта ще від ХVІІ століття. Хтось з тих Басарабів зі Старої Солі оженився зі шляхтянкою Страшівською – і перебрався до Урожа... Знаю, що зі сторони мого діда Басараба прадід був дуже лихою, лютою людиною. У роду, як казав дід, були люди або святі, ангельської доброти, або страшенно люті."     

Отже, підемо далі і з'ясуємо, хто ж такий  Влад Цепеш?   

Із різних джерел дізнаємося, що це: граф, лицар, воєвода, феодал, король і нарешті  упир. Відомий краєзнавець Михайло  Федак доводить нам, що граф родом  із Закарпаття і був нащадком одного із воєвод Валахії, того самого Басараба. Сам Басараб здобув незалежність від Угорщини для Придунайської  Валахії, а представники його династії родичались із знатними вельможами світу, а також навіть представниками королівької  еліти. Як приклад, онука Басараба була дружиною галицько-польського князя  Владислава Опольського. Нащадки Басараба довго правили Валахією, зокрема  наймолодший, позашлюбний, син воєводи - Влад ІІІ Дракул.   

Переживши всіх своїх братів і усунувши спадкоємців, у 1431 році Дракул займає волоський престол. Родинні чвари і протистояння вплинули на атмосферу навколо його особи, що подарувало йому купу ворогів, яких він садив на палі - коли. За що й отримав прізвище Цепеш (з  рум. teapa [цяпе] — «кіл»). На той час він вже був членом "Ордену Дракона" - таємничого товариства, спрямованого на боротьбу з непокірними і невірними. Деякі спеціялісти висувають думку, що мета організації спрямована лише на боротьбу з мусульманами, зокрема турками, які в той час "точили зуба" на Трансильванію. Однак, я гадаю, ціль була інша. Це був елітний лицарський клуб для представників знаті, де вивчали оккультизм і магію, а також інші езотеричні науки з метою запанувати світом і контролю над народами. Емблемою клубу став дракон - міфічна істота, відома в язичництві як бог вогню, Симаргл. Граф дуже полюбляв цю емблему і використовував на своїх печатках. Ймовірно, саме тому й обрав такий псевдонім.   

Через постійний  тиск з боку ворогів, Влад часто переховувався  в Молдові, на Батьківщині матері. Та через вбивства знову потрапляв  на престол. Криваві придушення боярських  заколотів, жорстока експлуатація населення, різанина в Трансильванських містах Брешов і Себен внесли волоського воєводу до історії як упиря - Графа  Дракулу.   

Сестрою Дракули  вважали правительку Невицького замку (Закарпаття) - Поган-Діву (мабуть від сл. pagan - язичницький), що була проклята власними батьками і мала жорстокий норов. Люто вона знущалась над селянами, збирала з них необмежену данину. Щоб зміцнити фундамент свого замку наказувала домішувати у розчин яйця та молоко, зокрема молоко жінок. Від Поган-Діви народ урятував угорський король Матяш, який відрубав голову правительці, незважаючи на її спокусливі пропозиції.    

Отже, що маємо. Нащадки упирів (вампірів) - українці. Причому найбільше їх на нашій  галицькій землі, а саме - Дрогобиччині та Старосамбірщині, так званому  Підгір'ї Карпат. Якщо вірити розповідям Галини Пагутяк і дослідженням Михайла  Федака, то дійдемо висновку - жителі села Нагуєвичі і суміжних з ним - далекі родичі Влада Цепеша. Про  що свідчать і одна з фамілій жителів - Волох, і румунська назва найвищої точки хребта Долу  - Магура. Й не так вже далеко від Нагуєвичів до столиці Закарпаття - Ужгорода. Не так далеко за всім цим стоїть й сам Франко, який любив спати у домовинах: "Бували й такі часи, що мені доводилося спати у свіжих домовинах, коли в столярні їх роблено більше, а задля браку місця їх не було де класти, як тівльки на моїм тапчані: тоді домовину клали на тапчан, а мені стелили в ній, і я спав преспокійно, антиципуючи вічний сон її властивого хазяїна". Навіть з вигляду дещо схожий із Дракулою: рудий колір волосся, будова обличчя, губ та очей. Руді Басараби, руда Пагутяк, рудий Франко, рудий Цепеш. Хм...   

Та чи могли  вони бути причетні до справжнього  лиха, що лютовало на українській землі  у 1831 році? Читаємо ще одну дослідницю Нагуєвичів - Ганну Гром, і дізнаємося із розповіді її родича Кості Грома  таке: "Мерців витягали гаками з хати, підбирали на вулицях і вивозили на Гірку, де був холерний цвинтар. Там  скидали до ями і посипали негашеним  вапном... На вулицях скрізь трупи, сморід страшний. У Лішні і Унятичах - те ж саме". Ганна пише: "Кожен  день сім'я Громів їла часник, який їх і порятував. По селі ширились чутки, що хворобу наслали упирі, які  вночі гуляють по вулиці і співають. Люди зійшлися на Базар, принесли тернового  хмизу і розпалили вогонь, а  Кахнів хлопець Гаврило вказував хто упир. Так хлопець згубив сім  односельчан".   

Тож чи могли  люди співати і танцювати по вулиці в дні страшної епідемії? Інкубаційний період у вібріонів холери триває не так вже й багато - від однієї години до кілька днів. В Україну  холера була занесена 1830 року. В Галичині хвороба скосила 100 тис. осіб. Розповсюдженню сприяла російсько-турецька війна, особливо коли військо поверталося  з фронтів назад через українські землі. Характерезується холера повним обезводненням організму. У хворих частий водянистий стілець, блювота, виражені судоми м'язів. Артеріальний тиск падає, пульс слабшає, людина непритомніє  і скаржиться на неприборкну спрагу. Риси обличчя загострюються, очі  западають, голос стає сиплим. Людина фактично перетворюється на труп. Ховали всіх, хто хоч чимось нагадував  хворого. Часто могли поховати і  живого, який вилазив потім із своєї  домовини.   

Де та межа, коли правда перетворюється на вигадку? Чи люди висмоктали усі ці легенди  про упирів з пальця? Цього, мабуть, не знає ніхто. Але можна сказати  з впевненістю, що галицькі упирі  до холери не причетні. Дуже жаль, що через  непорозуміння, люди ставали дикунами, спроможними на відчайдушні кроки. Чи були упирі у Нагуєвичах? Були. Можемо тепер прийти до більш реального  їх визначення. Упир - це той, що упирається, жорстока і уперта людина, яка залишить за собою гори трупів, але пройде до своєї мети. "Як сі упре, то й  душу з тебе випре!" ("Приповідки" І. Франко). Людям просто подобається  усе незвичайне. Вони будують собі світи і рятуються в них, що часто викликає шизофренію.  

Отож, на жаль, плід людської уяви сотворив міф, і, яка  б не була різноманітною прикарпатська  езотерика, вона тут ні до чого. А  наостано кінець приведу розповідь  із тої самої нотатки Франка:  

"Дівчина-сирота, по імені Зоська, раптом як  збожеволіла. Вона скинула з  себе всю сукню і в одній  сорочці пішла бродити по полям.Пора  була горяча, женці працювали  в полі при збиранні жита. Тряпляючи  на людей, Зоська починала ламати  руки над головою і відчайдушним  голосом кричати: 

— Ай-ай-ай! Ай-ай-ай!

Особливо  ввечері крик цей, наче від нестерного болю, лунав десь далеко і наповнював все село жахом. Декілька вечорів  підряд я чув цей крик, але Зоськи самої не бачив. У село вона заходила тільки вночі; світло, що падало з вікон, вабило її до себе і вона, підкравшись  нечутно, ставала під вікном і, притиснувши  до скла своє бліде, майже позеленіле обличчя, дивилась в хату. Не потрібно додавати, що це жахливе обличчя, що дивиться крізь вікно в таку пору, наводило жах на тих, хто був у  хаті, і в декількох випадках в  таких хатах люди захворювали  холерою або навіть вмирали. Іноді, бродивши по полях, Зоська натрапляла на сукні, спідниці і хустки, які  залишали біля снопів жниці, працюючі на сонячному пригріві. Вона надягала на себе ці речі і починала з виском танцювати в них по полю; у одному або двох випадках жінки, яким належали речі, тут же на місці хворіли  холерою, а одна, здається, померла  перш ніж її принесли в село. Недивно  після цього, що Зоська стала пугалом  всього села. Всі запевняли, що вона „упириця", що вона „потинає", а  деякі навіть почали говорити шепотом  про те, що не худо б її схопити  і проучити так само, як провчали їх батьки упирів на „терновім огні". Коли епідемія вже підходила до кінця, я захворів і пролежав декілька тижнів без пам'яті. Після мого одужання, мені сказали, що Зоська вже вдома  і працює як і раніше, здорова  і, що найцікавіше, про те, що робилось з нею під час холери, нічого не пам'ятає. Чи так це - я не можу затверджувати позитивно, тому що з  нею самою ніколи не говорив. Але вона жива і до сих пір".