Участь народу у кримінальному процесі доказування

У ст. 63 Конституції  України проголошується, що особа  не несе відповідальності за відмову  давати показання або пояснення  щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (п. 11 ст. 32 КПК України). Це положення Конституції України закріплює загальний принцип правового статусу допитуваного та свідка. Механізм його реалізації має бути розроблений і передбачений у новому КПК. Деякі вітчизняні юристи висловлювали пропозиції щодо включення до закону права свідка на імунітет, враховуючи повагу до таких моральних категорій, як совість, милосердя, родинні зв’язки, збереження яких сприяє швидкому відновленню соціальних зв’язків у осіб, які відбувають покарання.

Проблеми захисту  прав та інтересів у кримінальному  судочинстві є багатоаспектними :

- захист інтересів,  порушених злочином (можливість  звернення за захистом до правоохоронних  і правозастосовчих органів, подолання  безпідставних спроб відмови у захисті, можливість відшкодування заподіяної матеріальної шкоди тощо);

- захист від  неправомірних дій слідчого та  інших працівників правоохоронних  органів;

- захист від  впливу інших учасників кримінального  судочинства або їх родичів  та близьких.

 У зв’язку з цим необхідне розроблення законопроектів, спрямованих на розширення демократичних і гуманітарних засад кримінального судочинства і вдосконалення процедур їх застосування.

Забезпечення  захисту прав та інтересів людини і вдосконалення раціональності розслідування злочинів завжди знаходиться у протиріччі: будь-яке посилення гарантій прав особи ускладнює процедуру розслідування та навпаки.

 Тому, при  створенні умов для вирішення  завдань кримінального судочинства  має бути забезпечене розумне  співвідношення врахування інтересів і прав усіх, хто бере в ньому участь. Сьогодні все частіше доводиться зустрічатися з тим, що не тільки свідки, а й нерідко і потерпілі не бажають розповісти відомі їм дані про злочин. Тут і «небажання зв’язуватися з правоохоронними органами», особиста зацікавленість (у тому числі внаслідок підкупу), а головне – страх – як потенційний, так і реальний (наслідок вже вчиненого впливу).

в) Народні засідателі

Згідно з  ч. 3 ст. 17 КПК України, кримінальні  справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Проект КПК України передбачає участь народних засідателів у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини та у справах про особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі: у цих випадках до складу колегіального суду входять один суддя і два народні засідателі. Тобто законодавець визнає участь народних засідателів у здійсненні правосуддя обов'язковою не в усіх випадках, а тільки у справах найбільшого громадського значення.

19 травня 2011 року  Верховна Рада прийняла у другому  читанні та в цілому проект Закону «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо участі народних засідателів)» № 8308. У разі набрання ним чинності де-факто буде скасовано інститут народних засідателів. Згідно з даним законопроектом частина друга статті 17 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) буде викладена у такій редакції: «Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд, а про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі – у складі трьох осіб незалежно від наявності клопотання підсудного про такий розгляд». Частина третя статті 17 КПК виключається.      

Досвід більшості держав з розвинутою правовою культурою демонструє, що у світі поступово відмовляються від інституту народних засідателів. Суттєве поширення він має серед пострадянських країн, але навіть вони змінюють своє законодавство. Наприклад, новий КПК Російської Федерації від 18 грудня 2001 року народних засідателів не згадує і з 2004 року вони припинили функціонувати в Росії. Втім нині суд присяжних функціонує у багатьох країнах таких як Велика Британія, Франція, Італія, Австралія, Канада, США, Австрія, Бельгія, Данія.

Участь у  судовому розгляді справи регламентовано Законом України « Про судоустрій  та статус суддів» ст 57 – 62. Існують  певні недоречності в законі, якщо уважно переглянути норми вказаного Закону (статті 65-67), то неважко помітити, що слова “обираються” та “обрати” навіть не зустрічаються. Тим не менш, Закон встановлює, що певні особи не обираються, а включаються до списків народних засідателів (для прикладу беруться тільки вони), однак незрозуміло, ким саме і як ці люди мають включатися до вказаних списків. Із Закону випливає, що ці особи відбираються для здійснення правосуддя як народні засідателі одноособово головами відповідних судів, а потім за поданням останніх списки зазначених людей затверджує або місцева рада (щодо цивільних осіб), або начальник військового гарнізону (щодо військовослужбовців), після чого ці особи стають уже народними засідателями, тобто суддями.

Стаття 59  вказаного  Закону покладає на голову суду обов’язок встановлювати визначені Законом підстави, за наявності яких та чи інша особа не може бути внесена до списку народних засідателів. Для встановлення наявності чи відсутності зазначених підстав голова суду повинен мати в своєму розпорядженні певний апарат спеціалістів, а також залучати до цієї роботи інших фахівців. Але ж у судах такого апарату немає, і як вирішуватимуть ці завдання голови судів, і чи є вирішення цих проблем їх безпосереднім обов’язком, ніхто сказати не може.

Рішення цієї проблеми можливе, передбачивши в законодавстві процес обрання народних засідателів на зібраннях трудових колективів, установ, військовослужбовців, учбових закладів. Адже ніхто так не знає моральні, ділові та інші якості й можливості кандидата в народні засідателі, як колектив, у якому він працює, навчається, служить. Отримавши від свого колективу, тобто народу, таку високу довіру і повноваження здійснювати правосуддя, ця людина виконувала б обов’язки народного засідателя з честю і високою відповідальністю. Або більш демократичним буде встановлення порядку формування корпусу народних засідателів шляхом їх обрання на альтернативній основі за місцем проживання громадян таємним голосуванням. Тоді, і тільки тоді народні засідателі будуть виразниками інтересів якомога ширшого кола людей, носіями громадської правової ідеології. Цей порядок має бути єдиним для виборів народних засідателів у всі суди.

 У юридичній  літературі неодноразово піднімалось  питання критеріїв відбору кандидатів  у народні засідателі (окрім вимог,  що ставляться до них).Зокрема, слід враховувати їх здатність працювати в суді, що проявляється у моральності, громадській активності, високих ділових якостях, принциповості, стриманості, умінні володіти собою, тактовності, чуйності до людей і т. д.. З.В.Макарова особливого значення надає самостійності та незалежності народного засідателя. Безперечно, ці критерії заслуговують на увагу і подальше обговорення (можна провести порівняльний аналіз критеріїв відбору кандидатів у судді та народні засідателі), але пропозиція про їх законодавче закріплення є недоцільною. Кожен виборець повинен самостійно визначати ті критерії, за якими він буде обирати народного засідателя.

На мою думку, виключення інституту народних засідателей  є не зовсім доцільне. Україна за ст.1 Конституції України зазначає, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, а інститут народних засідателей є одним із елементів демократизму, тому його виключення не буде характеризувати Україну, як найбільш демократичною та правовою державою. А для більш підвищення ефективності участі народних засідателів у здійсненні правосуддя, то про неї слід говорити вже після обрання певного громадянина народним засідателем. Щоб народні засідателі брали активну участь у роботі суду, їм слід знати завдання, які стоять перед судом, володіти необхідними правовими знаннями. З цією метою суддям слід проводити з ними необхідну роботу.

г) Поняті

Ст. 127 КПК передбачає вимоги до понятих: а) не заінтересовані у справі, б) не можуть бути понятими потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники органів дізнання і досудового слідства.

Інститут понятих  на теренах України бере свій початок  з середини XVII ст. і з того часу, практично не піддавався принциповим  змінам. Як свідчить зміст Соборного укладення 1649 року, яке довгий час було поширене на значній території яку займає сучасна України, ст. 87 гл. X цього документу передбачала, що понятими були «сторонні люди, добрі, кому можна вірити».

 У кримінально-процесуальне  законодавство найбільш розвинених країн Німеччини, Франції, Канади, Японії, США відсутній інститут понятих, тобто законом не передбачена участь у розслідуванні по кримінальних справах осіб, на яких було б покладено обов’язок засвідчити правильність розслідування, проведеного спеціально уповноваженими на те посадовими особами правоохоронних органів.

 Законодавець  не передбачив відповідальність  понятих за відмову від участі  в тій або іншій слідчій  дії. Тому в слідчого виникає  проблема переконати не менш  двох повнолітніх фізичних осіб, не зацікавлених у результатах кримінальної справи, які не є учасниками кримінального судочинства, родичами учасників судочинства, працівниками дізнання і досудового слідства, у необхідності взяти участь у слідчій дії. Слідча практика показує, що знайти таких осіб буває нелегко; до того ж підбір понятих нерідко вимагає часу, що у свою чергу негативно позначається на своєчасності проведення слідчої дії, в якій участь понятих передбачена законодавством.

Поняті, які  не є за фахом юристами-правознавцями, фактично не можуть ефективно виконувати свої обов’язки, що в основному полягають в підтвердженні правильності проведення слідчої дії, наприклад такої складної, як огляд місця події. Засвідчити, що огляд проведений правильно, здатна лише особа, яка знає процесуальний порядок проведення слідчого огляду, тобто діюче кримінально-процесуальне законодавство, а також організацію і тактичні прийоми цієї слідчої дії (включаючи прийоми застосування техніко-криміналістичних засобів), тобто криміналістику.

 Вже сама редакція ст. 127 КПК України немовби має в підтексті недовіру до слідчих, яких держава уповноважила професійно здійснювати боротьбу зі злочинністю, але в той же час приставила до кожного з них «не менш як двох понятих». Необхідно виходити із презумпції чесного відношення слідчих до своєї справи при суворому дотриманні законності. Адже немає потреби щоб поняті, наприклад, стояли за спиною хірурга в той момент, коли він заносить руку зі скальпелем над тілом паці .

  Отже, реальної користі участь понятих у слідчих діях не приносить. Участь понятих під час проведення слідчих дій негативно впливає на розслідування злочинів та фактично не сприяє зміцненню законності. Поняття понятих відсутнє у законодавстві провідних країн світу. Зважаючи на курс українського законодавства до зближення із законодавством країн Європейського Союзу, можливо доцільне буде виключення ст.ст. 92, 126, 127, 175, 190, 191, 194, якими передбачено функціонування інститут понятих у чинному законодавстві.

ВИСНОВОК

Серед процесуалістів немає єдиної точки зору щодо ролі інституту участі народу у здійсненні правосуддя. З деяких джерел зрозуміло, що їхня участь незначна, так як метою їхньої діяльності є допомога у здійсненні правоохоронними органами своїх функцій, але безпосередньо у процесі доказування вони прямої участі не беруть. Але можно зробити висновок, що і зменшувати їхню роль буде недоцільно. Деякі форми участі народу у кримінальному процесі доказування вини є значними, народ бере участь у самому процесі доказування вини, а не тільки надає правоохоронним органам допомогу. Найбільш прийнятним прикладом є такі форми, як суд присяжних та народний засідатель. Наголосу на такій формі, як суд присяжних робити не зовсім правильно, так як такої форми участі народу в кримінальному- процесі в Україні не існує, однак з огляду на кримінальний процес зарубіжних країн така форма є прийнятною, гуманною та демократичною, в деяких випадках запобігає неправомірному вироку суду та запобігає корупції. Народні засідателі, як форма участі народу для України вже стає не зовсім прийнятною. Законодавець навіть не передбачає такої форми у Проекті нового КПК. Однак саме ця форма ще залишається свідченням демократизму під час проведення кримінально-процесуальних дій.  Особливістю цієї форми є те, шо вона здійснюється під час доказування вини в особливо тяжких  або злочинах, де особі загрожує значний строу ув’язнення або довічне ув’язнення. Тому застосування такої форми може уберегти невинну особу від засудження. Щодо форми участі - свідки, вони відіграють також значну роль, адже саме від їх «слів» залежить залежить подальше здійснення кримінального процесу доказування вини ( в якому напрямку діяти правоохоронним органам для доказування вини). Щодо понятих, ця форма є анахронізмом, вона склалася історично та існіє досі. Але її також можна розцінити як недовіру правоохороним органам, так як правоохоронні органи здійснюють свою діяльність відповідно до норм права.

Список  використаної літератури

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996/ С.8
2. Кримінально- процесуальний кодекс України// Відомості Верховної Ради УРСР від 12.01.1961 року//С. 15
3. «Правове положення свідка в кримінальному процесі України»  Цахло Микола// Юридичний журнал № 11/ 2004/ С. 13
4. Проект Закону “Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального Кодексу України (щодо запровадження розгляду справ судом за участю присяжних)”// № 3544 від 23 травня 2003 р.// Відомості Верховної Ради// 2011р./С. 24
5. «Доцільність та перспективи створення в Україні суду присяжних»  Москаленко Сергій// Юридичний журнал №7/ 2007/ С.10
6. Проект Закону «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо участі народних засідателів)» № 8308. від 19 травня 2011 року// Відомості Верховної Ради //2011р./ С. 56
7. Маляренко В. Найпоширеніші помилки та порушення законів, які допускаються при провадженні дізнання та попереднього слідства // Право України. — 2001. — № 3. — С. 15-20.