Участь народу у кримінальному процесі доказування

План

Вступ

 

1. Визначення поняття « участь народу  у кримінальному процесі доказування» та розмежування з поняттям « участь громадськості» .

2. Форми участі народу у кримінальному поцесі доказування вини:

а) Суд присяжних

б) Свідки

в) Народні засідателі

г) Поняті

 

Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСУП

Проголошення  і всенародне підтвердження незалежності України породили необхідність докорінних змін у всіх сферах суспільного життя. Перед творчими силами постало завдання розвитку Української Держави, зміцнення  її правової системи і правопорядку. Гласність і демократія стають неодмінною умовою діяльності правоохоронних органів, вимагаючи її переосмислення. До числа невідкладних завдань, що вирішуються державою на сучасному етапі, відноситься удосконалення роботи правоохоронних органів по забезпеченню прав і свобод громадян, їх честі, гідності, швидкого і повного розкриття злочинів.

Важлива роль у  досягненні цих завдань відводиться  науці кримінального процесу, покликаній глибоко дослідити актуальні  проблеми, що є найбільш значимими для теорії і практики кримінального - судочинства.   Одну із таких проблем складають питання участі народу у кримінальному процесі доказування вини та який саме вплив участь народу здійснює на діяльність правоохоронних органів.

Участь народу у процесі доказування здійснюється у різних формах. Така участь визначає Україну як правову та демократичну державу. Форми участі народу  у процесі доказування є одним з елементів демократії, та сприяє удосконаленню діяльності правоохоронних органів, а також допомогу у здійсненні процесу доказування.

 

 

 

 

 

1.  Визначення поняття « участь  народу  у кримінальному процесі  доказування» та розмежування  з поняттям « участь громадськості» .

Конституція України  передбачає, що народ безпосередньо  бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124) і що правсуддя здійснюють судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127). Ці конституційні норми складають принцип участі народу у здійсненні правосуддя .

Для більш детального розгляду участі народу у кримінальному процесі доказування вини потрібно розмежувати поняття участі народу та участі громадськості. Як правильно зазначає З.В.Макарова, допомога громадськості у розкритті злочинів і розшуку осіб, які їх вчинили, а також у виявленні та усуненні причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, є тільки допомогою у розслідуванні справи, а не участю у ній. З цього і потрібно виходити під час розмежування понять. 

Громадськість – це сукупність людей, а не один громадянин; представник громадськості – громадянин, уповноважений виконувати певну функцію у кримінальному процесі, доручену йому сукупністю людей (громадськими об'єднаннями, трудовими колективами). Представник громадськості отримує свої повноваження від органів громадськості, а не від органів держави.

На мою думку участь громадькості здійснюється у формі  поруки громадської організації  або трудового колективу ( ст 154 КПК), за якою організація або трудовий колектив ручається за належну  поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і  в суд.  Іншою опосередкованою формою участі громадськості є участь понятих. Ст 127 КПК вказує, що при провадженні  обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні  осіб і предметів для впізнання, відтворення обстановки і обставин події, опису майна обов’язкова присутність не менше двох понятих.  Участь громадськості визначається у даній формі, саме з того, що вони не беруть участі у розслідуванні справи, а тільки надають допомогу.

Щодо участі народу у кримінальному процесі доказування, то найбільш поширеними формами є: свідки, народні засідателі, суд присяжних . Можна віднести до форм участі народу понятих також, так як їхня участь є не значною, але в багатьох випадках обов’язковою. З огляду на це, потрібно зробити детальний огляд кожної форми участі народу у процесі доказування.

2. Форми  участі народу у кримінальному  поцесі доказування вини

а) Суд присяжних

У світі існують  дві моделі суду присяжних: англо-американська та євпропейська. Перша модель полягає  у тому, що присяжні у нарадчій кімнаті за відсутності судді ухвалюють рішення у справі. Так у Англії на ранніх етапах ( до XVI ст.) члени журі набиралися із близьких сусідів учасників судової справи, по суті вони виступали свідками безпосередньо відомим їм обставинам. На початку XIX ст. встановлюється практика відводу зі складу журі тих присяжних які володіли особистою інформацією у справі. Друга модель полягає у тому, що присяжні досліджують усі матеріали у справі та спільно із суддею ухвалюють рішення по ній.

В Україні участь присяжних у здійсненні правосуддя у кримінальних справах продовжує залишатися декларативною вимогою(яка ще не врегульована кримінально-процесуальним законодавством), хоча і закріпленою в Конституції України (ч. 4 ст. 124)та Законі України від 7.02.2002 р.“Про судоустрій України” (ст.ст. 68-72).

Протягом останніх років в Україні триває дискусія щодо необхідності запровадження суду присяжних. На сьогодні не існує однозначної  думки правознавців щодо доцільності  створення цього інституту в  Україні, хоча на папері він уже давно існує. Суди присяжних успішно функціонують в багатьох країнах Європи та США. Аналізуючи правові системи цих країн, можна виділити багато позитивних моментів: забезпечення змагальності судового процесу, його демократичність, збільшення ролі адвоката в процесі тощо. Звісно, Україні в процесі запровадження суду присяжних необхідно буде врахувати досвід західних країн, і у разі його реального створення – запозичити із їхньої практики усе найкраще. «Бути чи не бути» в Україні суду присяжних залежить від багатьох чинників: належного фінансування судів, фахової підготовки осіб – претендентів на присяжних, психологічних чинників, моральної свідомості, менталітету нації в цілому.

23 травня 2003 року  був поданий на розгляд законопроект “Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального Кодексу України (щодо запровадження розгляду справ судом за участю присяжних)” суб’єктом законодавчої ініціативи виступав народний депутат Вадим Трофименко. Щодо аналізу даного законопроекту, доцільно зазначити оновні положення. Проект вводить поняття “вердикт”, під яким слід розуміти рішення про винність або невинність підсудного, що винесено колегією присяжних. Виправдувальний вердикт має своїм наслідком постановлення виправдувального вироку стосовно підсудного. Такий вирок може бути скасовано не інакше як за поданням прокурора, скаргою потерпілого чи його представника.  Щодо перегляду вердиктів присяжних важливо також відзначити, що згідно з проектом, підставою для скасування або зміни вироку, ухвали чи постанови, винесених за участю присяжних засідателів, є аналогічні підстави для скасування або зміни “звичайних” суддівських вироків, ухвал, постанов, тобто процесуальні рішення по справі, винесені за участю присяжних, не матимуть імунітету щодо їх оскарження, як це має місце в окремих західних країнах.

Законопроект  передбачає саме в яких випадках судовий  розгляд кримінальної справи відбуватиметься  за участю присяжних. За загальним правилом кримінальні справи розглядатимуться в суді першої інстанції одноособово суддею. Якщо в кримінальних справах про злочини, за які закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше ніж десять років, підсудний заявив клопотання про розгляд такої справи за участю колегії присяжних, такі справи суд розглядає у складі одного судді та колегії присяжних. Якщо в кримінальних справах про злочини, за які закон передбачає можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, підсудний заявив клопотання про розгляд такої справи за участю колегії присяжних, такі справи суд розглядає у складі трьох суддів та колегії присяжних.

Цікавою є процедура  складання списку присяжних засідателів. У постанові про призначення  кримінальної справи до слухання судом  за участю присяжних має бути визначена кількість кандидатів у присяжні. Після призначення судового засідання за розпорядженням головуючого секретар судового засідання або помічник судді проводить набір кандидатів у присяжні шляхом випадкової вибірки зі списку присяжних, що формується згідно ст. 68 Закону України “Про судоустрій України і статус суддів” і знаходиться в суді. Потім здійснюється перевірка наявності обставин, що перешкоджають участі особи як присяжного. Таких кандидатів викликають у підготовчій частині судового засідання, де сторони процесу можуть заявити як мотивований, так і в деяких випадках – і немотивований відвід кожному кандидату в присяжні. Процедура заявлення відводів присяжним вносить елементи змагальності в кримінальний процес, але в силу певних причин (наприклад, розпуск колегії присяжних через її некомпетентність) може сильно затягнути процес підготовки слухання кримінальної справи, що негативно вплине на права підсудного, який чекатиме на справедливий судовий розгляд, можливо, не один місяць.

Позитивні риси запровадження суду присяжних: по-перше, суд присяжних є ознакою громадянського суспільства. По-друге, народ повинен брати участь у судовому процесі, бути більш правосвідомим, а не покладати функцію здійснення правосуддя лише на вузький склад суду. Суд присяжних, врешті-решт, є формою здійснення громадського контролю. По-третє, зростає роль інституту прокуратури і адвокатури, змагальність стає принципом правосуддя, а не лише закріпленою в Законі гарантією. По-четверте, іноді на суть справи краще поглянути «неозброєним» оком.

Негативні моменти  існування суду присяжних: По-перше, це буде значним фінансовим навантаженням  для держави. Зараз суди і апарати  судів фінансуються далеко не на належному  рівні. Тож при сьогоднішньому фінансуванні судів на інститут присяжних просто не вистачить коштів. По-друге, при введенні суду присяжних в Україні корупція може зовсім не зменшитись. Гарантувати, що до складу присяжних потрапить ідеально чесна людина неможливо. Оскільки серед присяжних завжди будуть більш впливові особи, ніж усі інші члени журі, зацікавлені особи шукатимуть можливість «домовитись». Крім того, не виключений тиск (в т.ч. і фізичний ) на присяжних. Коли йтиметься, наприклад, про можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, на присяжних можуть робитись спроби тиску з метою прийняти неправосудний вердикт. Зважаючи на те, що присяжні обиратимуться на певний строк, вони легше піддаватимуться впливу. По-третє, складні юридичні справи не можуть вирішувати особи без належної освіти і фахової підготовки. Як може особа, яка навіть не знає юридичної термінології і не має хоча б початкових правових знань, вирішувати долю людей в непростих процесах? Звісно, в такому випадку зростає роль адвоката. Саме він повинен довести присяжним винність чи невинність особи. На мою думку, в цьому випадку бажано запозичувати досвід англо-американської правової системи.

Запровадження суду присяжних на даний момент для  правової системи України не доцільний, з огляду на правовий стан та економічну стабільність країни. У разі запровадження даної форми участі народу,  правознавці повинні дослідити системи суду присяжних в різних країнах та саме як вони діють. Доцільно в Україні запровадити англо-американську систему, у цьому випадку надати анонімність суду присяжних до закінчення судового розгляду, щоб не було ніякого впливу на їх рішення, така система перешкодить неправомірному вироку корумпованого судді.

б) Свідки

Свідок як суб'єкт  кримінального процесу - це фізична  особа, щодо якої у органів, що ведуть кримінальний процес, є точні відомості або обґрунтоване припущення, що вона володіє інформацією про обставини, які підлягають встановленню або перевірці у кримінальній справі. Тому її викликано на допит, де вона зобов'язана дати правдиві показання. Як свідок особа може бути викликана і допитана лише після порушення кримінальної справи. Процесуального статусу свідка така особа набуває з моменту виклику його для допиту у визначеному законом порядку (ст. 166 КПК).

За чинним КПК  України як свідки можуть бути допитані запідозрені і потерпілі – до того, як вони офіційно, в передбаченому законом порядку визнані підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим; цивільні позивачі, цивільні відповідачі, законні представники підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого; особи, офіційно визнані обвинуваченими – у тих випадках, коли справа щодо них була закрита, виділена в окреме провадження або розглянута раніше, ніж щодо інших осіб, причетних до вчинення того самого злочину.

Свідок дає  показання про обставини, які  ґрунтуються на безпосередньому  сприйнятті, або ті, які сприйняті з інших джерел. В останньому випадку свідок повинен вказати джерело, з якого йому стали відомі факти, про які він розповідає. Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме (ч. 3 ст. 68 КПК України).

Показання свідка, як і будь-які докази у справі підлягають перевірці і оцінці, оскільки свідок може бути заінтересований в кінцевому результаті справи і давати завідомо неправдиві показання. Такі показання можуть бути викликані тиском на свідка з боку обвинуваченого, потерпілого чи близьких їм осіб (підкуп, шантаж, погроза вбивством тощо). Показання свідка перевіряються шляхом аналізу їх змісту, порівняння з іншими доказами, які містяться в справі, під час виконання додаткових та повторних допитів, очних ставок, відтворення обстановки та обставин події.

У проекті нового КПК України необхідно передбачити  коло осіб, що не підлягають виклику  як свідки з питань, що становлять їх професійну або службову таємницю (адвокати, судді, журналісти, священики).Також  у новому КПК було б доцільно визначити правовий статус свідка-медпрацівника та оперативних працівників правоохоронних органів України. Оперативні працівники правоохоронних органів часто потрапляють у становище, коли в судовому розгляді важливі їх показання (практика боротьби з організованою злочинністю є підтвердженням цьому). Водночас, якщо оперпрацівник буде давати пояснення на запитання, відповіді на які вимагають розкриття джерел інформації, оперативних засобів та методів роботи, то це поставить під загрозу життя та безпеку осіб, які є співробітниками правоохоронних органів і виконують свої завдання у злочинних угрупуваннях. У ст. 148 глави 19 Модельного Кримінально-процесуального кодексу для країн-учасниць СНД пропонується заслуховувати показання керівника органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, про явища, які стали йому відомі під час виконання посадових обов’язків. Ці показання використовуються для вирішення питання про проведення невідкладних слідчих дій, але як докази не сприймаються, що повною мірою відповідає принципам доказового права. Тому в проекті нового КПК України питання про правовий статус свідків-оперативних працівників правоохоронних органів потребує законодавчого закріплення. Сьогодні ж, даючи показання під час судового розгляду, оперативники змушені розробляти «легенди»; посилаючись на забудькуватість, вказувати на неіснуючі джерела інформації. У подібне становище потрапляють також лікарі, коли на допиті виникає необхідність в порушенні лікарської таємниці, та інші особи, які беруть участь у судовому розгляді як свідки, але не названі у ст. 69 чинного КПК України.