Культура мовного спілкування: нормативний, комунікативний та етичний аспекти

План

Вступ

1. Поняття мовної комунікації. Вербальна та невербальна комунікація.
2. Зв’язок між загальним поняттям культури та культурою мовного спілкування.
3. Культура мовного спілкування: нормативний, комунікативний та етичний аспекти.

Висновок

 

Вступ

 
     Спілкування споконвіку було найважливішим середовищем  духовного, суспільного та особистісного  проявів людини, досягненням взаєморозуміння між людьми. Його соціально-психологічна сутність полягає у тому, що воно являє собою живий безперервний процес спілкування людей, що забезпечує усю різноманітність життєдіяльності, відносин, самопрояву та самоствердженню за допомогою мови чи сленгу, а також міміки, поз, рухів тіла, жестів, символів, звукових сигналів, умовних знаків.

     Найважливішим засобом людського спілкування, а також інструментом мислення виступає мова. Завдяки цій її властивості комунікація між людьми являє собою основний механізм становлення людини як соціальної особистості та засіб впливу суспільства на особистість.

     Важливим  аспектом при аналізі мовного  спілкування виступає культура комунікації. Це поняття є досить широким, оскільки повністю розкриває свою суть з 3-ох різних поглядів: нормативного, комунікативного та етичного через поняття «мовної норми», «культури мовлення» та «мовленнєвий етикет» відповідно.

     Тема  культури мовного спілкування не втрачає своєї актуальності, оскільки є основою для розвитку повноцінного цивілізованого демократичного суспільства. З цієї точки зору вона представляє неабияку цінність для розбудови сучасного українського суспільства, яке є складовою частиною світового. 
 
 
 
 
 
 
 

1. Поняття мовної комунікації. Вербальна та невербальна  комунікація

     Поняття комунікації є центральним для даної роботи, тому доцільно розпочати з його визначення. Цей термін походить від латинського слова «communico», що означає «роблю загальним, зв’язую, спілкуюсь». Найбільш близьким за значенням до нього є українське слово «спілкування». З цим значенням пов’язане і наукове визначення поняття подане у лінгвістичному енциклопедичному словнику: «Коммуникация — специфическая форма взаимодействия людей в процессе их познавательно-трудовой деятельности»[4]. Або: «взаимодействия и взаимоотношения, возникающие между различными субъектами: между отдельными личностями,личностью и группой, личностью и обществом, группой (группами) и обществом»[6].

     Б.Т.Ліхачов  вказував, що спілкування є найважливішим  середовищем духовного, суспільного  та особистісного проявів людини, досягненням взаєморозуміння між людьми. Соціально-психологічна сутність спілкування полягає у тому, що воно являє собою живий безперервний процес спілкування людей, що забезпечує усю різноманітність життєдіяльності, відносин, самопрояву та самоствердженню за допомогою мови чи сленгу, а також міміки, поз, рухів тіла, жестів, символів, звукових сигналів, умовних знаків. Потреба у спілкуванні існує у людині з самого початку, генетично, як умова існування Homo sapiens [5, 219].

     Специфіка взаємодії людей у процесі  їх життєдіяльності полягає у використанні мови. Мова, виступаючи найважливішим засобом людського спілкування, є також інструментом мислення. Завдяки цій властивості комунікація між людьми являє собою основний механізм становлення людини як соціальної особистості та засіб впливу суспільства на особистість.

     Найважливішою метою мовного спілкування є  передача та обмін інформації. Проте до цілей спілкування можна також віднести здобуття об’єктивних знань про світ, навчання і виховання, встановлення особистих та ділових стосунків, які являють собою засіб задоволення багатьох потреб – соціальних, культурних, пізнавальних, творчих, естетичних.

     Однак обмін інформацією між людьми здійснюється не лише за допомогою  мови. Існують додаткові засоби передачі інформації. У зв’язку з чим  розрізняють вербальну і невербальну  комунікації [2,6].

     Вербальна комунікація – спілкування за допомогою слів. Невербальна комунікація – передача інформації за допомогою міміки, жестів, через прямі сенсорні чи тілесні контакти.

ІІ. Зв’язок між загальним поняттям культури та культурою мовного спілкування

     Для того, щоб з’ясувати, що означає  поняття культура спілкування, необхідно звернутися до загального поняття “культура”, визначення якого зазнало значної еволюції. Латинське слово “cultura” мало багато значень – від обробки землі до виховання, освіти, розвитку. У широкому розумінні це поняття означає сукупність проявів людської діяльності, досягнень і творчості народів.

     В українському педагогічному словнику С.Гончаренко “культура” тлумачиться як сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, що втілюються в результатах продуктивної діяльності [3, 178].

     Згідно  матеріалів «Большой советской энциклопедии» культура є «исторически определённым уровнем развития общества и человека, выраженного в типах и формах организации жизни и деятельности людей, а также в создаваемых ими материальных и духовных ценностях».

     Цей термін також визначають як складну, багаторівневу систему, яка моделює в кожному соціумі картину світу і визначає місце людини у ньому. Ю.Лотман називає культуру «совокупностью генетически ненаследуемой информации в области поведения человека».

     З тлумаченням культури як способу  та стилю життя погоджується більшість  представників світової суспільної думки.

     Культура – це здатність людини мислити, пізнавати себе і своє оточення. Саме наявність культури перетворює нас на гуманних, розумних, критично мислячих істот із моральними зобов’язаннями. За допомогою культури ми розрізняємо цінності і робимо вибір, шукаємо сенс існування.

     Сукупність  відповідних знань та вмінь в  лінгвістичній та методичній літературі визначають як культуру мови. Культура спілкування включає до себе невербальні фактори, суттєві при передачі інформації, до яких належать, наприклад, кінесіка и проксеміка. Відомо, що як одна з умов ефективної комунікації виступає обов’язкове урахування особливостей партнера по спілкуванню. У Давньому Римі та Давній Греції культура мовлення дуже довго була об’єктом уваги, вона поширювалась головним чином на монологічні висловлювання. Саме поняття культури мовного/вербального спілкування дозволяє побачити засоби оптимізації комунікації, тому що включає також й знання співрозмовниками “мовних стратегій” чи “стратегій спілкування” [7, 98].

     Культура  спілкування включає й такий  суттєвий компонент, як культура мислення, вона сприяє адекватній орієнтації суб’єкта мови у заданих умовах спілкування  а, крім цього, дозволяє йому використовувати  закони правильного мислення (закони логіки) для досягнення цілей комунікації.

     Під культурою мовного спілкування  ми розуміємо високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з  урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату.

ІІІ. Культура мовного спілкування: нормативний, комунікативний та етичний аспекти

     «Культура речи содержит три составляющих компонента: нормативный, коммуникативный и этический» [1,69]. Звідси слідує, що основу культури мовної комунікації складають поняття «мовної норми», «культури мовлення» та «мовленнєвий етикет».

     Мовною  нормою називають сукупність найбільш сталих традиційних реалізацій мовної системи, відібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації [2,27]. Мовне явище вважається нормативним, якщо воно характеризується такими чинниками:

1. відповідність структурі мови;
2. масове та регулярне відтворення у процесі комунікації;
3. суспільне схвалення та визнання.

     Норми існують на всіх рівнях мови і в  усіх функціональних стилях:

     Орфографія – історично сформована й загальноприйнята система правил мови щодо способів передачі мовлення на письмі;

     Пунктуація – це система правил уживання на письмі розділових знаків.

     Орфоепія  – це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову.

     Мовні норми необхідні для досягнення «единообразия в произношении, что облегчает общение между людьми, помогает им быстрее понимать друг друга» [2,270].

     Культура  мовлення — це «владение нормами устного и письменного литературного языка (правилами произношения, ударения, словоупотребления, грамматики, стилистики), а также умение использовать выразительные средства языка в различных условиях общения в соответствии с целями и содержанием речи» [4]. Іншими словами, культура мовлення — це вміння правильно говорити і писати, а також вміння використовувати слова і мовні вирази відповідно до цілей та ситуації спілкування. Таким чином виділяються такі два основні критерії культури мовлення — правильність та комунікативна доцільність:

     1. Правильність   – дотримання мовних норм,

     2. Комунікативна доцільність базується на уявленні про стилістичну градацію слів та мовних виразів для їх правильного використання у відповідних комінікативних ситуаціях;

та сім  додаткових критерії культури мовлення:

     3. Точність   висловлювання – точність відображення дійсності та точність вираження думки у слові. Перший аспект пов’язаний з «истинностью речевого высказывания (правда или ложь)». У другому аспекті можлива наявність таких недоліків: відсутність конкретності, змішування близьких за звучанням, але різних за значенням слів – паронімів;

     4. Логічність викладу . Мовлення повинно відображати логіку дійсності, логіку мислення і характеризуватись логікою мовного вираження;

     5. Зрозумілість та доступність викладу – зрозумілість мови її адресату (досягається шляхом точного й однозначного використання слів, термінів, словосполучень, граматичних конструкцій), доступність - здатність мови бути зрозумілою для адресата, зацікавити його;

     6. Чистота мови – відсутність нехарактерних для літературної мови елементів (слів-паразитів, діалектизмів, варваризмів, жаргонізмів, вульгаризмів);

     7. Виразність  мови – особливості структури мовлення, які підтримують увагу та інтерес слухачів і читачів (інформаційна та емоційна);

     8. Різноманітність засобів вираження досягається шляхом використання великого об’єму лексичного запасу, великої кількості синонімів;

     9. Естетичність – неприйнятність для літературної мови засобів вираження, які здатні образити честь та гідність людини; з метою досягнення естетичності використовуються евфемізми ;

     10. Доцільність – забезпечується шляхом відбору та організації мовних засобів, які покликані зробити мовлення таким, яке б відповідало цілям та умовам спілкування [2,29-31].

     Під терміном «етикет» розуміють встановлений порядок поведінки, форм поводження. Звідси мовний етикет – це порядок мовної поведінки, встановлений у даному суспільстві. Таким чином, етикет являє собою конкретизоване вираження положень етики спілкування.

     Уміння  дотримуватись етичних норм завжди високо цінувалось у суспільстві.  Значення норм етики, вміння їх дотримуватись у поведінці та у мовленні свідчать про гарні манери. У мовній комунікації під цим розуміють володіння етикетною культурою, вміння контролювати свої почуття та емоції, керувати своєю волею і т.д.

     Дотримання етичних норм передбачає прояв таких якостей, як ввічливість, уважність, тактовність, доброзичливість, стриманість. Вони виражаються через конкретні мовні дії. Слід зазначити, що правдивість не завжди доцільна у мовній комунікації, особливо в діловому спілкуванні. Не бажане також використання нецензурних мовних виразів, грубості та ін.

     Спираючись  на дані статистичного аналізу Д.Ягер сформулювала 6 основних принципів ділового етикету: