Необхідна оборона

     Необхідна оборона можлива від очевидно неправомірних дій службових  осіб.

     В той же час не може бути необхідної оборони з боку особи, яку правомірно затримують за вчинення злочину без  перевищення заходів, необхідних для  її затримання. Не може бути також необхідної оборони, скажімо, при пред'явленні  працівниками міліції винесеної  відповідно із законом і санкціонованої суддею постанови про обшук приміщення тільки тому, що господар "не бачить за собою ніякої вини".

     Не  можна визнати наявність необхідної оборони в діях особи, яка спровокувала посягання, тобто з наміром викликала  напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій, з  метою розправитися з вимушеним  нападником з мотивів помсти, ревнощів, заздрощів тощо.

     Стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання. При розгляді справ даної категорії суди повинні з’ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.[11, п. 2]

     Суспільно небезпечне посягання має бути реальним, тобто таким, що об'єктивно існує, і тільки від нього можна вести  необхідну оборону. На практиці мають  місце випадки, коли неправильно  оцінивши обстановку, що склалася, особа  приходить до висновку про дійсність  посягання і отже наявність у  неї права на необхідну оборону, а тому завдає іншій особі, яка  нібито вчинює суспільно небезпечне посягання, шкоду, хоча фактично посягання  не було. Виникає ситуація уявної оборони.

     Слід  відрізняти необхідну оборону від  уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального  суспільно небезпечного посягання  не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання. При  уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла  усвідомлювати помилковість свого  припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового  висновку про наявність суспільно  небезпечного посягання, вирішується  з урахуванням конкретних обставин справи. [11, п. 7]

     Поняття “уявна оборона” тiсно пов’язане  з необхiдною обороною. До прийняття  чинного КК України законодавець не вважав за потрiбне видiляти i в  окрему норму, вважаючи, що таке видiлення  не є необхiдним. Вперше у вiтчизнянiй законодавчiй практицi детальний тезiис такої оборони викладений у статтi 37 КК України. Вiдмежування уявної (мнимої) оборони вiд необхiдної оборони дає можливiсть правильно визначити характернi для неї ознаки.

     Потрiбно  вiдрiзняти необхiдну оборону вiд  уявної, коли особа, помиляючись вiдносно реальностi посягання i думаючи, що нона захищає охоронюванi правом iнтереси, спричиняс шкоду iншiй особi.

     Помилкою  у кримiнальному правi прийнято називати неправильне уявлення особи про  юридичнi та фактичнi особливостi, обставини i наслiдки вчинюваних нею дiй. Помилки  подiляються на двi групи:

     1) помилки юридичнi — це неправильне  уявлення особи про злочиннiсть  чи незлочиннiсть вчинюваних дiй  або неправильне уявлення про  характер чи мiру покарання  за злочин;

     2) помилки фактичнi — це неправильне  уявлення про фактичнi особливостi чи фактичнi наслiдки своїх  дiй.

     Згідно  з ч. 1 ст. 37 КК, "Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди  за таких обставин, коли реального  суспільно небезпечного посягання  не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково  припускала наявність такого посягання".

     Від необхідної оборони оборона уявна  відрізняється тим, що в ході її, особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає  правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі.

     Хоча  оборона й уявна, але заподіяна  нею шкода реальна, тому виникає  питання правової оцінки такої ситуації.

     Згідно  із законом уявна оборона тільки тоді є вибачальною обставиною, що виключає злочинність діяння, а отже, й кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду, "коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення" (ч. 2 ст. 37 КК).

     Окремi спiрнi питання щодо вiдповiдальностi за дiї вчиненi в станi уявної оборони, вирiшуються постановою Пленуму Верховного Суду Укра вiд 26 квiтня 2002 року судову практику у справах про необхiдну оборону Так, в п. 7 вказєсться, що при уявнiй оборонi кримiнальна вiдповiдальнiсть за заподiяну шкоду виключається лише в тих випадках, коли обстановка, що склалася, давала особi пiдстави вважати, що мало мiсце реальне посягання, i вона не усвiдомлювала i не могла усвiдомлювати помилковостi свого припущення. Питання про те, чи дiйсно було в особи пiдстави для помилкового висновку про наявнiсть суспiльно небезпечного посягання, вирiшусться з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо ж особа в обстановцi, що склалася, не усвiдомлювала i не могла усвiдомлюдати помилковостi свого припущення щодо реальностi суспiльно небезпечного посягання, але перевищила межi захисту, який потрiбно було застосувати, и дiї мають розцiнюватися як перевищення меж необхiдно оборони. У такому випадку кримiнальна вiдповiдальнiсть можлива лише за стагггями 118 i 124 КК України. Коли ж особа не усвiдомлювала, але могла усвiдомлювати вiдсутнiсть реального посягання,  дiї квалiфiкуються як заподiяння шкоди через необережнiсть.По-друге, посягання повинно бути наявним. Це означає, що мають бути визначені початковий та кінцевий моменти здійснення посягання, протягом часу між якими і можлива необхідна оборона. Закон визнає наявність необхідної оборони тоді, коли шкода наноситься для негайного відвернення посягання чи припинення посягання. Тобто, наявна ситуація, коли напад з очевидністю і неминучістю має статися в даний момент, або вже почав вчинятися, і отже, наявний замах на злочин. Подібний стан речей визначає початковий момент посягання.

     Кінцевий  момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю й остаточно: напад припинено  самим посягаючим чи йому покладено  край захистом (затримання, втеча нападника  тощо). Але при цьому необхідно, щоб така ситуація адекватно оцінювалася  тим, хто веде необхідну оборону. Він повинен усвідомлювати, що посягання  особами.

     Стан  необхiднї оборони вiдсутнiй її провокації, тобто, коли вчиняються такi дiї, якi мають мету — викликати  на себе напад, щоб потiм дати гiдну  вiдсiч, пiдкреслюючи те, що особа була змушена оборонятися. Четвертою умовою необхiдно оборони є те, що напад повинен бути дiйсним, реальним, а не iснувати лише в уявi того, хто захищасться. Якщо фактично напад вiдсутнiй, то не може й бути мови про стан необхiдної оборони, а має мiсце уявна оборона. Шкода при необхiднiй оборонi завдасться тiльки тому, хто посягає i виявляеться в позбавленнi життя, заподiяннi тiлесних ушкоджень, нанесеннi побїв, позбавленнi чи обмеженнi волi, знищеннi майна. Нанесення ушкоджень посягаючому — це природний прояв необхiдно оборони, яка являє собою активнi дiї особи по попередженню безпосередньї загрози або по припиненню посягання, що триває. Найбiльша шкода при необхiднiй оборонi завдаеться життю або здоровю осiб, рiдко зустрiчасться спричинення майнової шкоди. Дiї людини, яка активно захищасться, правомiрнi лише в тому випадку, коли вони спрямованi на заподiяння шкоди самому посягаючому, а не третiм особам. Вiдповiдальнiсть за таку шкоду залежить вiд об’єктивних та суб’ективних ознак. Коли особа, що захищасться, заподiює шкоду особi, яка помилково прийнята за посягаючого, вiдповiдальнiсть настає залежно вiд вини того, хто захищасться. У випадку вiдхилення в дiї при необхiднiй оборонi такi дiї квалiфiкуються на загальних пiдставах у залежностi вiд вини того, хто захищасться. Коли ж захисник свiдомо заподiює шкоду третiй особi з метою припинити таким шляхом злочин, то такi дії квалiфiкуються за правилами крайньо необхiдностi. Верховний Суд так розвязує це питания: якщо при оборонi випадково заподiяно шкоду непричетнiй до нападу особi в залежностi вiд наслiдкiв вiдповiдальнiсть може наставати за заподiяння шкоди з необережностi.  
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 3 Перевищення меж необхідної

оборони. 

     Згідно  з ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка  явно не відповідає небезпечності посягання  або обстановці захисту, а згідно з ч. 2 ст. 38 КК перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, — умисне заподіяння особі, що вчинила  злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або  обстановці затримання злочинця. У  зв’язку з цим кримінальна  відповідальність за такі дії настає лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 та 124 КК. [11, п. 4]

     Пiд  перевищенням меж необхiдної оборони  законодавець розумiє умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка  явно не вiдповiдає небезпечностi посягання  або обстановцi захисту. Злочини, повязанi з ексцесом оборони межують з  необхiдною обороною. Рiзниця мiж  ними полягає в явнiй невiдповiдностi захисту суспiльно небезпечному посяганню, яку iнодi важко вiдмежувати. Захист — це дiя того, хто захищасться, у вiдповiдь на протиправнi дiяння з  боку посягаючого. Посягання заподiює неоднакову шкоду рiзним суспiльним  вiдносинам i тому надiлене рiзною суспiльною  небезпекою. Найповнiше ступiнь суспiльної  небезпеки злочину визначається тяжкiстю його наслiдкiв. Пiд тяжкою шкодою при перевищеннi меж необхiдно оборони слiд розумiти смерть особи або заподiяння й тяжкого тiлесного ушкодження. Явнiсть при перевищеннi меж необхiдно оборони виражає фактично зовнiшньо рiзку невiдповiднiсть захисту характеру посягання. При вiдсутностi цiєї ознаки немає i перевищення меж необхiдно оборони. Явнiсть, очевиднiсть полягас в тому, щоб невiдповiднiсть захисту характеру i небезпецi посягання було завiдомим для того, хто захищасться. Помилка вiдносно змiсту посягання, перебiльшення небезпеки нападу i заподiяння при захистi непотрiбно шкоди посягаючому не виключас допустимостi характеру захисту. для посягаючого ця шкода виражасться в фiзичнiй формi i виявлясться в заподiяннi тяжких тiлесних ушкоджень.

     Вважається, що перевищення меж необхiдно оборони не повинно бути зведено лише до явної невiдповiдностi засобiв захисту i засобiв нападу, оскiльки неозброєний напад є менш суспiльно небезпечним, нiж озброєний. Якщо пiд перевищенням меж необхiдної оборони розумiти явну невiдповiднiсть засобiв захисту та нападу, то, на думку В.І. Ткаченка, виходить, що проти неозброеного нападу насильника, вбивцi не можна використовувати ефективних засобiв захисту. Окрiм того, напрошусться висновок про неможливiсть використання вогнепальної зброї проти нападу з використанням таких засобiв як палка, камiнь, а також заподiяння легкого тiлесного ушкодження за допомогою вогнепальної зброї. З iншого боку, якщо так трактувати понятгя необхiдної оборони, то виходить, що заподiяння смертi озброєному злочинцю в будь-якому випадку с правомiрним, навiть при умовi, що вiн завiдомо для того, хто захищаеться, не мав намiру використовувати зброю. Тому при вирiшеннi того, чи була оборона правомiрною, перш за все потрiбно з’ясувати, якi засоби i знаряддя захисту використовуються i для заподiяння якої шкоди. Так, при захистi вiд озброєної групи осiб чи особи можливi всi засоби захисту, включаючи i вогнепальну зброю.

     Iншi науковцi дотримуються тiєї точки  зору, що пiд термiном “явна  невiдповiднiсть захисту характеру  i небезпецi посягання” слiд розумiти  явну невiдповiднiсть iнтенсивностi  посягання i захисту. Iнтенсивнiсть  вони розумiють як спосiб використання  засобiв нападу i захисту. На iнтенсивнiсть  впливає спiввiдношення сил мiж  нападаючим i тим, хто захищасться,  яке може виражатися в рiзницi їх iндивiдуально фiзичної сили, наявностi певних навичок, так i в неоднаковiй  кiлькостi осiб, якi беруть участь  в посяганнi з того чи iншого  боку. Посягання зi сторони групи  осiб чи однiєi особи, проте  сильнiшо фiзично, такої, що  володiє прийомами боротьби є  завжди iнтенсивнiшим. Не може  бути правомiрним заподiяння тяжкої  шкоди посягаючому при захистi завiдомо для того, хто захищаеться, на менш цiннi iнтереси i блага; заподiяння смертi чи тяжких тiлених ушкоджень завжди повиннi визнаватися зайними. Критерiй “допустимості” шкоди практично виражає турботу про посягаючого на шкоду iнтересам того, хто захищасться, вимагаючи вiд останнього обов’язкового ризику власними iнтересами, щоб не заподiяти посягаючому тяжкої шкоди. КК України мiстить двi статтi, якi передбачають вiдповiдальнiсть за злочини, вчиненi при перевищеннi меж необхiдної оборони: умисне вбивство (ст. 118) та умисне заподiяння тяжких тiлесних ушкоджень (ст. 124) при перевищеннi меж необхiдної оборони.

     Щоб установити наявність або відсутність  ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати  не лише відповідність чи невідповідність  знарядь захисту і нападу, а  й характер небезпеки, що загрожувала  особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і  тих, хто захищався, їхні фізичні  дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини. Якщо суд визнає, що в  діях особи є перевищення меж  необхідної оборони, у вироку слід зазначити, в чому саме воно полягає. [11, п.5]

     У контексті даної проблеми неврегульованим є питання, пов'язане з проявами психологічних і фізичних можливостей людини. Адже, діючи в екстремальних умовах, внаслідок душевного хвилювання особа, яка захищається, не завжди може правильно оцінити ступінь небезпеки і характер дій, необхідних для відвернення нападу. Внаслідок цього фізична сила суб'єкта оборони може перевищувати фізичну силу нападника чи нападників, які не розраховують на такий перебіг подій. А це дає підстави (особливо у разі смерті нападника) слідству і суду кваліфікувати дії особи, яка захищалася, як перевищення меж необхідної оборони. [1. C. 109]