Правові наслідки дій пов язаних з ризиком та вчинених в стані крайньої необхідності

Небезпека повинна загрожувати  саме охоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці  інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом  права та інтереси). Правоохронюваними інтересами, яким погрожує небезпека, можуть також виступати: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереження державної таємниці, майна тощо (наприклад, для усунення небезпеки що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

Іншим, не менш важливим, елементом підстави крайньої необхідності є відсутність у особи в даній обстановці реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.

Неможливість усунення небезпеки  іншими засобами свідчить, що особа  в обстановці, що склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інших  можливостей усунути безпосередню небезпеку немає. Іншими словами, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам  має бути єдино можливим засобом  захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов’язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває в стані крайньої необхідності, а отже, і заподіяну  нею шкоду не можна визнати  правомірною. Зрозуміло, це правило  поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність  у неї декількох можливостей  усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням  шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди  повинна проводитися за правилами  уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка  двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохорнюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого – особа перебуває в такому становищі, за якого єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам.

Злочин як джерело небезпеки, що створює стан крайньої необхідності, може бути навмисним і необережним, наприклад підпал будови, що виник  в результаті недбалого поводження з самозаймисті речовини.

 З визначення крайньої  необхідності видно, що її стан  визначається двома аспектами:  загрозливою небезпекою і неможливістю  усунути цю небезпеку інакше, як шляхом заподіяння шкоди.  Звідси умови правомірності крайньої  необхідності поділяються на  дві групи: пов'язані з небезпеки  і ставляться до дій суб'єкта.

Умови першої групи пов'язані  з джерелом виникнення небезпеки, її готівкою і дійсністю, а також  тим, що вона не могла бути усунута  іншими способами.

 Фактичні підстави  крайньої необхідності, визначаються  джерелами загрозливої ​​небезпеки, надзвичайно різноманітні. Вони можуть бути пов'язані з:

 · Діями людей, в  тому числі протиправними (злочинними);

 · Життєдіяльністю  людини, тими чи процесами, включаючи  виробничі; 

 · Джерелами підвищеної  небезпеки, наприклад, машинами  та механізмами, зброєю, бойовими  припасами, вибуховими, отруйними,  радіоактивними речовинами;

 · Стихійними силами  природи, поведінкою тварин і  ін

 Готівка - це ознака, що характеризує безпосередню  і неминучу, вже виникла і ще  не припинить погрози яких-небудь  правоохоронюваним інтересам. Як  вірогідна, можлива при збігу  певних обставин, так і усунена  або минула небезпека не створюють  стан крайньої необхідності.

 Дійсність небезпеки  - це її реальність, об'єктивність. Дії у стані уявної, тобто уявної  загрози, яка існує лише у  свідомості суб'єкта повинні кваліфікуватися  як фактична помилка. При цьому  вступають в дію правила визначення необережного (недбалого) поведінки. Якщо особа повинна була і могла правильно оцінити обстановку, але діяло не адекватно їй, нібито в стані крайньої необхідності, то вона підлягає відповідальності за необережне злочин. Якщо ж за обставинами справи з урахуванням фізичних і психічних особливостей особистості вся обстановка події свідчила про виниклу загрозу, хоча фактично її і не було, особа вважається діяли за правилами крайньої необхідності.

  Умови правомірності, що відносяться до захисту, зводяться до таких факторів, як своєчасність, неможливість усунення небезпеки без заподіяння шкоди, менший розмір шкоди та заподіяння його третім особам.

 Своєчасність дій безпосередньо  пов'язана з готівкою небезпеки.  Захист повинна початися не  раніше, ніж з'явилася загроза  правоохоронюваним інтересам, і  припинитися не пізніше, ніж  небезпека зникла. При цьому не  має значення, минула небезпека  в силу об'єктивних причин, усунена  самою особою чи будь-ким іншим.  Шкода, заподіяна до і після,  вихід за рамки стану крайньої  необхідності, і захист в залежності  від цього вважається передчасною  або запізнілою, що позбавляє  її правомірності. 

 Навряд чи має сенс  перераховувати всі способи захиститися  від небажаних наслідків. Особа  має насамперед передбачити можливість  сховатися від загрозливої ​​небезпеки (втекти, сховатися, перейти в укриття, залізти на дерево і т.д. і т.п.), звернутися за допомогою до кого б то не було, усунути небезпеку будь-якими доступними засобами, але без заподіяння шкоди чужим правоохоронюваним інтересам. І тільки коли все це неможливо, закон допускає здійснення зовні протиправних дій. При цьому за змістом закону з усіх можливих варіантів заподіяння шкоди перевага повинна бути віддана меншому з них.

В той же час за змістом  ст. 39 для правомірності заподіяння шкоди особою, яка діє у стані  крайньої необхідності, достатньо, щоб  відвернута шкода була рівнозначною заподіяній шкоді. Однак це положення  закону не може тлумачитись як дозвіл на врятування у небезпечній ситуації свого власного життя (здоров’я), життя (здоров’я) чи близької особи шляхом дій, внаслідок яких інша людина позбавляється життя або завдається відповідна шкода її здоров’ю.

2.2. Характеристика діянь  пов’язаних з ризиком та крайньою  необхідністю.

Діяння пов’язані з  ризиком та станом крайньої необхідності мають свої характеризуючи їх ознаки.

Ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.

  Мета крайньої необхідності. Слова в ст. 39 КК, що дія в  стані крайній необхідності застосовується "для усунення небезпеки"  означають, що метою крайньої  необхідності є саме усунення  небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде  усунена: шляхом знищення або  пошкодження джерела небезпеки,  шляхом перевезення людей у  безпечне місце за допомогою  взятого без дозволу чужого  транспорту тощо.

  Спрямованість (об'єкт)  заподіяння шкоди. У стані крайньої  необхідності шкода заподіюється  правоохоронюваним інтересам держави,  суспільства або особі. У літературі  вважають, що шкода при крайній  необхідності може бути заподіяна  лише інтересам "третіх осіб", тобто підприємствам, установам,  організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку  і звичайно не пов'язані зі  створенням цієї небезпеки. Типовим  є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони  з молоком, відвозить у лікарню  потерпілих від аварії, що виникла  не з вини водія, а в цей  час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподіюється  сільгосппідприємству, яке ніяким  чином не причетне до виникнення  небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте у ряді випадків особа  змушена заподіювати шкоду самому  джерелу небезпеки, щоб ліквідувати  його, локалізувати, знизити інтенсивність  впливу тощо (наприклад, перехожий,  побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необхідності слід розглядати заподіяння шкоди тому, хто нападає, якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або така, що діє в стані фактичної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, незалежно від його фізичних або психічних властивостей.

 Характер дій. Відповідно  до закону крайня необхідність  припускає лише активну поведінку  суб'єкта. За своїми зовнішніми  ознаками крайня необхідність  може виражатися, наприклад, у  різних самоуправних діях, пов'язаних  із вилученням майна, його ушкодженням  або знищенням, викраденням зброї  або наркотичних засобів, крадіжкою  транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або  військової таємниці, порушенням  різноманітних правил безпеки,  заподіянням шкоди життю або  здоров'ю людини, позбавленням його  особистої волі тощо. Подібні  дії за зовнішніми своїми ознаками  здатні підпадати під різноманітні  види злочинних посягань. Так,  умисне знищення або пошкодження  чужого майна підпадає під  ознаки ст. 194 КК, а розголошення  відомостей, що становлять державну  таємницю, під погрозою вбивства  підпадає під ознаки злочину,  передбаченого в ст. 328 КК, тощо.

 Своєчасність заподіяння  шкоди полягає в тому, що вона  може бути заподіяна лише протягом  часу, поки існує стан крайньої  необхідності. Якщо ж такий стан  ще не виник або, навпаки,  уже минув, то заподіяння шкоди  в цьому випадку (так звана  "передчасна" і "спізніла" крайня необхідність), може тягнути  відповідальність на загальних  засадах.

  Межі заподіяння шкоди.  КК не визначає межі заподіяння  шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі  може бути зроблений, виходячи  з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає  перевищення меж крайньої необхідності  як умисне заподіяння шкоди  більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною  у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

 Інакше кажучи, закон  пов'язує правомірність заподіяної  шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

 Визначення рівної  або меншої значимості заподіяної  шкоди передбачає її порівняння  із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода - це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода - це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої спів-розмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров'ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи; правосвідомість і правова культура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

Характеристика діянь  пов’язаних з ризиком викладені  в наступних ознаках:

Згідно з ч. 1 ст. 42 КК, не є злочином діяння (дія чи бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним  інтересам, якщо це діяння було вчинено в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Ризик визначається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна  було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю) не поєднаною з  ризиком, і особа, яка допустила  ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним  інтересам (ч. 2 ст. 42 КК).

Отже, виправданий ризик  вимагає: 1) прагнення досягти значної  суспільно корисної мети (розробка й виготовлення нових ліків, радикальне оновлення виробничої бази тощо); 2) неможливість осягти поставленої мети шляхом, не поєднаним із ризиком; 3) особа, яка допустила ризик, вжила заходи, достатні, за її обґрунтованими розрахунками, для відвернення шкоди.

Виключає також відповідальність ситуація, коли шкідливі наслідки, що настали, і механізм їх завдання не могли  бути усвідомлені і, отже, передбачені.

Ризик не вважається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу  для життя інших людей або  загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій (ч. 3 ст. 42 КК).

Отже, кримінальна відповідальність настає у разі, коли діяння, пов’язані  з ризиком з очевидністю не забезпечували уникнення загрози  для життя людей (але не самого експериментатора), екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

 

Розділ 3. Правові наслідки при настанні обставин, що виключають злочинність діяння.

3.1. Правові наслідки при  вчиненні дій, пов’язаних з  ризиком та крайньою необхідністю.