Поняття світогляду в культурі

 Поняття світогляду в культурі

Світ культурного буття визначає обрії та критерії існування людини як творчою суб'єкта, зумовлює пізнавальні, моральні та естетичні параметри, за якими людина орієнтується у світі. Культура тим самим постає для особистості засобом її входження в людську спільність, творить їїсо-ціально-духовие обличчя. 
Визначальним фактором розвитку особистості є становлення її самосвідомості, усвідомлення нею своєї окремішності, свого «Я» і водночас своєї причетності до людства й світу взагалі. Вищою формою особистої самосвідомості є світогляд.  
Світогляд часто визначають як органічно-цілісну систему уявлень людини про світ і своє місце а ньому. Однак світогляд є не стільки загальнозовнішньою картиною світу, скільки мірою визначення людиною себе у світі духовно-культурних координат.  
Людина не тільки творить культуру, а й торує шлях власного життя. Для кожної окремої особистості світ не є заданим як буття. Особа поділяє у своїй свідомості світ на властивості, відношення, а світ, у свою чергу, насичується смисловим ставленням до себе. Усі предмети світу через світовідчування постають не просто як фізичні об'єкти, а як ціннісні сутності. Ціннісний аспект предметного світу й складає головний зміст світогляду.  
Отже, світ постає у самосвідомості людини як насичений смислом та впорядкований людським відношенням. Людина прагне пізнати світ не лише у його існуючих формах, а й у цілому —у його смисловій значущості. Саме тому культурний універсум для світогляду ближчий, ніж об'єктивна дійсність. У культурі цілком реально «живуть» боги, абсолюти добра і зла, прекрасного і потворного, літературні герої, ідеали свободи та правди, образи міфології, мистецтва, поняття філософії тощо. Культурний світ — світ людських визначень, і як такий має свої просторові та часові ознаки, координати й виміри. Саме він є посередником між людиною і світом об'єктивної дійсності, адже буття координат культурного універсуму цілком реальне в системі людських взаємин, почуттів, переживань. Саме ней, осмислений світ і складає фундамент світобачення. Межа, що відокремлює пізнаванний світ від непояснимого, проходить крізь саму людину. Уявлення про світ, що немовби стоїть на трьох китах, спричинялось не просто «браком знань», а було моделюванням світу у визначеннях міфологічної людини, специфічним перенесенням культурних обріїв назовні, в об'єктивну дійсність. Людина творить не тільки культуру, а й онтологічно (тобто суттєво) творить світ, у якому живе, світ свого усвідомлення реальності і самої себе. Світогляд — не не просто «погляд на світ», а «погляд» людини на себе і світ крізь призму ціннісно-культурннх визначень.

 
Світоглядне самовизначення та світоглядний вибір

Світогляд, як вища форма самосвідомості людини,— немовби дзеркало, в якому особа бачить себе у світовому інтер'єрі. Природно, що таке «віддзеркалення» є процесом індивідуальним, неповторним, адже дзеркало не десь зовні, а в самій людині Кожна особистість у своєму житті формує власну систему ціннісної орієнтації, власне світобачення з притаманною лише їй системою цінностей, особисту картину світу. Що ж стосується загальної картини світу, то суспільство, як цілісний соціально-духовний організм, формує загальні типи світоглядної орієнтації, загальні способи ставлення до світу, які складають культурну традицію, віддзеркалюють різні форми творчого ставлення ло дійсності й допомагають особистості здійснювати свій світоглядний вибір.

 
Перед кожною особистістю неминуче постають світоглядні питання про світ та його сенс, про сутність життя та його мету тощо. Ці питання є вічними, тому що кожна людина змушена шукати на них відповіді, формуючи своє неповторне світоглядне ставлення до буття. Навряд чи коли-небудь буде остаточна відповідь на питання щодо буття, але спроби відповісти па них складають історію людського духу, широке полотно розгортання людиною власного інтелектуального багатства. Засвоєння цієї історії надає нашим власним світоглядним пошукам ґрунтовності, культурності, можливості світоглядного вибору.

 
Типологія світогляду

  Погляд на історію культурного  буття людства дозволяє здійснити  типологію світоглядних форм, відповідно до способів та форм культу-ротворення. Типи світогляду, які історично склалися в духовній культурі, постають як наслідки суспільної творчості культурного суб'єкта, як щаблі духовного прогресу, відбиваючи відмінності раціонально-логіч-ного, чуттєво-образ ного, морально-етичного ставлення до буїтя". Кожен тип світогляду є самоцінним як одна з граней загальнолюдського світосприйняття, і всі вони у своїй суперечливій єдності відображають різні барви, відтінки світу, в який внесені людиною ціннісні координати.

 
Сенс існування різних типів світогляду полягає у можливості с в і т о г л я д н о го вибору, котрий забезпечує саму можливість вільного розвитку духовної особистості, творчого становлення її самосвідомості. 
 
Адже мірою розвитку особистості як самосвідомої істоти с сама свобода її ціннісно-смислової орієнтації.

 
Незнання, невміння орієнтуватися у  барвах світоглядних визначень минулого й сучасного призводить до вкрай звуженого, хибного розвитку самосвідомості, котра розвивається лише в межах існуючої системи соціально-побутових взаємин. Наслідком такого «перекриття каналів» зв'язку з широким полем світоглядних визначень постас бездуховність і некультурність особи.

 
Розвиваючи власну світоглядну систему розуміння світу й себе, особистість визначає духовно-моральні орієнтири свого й суспільного життя, навчаючись орієнтуватися серед суспільиозначущих культурних координат, визначає усвідомлену життєву позицію, формує своє духовне обличчя.

 
Міфологічний  світогляд

 Першим історичним типом суспільної самосвідомості постає міфологічний світогляд. «Міф»  давньогрецькою мовою означає «слово», слово-гимвол, слово-заклинання, слово-переказ. У міфологічному світосприйнятті людина намагається вперше осмислити світ і себе як його складовий елемент. Міфологічне світобачення знаменує появу та розгортання духовного життя. Водночас міфологічне світобачення складає основу будь-якої духовної культури, її підґрунтя.

 
У міфі світ постає крізь призму низки чуттєво-символічних образів. Образно-чуттєве відтворення світу є історично первинним, природно виникає із самого способу життя родової людини, для якого характерний тісний зв'язок із природним середовищем. Не маючи змоги простежити всі причинно-наслідкові зв'язки у світі, людина у міфологічному світосприйнятті прагне осмислити його за аналогією з власним життям, перенести свою родинну систему зв'язків на світ. Міфи різних народів насичені оповідями про походження світу, його впорядкування з первинного хаосу, про родовід речей та зв'язків між ними. Водночас міфи трактують походження людини, намагаючись відбити через нього (міф) її сутність. Звідки родом людина, така й її суть — цей першообраз людського уподібнення світові й тепер часто пронизує нашу буденну свідомість. Родовід від тваринного чи рослинного предка (тотема) надавав людині відчуття ґрунтовності, змістовності свого існування в світі як чогось єдиного з ним.

 
У численних міфах у символічній формі вперше постають спроби розкрити таємниці народження, смерті, сну, душевних переживань. З'являються сюжетні оповіді про уявних героїв — предків, вчинками котрих спричинений світ людських взаємин та відносин із природою. Основним джерелом міфу постають емпіричні знання й уявлення, інтуїтивне розуміння ідеальної природи культурного середовища, в якому всі зв'язки предметів та людських взаємин постають іншими, ніж у природному світі. Вони отримують сакральне (священне) значення й стають предметом поклоніння, культу, ритуальної дії, що уявно репрезентує реальну діяльність і слугує запорукою та умовою успішного наслідку останньої.

 
Для чуттєво-образного світовідтворення в міфі характерна фантастичність, панування нестримної людської уяви, яка єдина дає можливість сприймати реально ідеальний саіт культурних визначень. Предметом уяви стає весь світ, який вона конструює, будуючи значущу для людини модель світобудови — таку, яка вбирає людину як її елемент.

 
У міфологічному світогляді світ постає як ґрунтовний, самодостатній, абсолютно цінний, такий, що є предметом людського споглядання й обожнення. Вік — самодостатній цілісний організм — «Макрокосм». Античні греки не просто вірили, але відчутно знали, шо ходять по живому тілу Матері-Землі Геї, у шелесті листя дерев слов'яни та кельти вгадували шепіт богів, в рухові зірок на небі вбачали мережки особистої людської долі.

 
Характерною рисою міфологічного  світогляду є перенесення на світ та його явища людських властивостей і визначень, що робило світ близьким, вносило в нього доцільність. Міфологічна свідомість є самосвідомістю роду, для неї характерне перенесення родинно-племінних взаємин на весь світ, який постає як величезна родина, де все взаємозв'язане. Людські взаємний лише віддзеркалюють загальносвітовий закон буття— Долю. Це непізнаванний та незмінний закон буття, перед яким схиляються навіть боги. Міф трактує людську долю як задіяність життя особи в космічний загал. Слід зазначити, що міфологічний світогляд постає як перша форма духовної культури, зі стовбура якої пізніше виростають могутні гілки релігійних вірувань, філософських роздумів, наукових досліджень та моральних норм. Міфологія спочатку виконувала функції виховання та збереження традиції духовного досвіду людства, складаючи вирішальний фактор культурного виживання людського роду. Міфобачення та міфологічний світогляд і тепер складають невід'ємний фундамент особистої культури. Вони ввібрали в себе історичний досвід народної мудрості та створили образи о-чуттєву основу культурно-історичного розвитку. Крізь казки, легенди, народні пісні до нас лине неповторний світ загальнолюдських взаємин та визначень, що вкорінює нас в історії нашого народу, формує підвалини етнічної самосвідомості. У міфологічній культурі сформувалися елементарні загальнолюдські уявлення про істинне і добре, прекрасне і праведне.

 
Філософія як серцевина духовної культури. Філософський світогляд—це перша форма суто теоретичної самосвідомості людини. Філософське осмислення світу та самої людини починається тоді, коли остання вперше починає сумніватися у традиції свого міфологічного світосприйняття. Орієнтація насамперед на розум, на створення особистої картини світу, виходячи з розуму, на вільний пошук відповідей на вічні проблеми буття визначає філософію як основу індивідуальної людської самосвідомості. Філософствуючи, особистість ставить перед собою питання про сенс власного буття, а, відтак, і про с м и с л самого світу.

 
«Т е о р і я» у перекладі з грецької — «розгляд, споглядання». Це поняття вперше ввів давньогрсцький філософ і математик Піфагор для визначення способу досягнення мудрості. На його думку, мудрість, тобто істинне знання про світ, можлива лише при відстороненому спогляданні, коли людина відривається від повсякденної метушні й спроможна глянути на себе н ну світ немовби збоку. У цьому відстороненні і вбачають одну з головних особливостей філософського пізнання на відміну від емпіричного. Другою важливою особливістю філософського пізнання постає його розумовий характер. Філософія, на відміну від міфології та релігії, піддає всі процеси та явища світу критиці розумом. Для античних греків пізнаванним був предмет мислимий, тобто такий, котрий можна не просто уявити, а відобразити у стрункііі системі розумових понять. Тому однією з найважливіших передумов філософствування вважали логіку як науку про правильне, несуперечливе мислення.

 
Спираючись на власний розум, перші  філософи прагнули не просто відобразити  світ, але віднайти його сутність, першооснову. Отже, виникає перше питання філософії: «Яким чином можливий світ такий, яким він є? У чому його причина й сенс?» Це зумовлює появу платити не тільки своїм спокоєм, а й життям. Філософські ідеї нерідко сприймалися владою як небезпечні та ворожі, бо були спрямовані на формування власної думки особистості, що підривало основи існування тих чи інших політичних ідеологій та забобонів натовпу. «Нечестивий не той, хто засуджує богів натовпу, а той, хто слідує думці натовпу про богів»,— зазначав Епікур, давньогрецький філософ-матеріаліст, заперечуючи звинувачення у «підриві основ суспільного підпорядкування». Сократа звинуватили й прирекли на смерть за те, шо він буцімто «розбещував молодь», «підбурював її не слухати старших», а він лише намагався вчити самостійно мислити та піддавати всі явища критиці розумом. Філософія в його особі постає не просто як спосіб думки, а й як спосіб життя, індивідуального вільнодумства, що визначає оео-бистісне світоглядне самовизначення.

 
Філософія сьогодні постає як школа  людського мислення, самовизначення. Основна проблематика філософствування — с м и с л о ж и  т т є в а — насичує людське існування духовними пошуками свого ставлення до всього навколишнього, а тому філософія є центральним місцем (квінтесенцією, серцевиною) особистого світогляду. 
Питання самовизначення, світогляду постають перед кожною людиною впродовж її життя. Знання історії філософської думки, філософської спадщини людства не тільки формують теоретичні підвалини самосвідомості, а й допомагають людині грунтовно підходити до вирішення питань сьогодення, визначаючи її місце у цішпено-смисловому світі питань щодо таємниць світу.

 
Часто філософію визначають як науку  про найза-гальиішї закони буття, свідомості та самого життя. Але філософія не обов'язково має бути науковою. Сам метод філософії — критичне осмислення дійсності — може базуватися на релігійних переконаннях, міфології, художньо-образному світосприйнятті. Філософські роздуми дуже часто втілюються в поетичну, літературну форму, релігійні проповіді, художні твори. Філософію часто визначають як мистецтво думки, яка вимагає відповідної форми, відповідного типу чуттєво-розумової творчості. Філософія постає як окремий тип духовної творчості та світогляду, котрий специфічним чином, через визначену систему мови, обрану систему понять торкається всіх сфер та втілюється у різних формах культуротворепня, складаючи його фундамент.

 
У сучасній культурології розрізняють  системно-наукову філософію як спосіб передання специфічно-філософської проблематики через суто логічну  структуру понять та софі й ну філософію, яка реалізує філософські питання  у формі притч, літературних роздумів, поезій, проповідей. Обидві традиції філософствування є самоцінними й взаємодоповнюють одна одну.