Стежками Франка. Чи справжі були упирі у Нагуєвичах?

"— А знаєте, від чого ті  люде мруть?

— Ну, від чого? —  діти питають.

— Від упирів. То вони людей потинають.

— Ба, а ти відки  то знаєш?

— Бо я й сам упир. Я сам свого  тату й маму потяв.   

  І знаєте, нічия  мні кров не  була така солодка,  як їх".

(І.  Франко, «Спалення  Упирів в селі  Нагуєвичі в 1831 р.»)  

Галицька  містика  

Ми, галичани, з давніх-давен живемо у магічному  світі і світ цей супроводжує  нас повсякчас. Магія з нами у  піснях і переказах, вечорницях і  досвітках, приказках і прикметах - традиціях-оберегах наших. Вони об'єднують  нас, роблять талановитим, творчим  та працьовитим народом. Багато було написано про Галичину, всіх приваблює  цей загадковий край... Засіяна вона легендами. Не стало виключенням  і батьківське село Великого Каменяра - Нагуєвичі.   

Іще з раннього дитинства Франко мав схильність помічати... Добачав у всьому щось сакральне, особливе, велике і разом  з тим таємниче. Його літературне  око охоплювало і рідне село, в  якому ріс тілом і душею, і  рідний Карпатський край, в якому  працював, творив, який він любив. Де він міг годинами просидіти біля свого дуба і з насолодою писати про ті скарби, які ніхто не помічає, про ті враження, що бентежать душу і не дають покою, про ті спогади, які щоразу розпалювали у серці  поета вогонь. Саме так, одного разу, у своїх нотатках Іван Франко описує подію, яка б сьогодні викликала  сенсацію і тільки викликає подив  з плином столітть - «Спалення Упирів в селі Нагуєвичі в 1831 р.»  

Згідно цього  рукопису, під час епідемії холери, яка прокотилася Європою в 1831-1832 роках, у селі Нагуєвичі, Дрогобицького  повіту, заживо на вогнищі було спалено  кількох чоловік, котрих односельчани запідозрили у тому, що вони упирі  і причетні до спалаху хвороби. Подібні "акції інквізиції" відбувалися  громадами і в сусідніх селах - Уріжі, Ясениці Сільній, Бусовищі. Народом обиралися ворожеї, які  ходили по хатах і розпізнавали "кровососів", після чого на упирів одягалися залізні  пута, приковувалися до них ланцюги  і так вели їх аж на самі околиці  сіл. Там, на терновім вогнищі, спалювали: "То в першу холеру, як зачали люде дуже мерти, чують ясеничане, що в  Нагуєвичах об'явився такий хлопецъ, що упирів пізнає. Поіхали, привезли його, скликали громаду — пізнавай! Щось він пять чи шість пізнав: „то, каже, упирі!“ Зараз їх повязали, розложили  терновий огонь, таку купу наклали, ях хату. Ті люде кленуть, що вони невинні, божаться, плачуть..."  

Навіть попи не спроможні були одговорити селян  від розправи, настільки закорінились дохристиянські вірування та традиції серед жителів села. Врешті решт "з'їхала з Самбора комісія, та кількадесят хлопів забрала до криміналу, бож то не мало людей і  то добрих господарів, на стосах попалили". Звинувачених засудили на страту, але  ті з підказки перемишльського єпископа оминули важкої покари, знайшли виправдання - палити на вогнищі відьом та упирів з давніх-давен злочином не вважалось, а було навіть звичаєм, підтвердивши це документами про 1764 рік, коли у  селі було спалено "останню" відьму. Іван Франко пише так: "...зачали пани шукати в давніх паперах, чи то правда? Шукали, шукали — не могли найти. Аж далі дойшли до таких старих паперів, що вже зовсім були збутніли, так  що як узяти карту в пальці, то вона й розліталася, то мусили карту  за картою ножем перевертати. І в  тих паперах вичитали, що справді  за давніх часів так судили. І  то ім помогло“.  

Хто-зна, може й справді на прикарпатських землях жили так звані упирі, нащадки  Влада Цепеша? Занесло їх гірськими  вітрами у це стареньке українське село... А може це все чарівна природа  Карпат? Якій важко не повірити, важко  не відповісти взаємністю, відмовити  легенді у її існуванні. Я вирішив  провести зі свого боку власне дослідження.   

Нагуєвицькі упирі  

Отож, згідно Франкових записів, дізнаємося, що упирі - "бувають двоякого роду: родимі і пороблені" і "зазвичай у них  обличчя червоне і очі надзвичайно  яскраві та блискучі - це від того, що вони сосуть чужу кров". У фольклорі  родимих упирів пояснювали так: "Незрозуміла  сила насилає на зародок у материнській утробі злого духа - дитя народжується схильним до упирства. Вроджений упир має під коліном гулю з дірочкою, через яку й виходить душа". Цитую тепер Франка: "А по чим  же їх пізнати, що вони упирі? Питают люде Гаврила. — По тім пізнати, що кождий має сирівцьове (сире або вологе) полотно, перевязане по під коліно". Поробленим ж упирем міг стати  всякий самогубець або просто відлюдкуватий, жорстокий чоловік, дух якого  цурається світла та ненавидить свою землю, а тому ховається від людей  і п'є їхню кров. У бойків існує  повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний  син, і ніде не може знайти собі притулку та пристанища, бо він загублений для  свого народу. Опівночі упирі летять душею за село - в ліс чи в поле і "виробляют там збитки", тіло ж їх залишається на місці із всіма  ознаками життя, тому упирів в народі ще часто називають "дводушниками". Шкодять упирі не завжди по своїй  волі, часто по вказівкам своїх  старшин - "відьмаків".  

Із таких  уявлень та розповідей й постав образ  міфічного кровожерного убивці-упиря - представника потойбіччя. Деякі дослідники вважають, що первісне значення слова "упир" ("опир") тлумачилось  як "неспалений" і вказувало  на мерця, який був похований без  ритуального обряду. Тому він не має спокою і за це докоряє живим. Обряди спалення довго практикувались в давніх слав'ян, наших пращурів, та в інших народів. Люди вірили, що через кров їх душа потрапить  в Ирій (Рай) і перебуватиме там  у чистоті і благості з Богами. Кров для них була святою, уособленням  життя людини, захисної сили, єднанням з прабатьками - предками.  

Саме тому упирів так ненавиділи і боялися. Їх підозрювали у всьому - хворобах, засухах, неврожаях. Охочі на пакості, упирі шкодили не тільки людям, але  й худобі. Разом з відьмами на зорі дня виходили в поле і ворожили на сільські корови, після чого корови ставали худими і недійними. Селяни були дуже обережними, тому, найчастіше на святки, хлібом, медом і маком  обходили свої двори та комори. На закінчення обходу господар обов'язково мусив "зарубати" поріг, - "щоб звір не міг переступити!". Тоді, згідно Франка, "...упир не сміє переступити і буде декілька ночей  з жахливим завиванням і стоном ходити навкруги, аж поки зовсім не піде".  

Щоби знешкодити упиря, мешканці сіл кликали ворожбита, який знаходив могилу. Її розривали, відкривали труну, витягували звідти мерця і  одрубували йому голову, клавши її упирю  в ноги. Тіло ж обертали грудьми  вниз і прибивали до землі осиковим колом. Або ж спалювали на терновім вогнищі, що символізувало небесний, всеочищаючий вогонь. Подібних випадків у селах Галичини траплялось по кілька у рік, причому аж до 1890 року.   

Чи спроста  люди були такими забобонними? Читаємо  далі Франка і дізнаємося про випадок, котрий розповіла йому матір:   

"Повідають,  що отут на Медвежі (село, сусіднє  з Нагуєвичами) заслаб був раз  чоловік - перший богач у селі. Кричит, тай кричит, в'єся з болю, а що його болить - не може  сказати. Що вони його і до  дохторів, до ворожбитів возили; що людей перепитували, що йому  раду давали, яку хто радив  - нічого не допомагає. Аж далі  нараяв хтось: "Ідіть, каже, до  Бусовищ, до того й того господаря,  у нього сліпий отець, як  вам той не поможе, то вже  ніхто не поможе". А у того  богача два сини були, парубки  вже дорослі. Зараз запрягли, поїхали.  Приїжджають до хати. "Слава  Ісусу Христу!" А той сліпий  із-за печі: "Ага, справив вас  мій ворог тяжкий до мене! Ну, ну, пригадаю я йому тоту прислугу". Ті аж одебеліли, дивляться,  а він сидить на печі, сліпий, сивий, а на лиці такий червоний, як кат. Зачали вони до него: "Будьте ласкаві, татусю, змилуйтеся! Ми вам уже..." Та де тобі, той їм і говорить не дає. "Ідіть собі від мене, я не  хочу через вас у біду впадати!  Ви гадаєте, що я все можу, а то є й сильніші від  мене, а з тим, що до вашого  тати вчепився вже раз мав  пригоду, бачите, і очі через  него стратив, а тепер, як  другий раз з ним задеруся, то, певне знаю, що смерть моя  буде". Ті бідні хлопці не  знають уже, що робити, а далі  гадають: "все одно, нажене то  нажене". Зачали його ще дужче  просити, пообіцяли пару волів,  которі собі схоче вибрати.  Пришов і син того сліпого,  також за ними слово промовив: "Ну-ну, татуню, не перечтеся"  Ви, каже, дасте йому раду". По  троха, по троха, якось того  сліпого упросили. "Йдіть ж,  каже, тепер собі до дому, а  на новім місяце приїзджайте".  Добре, приїхали на новім місяце, пригостилися там до ночі, а під ніч сліпий зібрався на фіру тай ідуть. "Везіть же мене, каже, на границю вашего села, до того та того кінця!" А той кінець геть-геть від дороги, та толощі, під самим лісом. Приїхали до кінця - пітьма, хоть око вийми - стали. Сліпий скочив з воза, як хлопець, тай бух пластом на землю. "Стійте ж ви тут, каже, в як крикну на вас, то приходіть до мене. А рискали (заступи) маєте з собою?" - "Маємо". Притулив він лице до землі, нюх-нюх, як той пес, тай поліз далі. Ліз, ліз, нюхав, нюхав, аж далі крикнув: "Сюда!". Хлопці прибігли з ліхтарями. "Копайте тут!". Взяли копати, а той крикнув сліпий, тай як почне над тими кістьми щось шептати, як почне кричати, ніби свариться, то парубки мало зо страху не повмирали. Так кричав аж до сходу сонця. "Ну, каже до парубків, тепер засипте яму назад, уже він нікому шкодити не буде, але й я нікому не поможу. Везіть мене до дому". Завезли його - до трьох днів жив він і помер. А тата свого застали дома здорового. Син того сліпого з Бусовищ прийшов і щонайліпшу пару волів узяв".  

Очевидно, що після таких розповідей, та ще й  у розпал холери, наляканий і затурканий церквою народ просто божеволів  і усе його моральне "Я" кричало, вило зі страху. В народі будилася якась  прадавня, що доносилась із глибини  віків, народна пам'ять. Історична  спадщина з тих незапам'ятних, дрімаючих  часів, із волхвами-цілителями, із відьмами і відунами, мавками і домовиками, чугайстрами і упирями... Але народ  не міг цю пам'ять зрозуміти, інтерпретувати в свій час і люди рятувалися від  цього як могли. Християнство настільки  тісно сплелося із бойківською міфологією - язичництвом, що у свідомости селян, в більшості випадків, творився справжній  хаос. Давньоруських богів було “ототожнено” з христитянськими “святими”, а  на місці їхніх зруйнованих капищ  та храмів - побудовані християнські церкви. Щорічні свята були перейменовані, а дати їх змінені і названі  були вони християнськими “празниками”. Різдво Світла Дажбожого стало “Різдвом Христовим”, свято на честь Бога Велеса (Бога Мудрості, захисника тварин) - днем св. Власія, свято на честь  весілля Дажбога і Живи  - днем св. Юрія, “Зелені свята” (на честь Бога Ярила) - юдохристиянською П’ятидесятницею або “трійцею”, Свято Бога земних плодів Купала - "празником" на честь єврея Іоанна Хрестителя тощо. Предки наші завжди жили в гармонії із самими собою та природою, знали, що кожен куточок Всесвіту населений богами і духами, а тому зневажливе ставлення до усього живого, природнього - те саме, що й богозневага. Та, на жаль, поєднання давньоруських звичаїв з християнською культовою практикою занапастило і звичаї, і сам народ.  

"Народе  мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик  той на роздорожжу,

Людським  презирством, ніби струмом, вкритий,

Твоїм будущим  душу я тривожу!" (Іван Франко)  

Із розповіді  Сені Буцяка, яку наводить у своїй  нотатці Каменяр, можемо тільки уявити, що творилося тоді у Нагуєвичах: "То як була, най ся преч каже, холера, то перший умер піп на тоту слабість. Але люде ще не знали, що то за слабість, тай поховали його на цвинтарі. Гей, так десь за тиждень як зачнуть мерти люде! То зразу мерло по пятеро, шестеро, а далі по десятеро, по двадцятеро, а доходило до того, що й по пятдесят мерців на день в селі було. Страх такий на людей упав, що не суди Боже! Церкву замкнули, без попа й без дяка ховают — обкопали отут на Базарищі місце тай там закопують, і по два, по три або й по більше в одну яму кладуть".    

Саме тут, на вигоні Базарище, по дорозі на село Ясеницю Сільну, трохи згодом й  було вчинено розправу над "упирями". Щоби краще уявити собі картину, я  сідаю на велосипед і рушаю  в Нагуєвичі - всього за 16 км від Дрогобича. Колись, цю дорогу Франко долав пішки.    

Село  Каменяра. Базарище  

Самбірським трактом, яким їхав на своїй бричці персонаж Франкової повісті "Борислав сміється" Герман Гольдкремер і  радів, що сонце випалило селянські  поля (бо матиме дешеву робочу силу), приїжджаю  до роздоріжжя у селі Лішня. Справа від дороги на мене дивиться велика бронзова постать Каменяра із книгою в руках - "Я син народа, що вгору  йде, хоч був запертий в льох...". Власне, звідси розпочинається семикілометровий художньо-меморіальний комплекс "Дорога Івана Франка".   

Проїжджаю село Унятичі і зупиняюсь на пагорбі  біля горизонтальної колоди з написом "с. Нагуєвичі". Неймовірний мороз  йде по шкірі. Бачу, як велетенський хребет Діл легкими хвилястими контурами, наче ті мури, огортає село із південного заходу, захищаючи його від бурь і гірських вітрів. Завис він своєю  темною, важкою блакиттю над, милуючим око, краєвидом, який квітучими травами  тягнеться вбік села. Аж до самого лісу Тросники, куди малий Мирон (так звали  в дитинстві Франка), ходив по гриби, суниці та малину. Мила і близька  серцю розмаїтість захоплює дух, дивлюсь на камінь і читаю:  

"Свята  святих землі цієї,

Що у Франковій  стороні.

Шановні гості, зупиніться 

І поклоніться  цій землі" (Максим Рильський)  

Прямую униз, минаючи заповідник "Франковий  гай". Бачу дуб, до якого приходив на тиху розмову поет, минаю батьківське  обійстя поета - хутір Слободу  і звідти прямую далі, до Нижніх Нагуєвичів. Повз мене "пробігають" господарські будиночки, фруктові сади, тихо проходять  селом старенькі жителі, десь чути дитячий дзвін. Тут, на Ріпниціькій  горі починається "Дорога малого Мирона", що веде в Ясеницю Сільну - рідне  село матері поета Марії, де вчився сам Франко. Минаю скульптурне  зображення сільського хлопця і ось  я, майже на місці - за річкою Збір, зліва  від мене видніється пагорб, а справа церква з цвинтаром. Думаю, це і є  Базарище.  

Розпитую  пастухів, років 45-50 з вигляду, що стоять вкрай дороги:   

"- Дайбоже!  Чи не знаєте, а чи це гора  Базарище??? - показую пальцем на  вигін.