Необхідна оборона

     Вбивство  при перевищеннi меж необхiдної оборони, а також заподiяння тяжких тiлесних ушкоджень, тягнуть за собою меншу  кримiнальну вiдповiдальнiсть порiвняно  з вiдповiдними злочинами проти  особи, не зумовленими перевищенням оборони. Основою для пом’якшення вiдповiдальностi за такий злочин є менша ступiнь суспiльної небезпеки в порiвняннi з iншими злочинами. Шкода в даному випадку заподiюеться особi, котра своїми суспiльно небзпечними дiями сама викликала протидiю, яка виявилася надмiрною i тим самим кримiнально каранною.

     Якщо  ж особа в обстановці, що склалася, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати  помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, який потрібно було застосувати, її дії  мають розцінюватись як перевищення  меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за статтями 118 і 124 КК. Коли ж особа не усвідомлювала, але  могла усвідомлювати відсутність  реального посягання, її дії кваліфікуються як заподіяння шкоди через необережність.[11, п. 7] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 4 Спеціальні види необхідної оборони,

передбачені в кримінальному законі. 

     Після затвердження конституційного принципу, що людина, її життя і здоров’я, честь  і гідність, недоторканність і  безпека визнаються в Україні  найвищою соціальною цінністю, поступово  змінюються пріоритети в об’єктах кримінально-правової охорони на користь  посилення захисту особи. Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України  кожен має право будь-якими  не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Закон передбачає певні винятки (так звані спеціальні види необхідної оборони) із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, яка захищається, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду тому, хто посягає. Так, згідно з ч. 5 ст. 36 Кримінального  кодексу України  не є перевищенням меж необхідної оборони і не має  наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для  захисту від нападу озброєної  особи, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, аж до позбавлення його життя. Таким  чином, шкода, що може бути заподіяна  особі, яка здійснює напад із застосуванням  зброї, не обмежена загальним правилом про домірність необхідної оборони. У науці кримінального права  питання застосування інституту  обставин, що виключають злочинність  діяння, загалом висвітлено достатньо  добре. Але практика правозастосування  свідчить, що якщо при кваліфікації певних дій особи, що посягає, як нападу питань не виникає, то деякі моменти  щодо визнання такої особи озброєною  потребують роз’яснення і уточнення. [12, с. 139]

     Спеціальні  види необхідної оборони. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є

 перевищенням  меж необхідної оборони і не має  наслідком кримінальну

 відповідальність  застосування зброї або будь-яких інших засобів чи

предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

     Таким чином, закон передбачає три винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, яка захищається, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду тому, хто посягає.

     Підставою такої оборони є наявність  будь-якого з таких посягань: 1)

напад озброєної особи; 2) напад групи  осіб; 3) протиправне насильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення. Шкода, заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках не обмежена ніякими межами. Відповідно до ч. 5

      Хоча  в нормі закону не вказано, що є  вичерпним перелік ситуацій, в  яких не є злочином застосування зброї, він може сприйматися деякими  працівниками суду та правоохоронних органів таким. А це може призвести  до несправедливого засудження людини, яка рятувала своє життя чи здоров’я від злочинного посягання. [13, с. 99]

      Відсутність реальної можливості чинити рівноцінний  опір озброєному нападникові призвела до зміни у психології правослухняних громадян. Задля об'єктивності необхідно  сказати, що до цього "доклало руку" і вітчизняне правосуддя з його не повною мірою адекватною практикою  оцінки дій, вчинених у стані необхідної оборони. Усім, хто цікавиться історією вітчизняної кримінально-правової політики, добре відома загальна установка  органів кримінальної юстиції та суду в СРСР на практичну відмову  від визнання дій, вчинених у стані  необхідної оборони, правомірними. Незважаючи на позитивні зрушення у цьому  питанні, які мають місце в  Україні, у цілому, ми ще не досягли  відповідного рівня застосування норми  про необхідну оборону. Надання  права правослухняним громадянам на придбання, зберігання та носіння вогнепальної короткоствольної зброї спроможне  докорінно змінити ситуацію на корись жертви нападу, наповнити конституційне  право на необхідну оборону конкретним змістом.

Але надзвичайно  життєздатною залишається ганебна  позиція: "Є потерпілий — повинен  бути винний!". Такий підхід, поєднаний  з відсутністю реальних можливостей чинити адекватний нападу злочинців опір, призвів до того, що лише 13% громадян чинять опір нападу, і лише у 30% випадків цей опір є успішним! Як тут не пригадати відоме американське прислів'я: "Господь Бог створив людей великими і маленькими, сильними і слабкими, а полковник Кольт вирівняв шанси!". Ситуація, яка склалась у нашій країні, не дає можливості правослухняним громадянам вирівняти шанси, перевага продовжує бути на користь злочинців. Для того, щоб переломити цю ситуацію, ми повинні виробити в суспільстві нову ідеологію зброї та реалізувати її у законодавстві. Зміст такої ідеології, як здається, чудово виклав Пауло Куельо у своїй відомій всьому світу філософській притчі:

" —  Для чого тобі револьвер? —  запитав юнак.

— Щоб  навчитись довіряти людям, — відповів Англієць" . [14, с. 115]

      Під впливом громадськості українська держава все-таки дозволяє своїм  громадянам законно використовувати  засоби для власного захисту. Такі засоби отримали назву спеціальних засобів  самозахисту. Офіційно до них відноситься  тільки газова зброя, але на практиці можна застосовувати й низку  інших.

      Вирішуючи питання озброєності особи, треба  мати на увазі, що основною характерною  ознакою зброї є її призначення  – ураження живої цілі та інших  об’єктів. Вона може бути як саморобною, так і виготовленою промисловим  способом. Згідно з Інструкцією про  порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва  для відстрілу патронів, споряджених  гумовими чи аналогічними за своїми властивостями  метальними снарядами несмертельної  дії, та зазначених патронів, а також  боєприпасів до зброї та вибухових  матеріалів, затвердженою наказом МВС  України від 21.08.1998 р. № 622, зброя за принципом дії розрізняється  на вогнепальну, пневматичну і холодну. Згідно з п. 8 цієї Інструкції до вогнепальної належить зброя, в якій снаряд (куля, шрот тощо) приводиться в рух миттєвим звільненням хімічної енергії заряду (пороху або іншої пальної суміші). Вогнепальна зброя поділяється на бойову нарізну, вихолощену, учбову, спортивну та мисливську. До пневматичної зброї належать пістолети, револьвери, гвинтівки калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, в яких снаряд (куля) приводиться в рух за рахунок стиснутих газів. До холодної зброї належать пристрої та предмети, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим типам зброї, чи інші предмети, що справляють колючий, колючоріжучий, колючорубаючий, рубаючий, ударно-роздроблюючий або ударний ефект, конструктивно призначені для ураження живої чи іншої цілі за допомогою м’язової сили людини чи механічного пристрою.[3., с. 539]

     Необхідність вироблення у суспільстві і закріплення в законодавстві нової ідеології зброї, ще раз акцентується увагу на тому, що саме така зброя — зброя самозахисту — є одним з ефективних заходів протидії злочинності. Політика у сфері боротьби зі злочинністю повинна будуватись не тільки на створенні належних законодавчих механізмів протидії їй з боку органів кримінальної юстиції та суду, а й передбачати створення законодавчої бази для активної протидії злочинності самими правослухняними

громадянами. [14, с. 115]

 

     

ВИСНОВОК 

     Таким чином, можна зробити наступні висновки:

     1. Позицiя, старого законодавства,  яка полягала в тому, що захист  вiд суспiльно небезпечних посягань  є завданням лише правоохоронних органiв, не виправдала себе. В країні щорiчно зростас кiлькiсть злочинiв, злочиннiсть вийшла з пiд контролю правоохоронних органiв, майже вiдсутнi реальнi гарантiї безпеки громадян. Тому законодавець повинен був надiлити звичайних громадян правами по боротьбi iз злочиннiстю, надавши гарантй щодо їх використання. Однiєю з таких важливих гарантiй є право громадян на необхiдну оборону;

     2. Видiлення законодавцем перелiку  обставин, що виключають злочиннiсть  дiяння, буде правомiрним лише  тодi, коли всi цi обставини мають  якийсь загальний, притаманний  лише їм критерiй. Цей критерiй, як видається, виявляється в тому, що вчинене особою за певних умов дiяння, зовнiшньо хоч i подiбне до злочину, проте не тiльки не може бути визнано суспiльно небезпечним i протиправним, але, навпаки, є суспiльно корисним i правомiрним, оскiльки сприяє охоронi правопорядку, правильному здiйсненню функцiй державних органiв, їхній суспiльно кориснiй дiяльностi;

     3. Iнститут необхiдної оборони є одним iз найдавнiших в теорiї та практицi кримiнального права. Право на захист життя, здоров’я, майна вiд злочинних посягань виникло поряд iз становлениям держави i права, змiнюючись в процесi розвитку суспiльства. Право на необхiдну оборону можна вважати природнiм правом людини;

     4. Виходячи iз рiвностi всiх людей  перед законом, норма про необхiдну  оборону повинна дiяти для всiх  громадян однаково, незалежно вiд  того, чи це їх моральний чи службовий обов’язок. Тому, правом на необхiдну оборону в рiвнiй мiрi володiють як громадяни, так i працiвники мiлiцiї, iншi службовi особи;

     5. Практикою застосування кримiнального  законодавства та наукою кримiнального  права винайдено два види умов  правомiрностi заподiяння шкоди  в станi необхiдноi оборони це  умови, що стосуються властивостей  нападу i умови, що стосуються  властивостей захисту. До властивостей  нападу вiдноситься те, що напад  повинен бути суспiльно небезпечним,  наявним та дiйсним. До умов, якi характеризують захист: захист  при необхiднiй оборонi визнасться  правомiрним тодi, коли шкода заподiяна нападаючому, а не комусь iншому; захист мас бути свосчасним; заподiяна шкода мас бути необхiдною i достатньою для негайного вiдверення чи припинення посягання;

     6. Необхiдна оборона i бездiяльнiсть  виключають одне одного, оскiльки  необхiдна оборона можлива лише  в формi активних дiй. Необхiдна  оборона неможлива проти суспiльно  небезпечних посягань, якi вчиняються  шляхом пасивної поведiнки;

     7. Стан необхiдно оборони вiдсутнiй  при iї провокацi тобто, коли вчиняються такi дiї, якi мають мету викликати на себе напад, щоб потiм дати вiдсiч, пiдкреслюючи те, що особа була эмушена оборонятися;

     8. При перевищеннi меж необхiдно  оборони шкода, яка заподiюється посягаючому, не є самоцiллю для того, хто захищається. Ця шкода заподiюсться вимушено, а тому такi дi не можуть бути бажанням того, хто захищається тому умисел в таких злочинах є лише непрямим.

 

     ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 

1. В’ялий О. «Оборона потребує захисту»// Право України.-2001р.-№4.-С. 109-110

2. Конституція України. -К 1996. -С.118

3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. - К.: Атіка, 2001. - 168 с.

4. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студнтів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - 512 с.

5. Кримінальне право України: Особлива частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 896 с.

6. Кримінальне право. Особлива частина: Підручник / Відп. ред. В.І.Шакун. - К.: НАВСУ-“Правова джерела”, 1998. - 896 с.

7. Михайленко П.П. Уголовное право Украины. Общая часть. - К.: Ред.-изд. отдел МВД Украины. - 260 с.

8. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М.Й. - К.: Атіка, Академія, Ельса-Н, 2001. - 656 с.

9. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: підручник. -К., 1999.

10. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1991

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України

від 26 квітня 2002 р. № 1

12. Шкіря М. «Право на захист від нападу озброєної особи»//Юридичний вісник України.-2005р.-№43.-С. 139

13. Шаповалов  Б. «Правова регламентацію застосування зброї при здійсненні необхідної оборони»//Право України.-1999р.-№12.-С. 98-101