Центристські партії в політичній системі сучасної України

У даному контексті необхідно також зазначити, що авторитарний централізм, характерний для вітчизняної політичної практики, не слід ототожнювати з політичним центризмом, оскільки певну схожість між ними можна простежити лише стосовно форми, а не змісту. Так, наприклад, авторитарний централізм здебільшого спирається на примусову уніфікацію формально існуючих розбіжностей у поглядах, думках, баченні перспектив подальшого розвитку суспільства та відповідне прийняття політичного рішення, що не виходить за рамки стратегічної лінії правлячої еліти. Що ж до політичного центризму, то він функціонує на засадах узгодження реальних суперечностей та вироблення компромісного політичного рішення, що відображає інтереси не лише правлячої еліти, а й інших учасників політичного процесу [21].

Досвід становлення політичних систем західних країн переконливо доводить, що центризм є результатом гармонійної модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. В Україні ж модернізація набуває вигляду навздогінної, головним суб′єктом якої виступає держава. Саме держава «згори» ініціює принципи, що мають бути засвоєні суспільством і саме це є головною перешкодою успіху реформ. Тому будь-які спроби непослідовного впровадження пріоритетів центризму заздалегідь приречені на провал. Ідеться про те, що реалізація, наприклад, системи цінностей політичного центризму при використанні нецентристських засобів і методів політичної боротьби є неможливою, як неможливими видаються і спроби проведення центристської політики в умовах відсуності збалансованої демократичної політичної системи [22].

Отже, постає питання: чи маємо ми сьогодні в Україні політичну силу, яка була б здатною забезпечити здійснення такої політики? Мова йде про створення правлячої партії або коаліції партій. Слід наголосити, що саме правлячої партії (коаліції), а не партії влади, яка створюється державною бюрократією для подовження строку перебування при владі. Правляча партія грунтується в своїй діяльності на принципах політичного центризму, адже її завдання - узгодити, примирити усіх учасників політичного процесу, створити умови та програму дій, які б влаштовували, захищали інтереси всіх верств населення. Очевидно, що створення цієї програми можливо тільки на засадах політичного центризму. Тому практична реалізація центризму в Україні полягає саме у здійсненні такого переходу – від функціонування партій влади до створення правлячої партії чи коаліції.

Можна зробити висновки, що основними особливостями розвитку центризму в Україні є: по-перше, дискусійність щодо визначення соціальної бази центристських партій та об’єднань, адже нерозвиненість громадянського суспільства та маргінальністі і нестабільність суспільства гальмують процес виникнення середнього класу; по-друге, неможливість партій політичного «центру» створити в парламенті саме такий центр, адже ми можемо спостерігати певну обмеженість в Верховної Ради як вищого законодавчого органа в прийнятті нагальних політичних рішень; по-третє, наявність так званого «псевдоцентризму», як сукупності політичних сил, що формально представляють плітичні інтереси неформального центру, тобто наявності у Верховній Раді умовної більшості, яка радше репрезентує, а не ухвалює свої рішення як рішення реального центру; по-четверте, необхідність послідовного впровадження пріоритетів центризму, розмежування та регламентація діяльності більшості та меншості та ін.

2.2. Центристські партії в партійно-політиному спектрі сучасної України

Станом на 2007 рік Міністерство юстицій України зареєструвало 140 політичних партій в Україні. Сьогодні з-поміж політичних партій, які діють в політичному процесі України, близько сорока вважають себе центристськими, більшість із них налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів. Представники центристських партій більше, ніж інші, приєднані з президенстькими та урядовими владними структурами у центрі та на місцях. Це Народно-Демократична партія України, Партія регіонів України, Партія промисловців і прідприємців України, Партія зелених України, Аграрна партія України. Помітне місце в цьому спектрі належить Ліберальній партії України, в лавах якої 65 тис. членів, а також Партії праці України, яка налічує 30 тис. членів та ін. [23].

Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можно поділити за такими напрямками: комуністичний (лівий) – Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СелПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість»; соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) – Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)), Демократичний союз «Батьківщина», Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), Партія «Реформи і порядок» (ПРП); неоконсервативний (правоцентристський) – Народний рух України (НРУ), Український народний Рух (УНР), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Республіканська християнська партія (РХП); націоналістичний (праворадикальний) – Українська національна асомбеля та Українська національна самооборона (УНА–УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) [24].

Соціально-ліберальний напрям поєднує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно відстає від сучасної європейської соціал-демократії і лібералізму. Специфіка політичних орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:

-      по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;

-      по-друге, одна частина спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша – ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;

-      по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;

-      по-четверте, справжнім пріорітетним завданням для цього спектра партії є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують;

-      по-п’яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між Заходом та Росією, використовуючи кон’юктуру тимчасовх угод від співробітництва на європейському та інших геополітичних просторах [25].

У програмах партій цього напрямку закладено здебільшого ідеї, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60–80-х років.

Ліберально-реформістська модель суспільного розвитку України найбільш чітко сформульована в програмі ПРП і частково в програмах НДП і ЛПУ, які передбачають: жорстку монетарну політику, радикальну реформу фінансово-бюджетної системи, орієнтовану на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО і вільної європейської тогрівлі, інтеграція України до євроатлантичних структур; перехід від сертифікатної до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій [26].

До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхній консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв’язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберльних виникли на грунті масового національного руху за незалежність України та її демократчний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорстку антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним фокторам державотворення над соціально-економічними.

В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ). Вона була зумовлена такими причинами:

-           по-перше, ідеї національної демократії в основному реалізовано;

-           по-друге, не відбулося трансформації національно-демократичної ідеології в ліберально-реформістському;

-           по-третє, не створено сучасної, гнучкої організаційної структури, яка б стимулювала внутрішньопартійну конкуренцію;

-           по-четверте, не сформовано ще соціально-класової структури, яка б сприймала цінності європейського консерватизму (приватної власності, твердого правового порядку, християнської етики);

-           по-п’яте, виконавча влада гальмує процес створення сильної правоцентристської коаліції [27].

Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейської християнської демократії, але не вказують на механізм розв’язання суспільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви [28].

Отже, можна зробити висновок,  центристські партії займають досить вагому позицію в партійно-політичному спектрі нашої країни; роль центризму значна – «сильний» центр, як правило, – залог політичної стабільності в суспільстві. Виконавча влада, створена на базі центристської більшості, зазвичай, є досить стійкою.

Український політичний центр з’явився на політичній арені на початку дев’яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму – обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет.

Політологічна наука розглядає центризм як зміну конфронтаціійного мислення та дій на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб виробити політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги.

В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму – лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались – у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю.

Відсутність впливової центристської партії стимулює владну елвту до політичного офрмлення в рамках саме цієї частини політичного спектру. При чому тактика цих сил полягає в підпорядкуванні собі вже існуючих політичних сил; через це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які суттєво відрізняються від європейського розуміння владних партій).

Таким чином, можна зробити висновок, що у цілому політичний спектр українського суспільства перетворився на рухомий простір, між сегментами якого відбувається дифузія, процес пошуку компромісів, зближення та узгодження позицій. Понадп’ятнадцятерічний досвід незалежності України переконав більшість політиків, що розв’язання проблем краще знаходити за столом переговорі, діючи методом переконання та покликаючись на такий демократичний механізм, як вибори.

Розділ ІІІ

Тенденції та перспективи розвитку політичного центризму в Україні

На сьогодні партійна система України характеризується як перехідна від атомізованої зі значною кількістю нечисленних маловпливових партій до стабільнішої системи поляризованого плюралізму. У цьому контексті можна прогнозувати поступову, паралельно зі становленням української держави, зміну політичного спектра партій із національного виміру до загальнонаціонального поділу на лівих, центр і правих. Вибори які відбулися у 2006 році підтвердили таку тенденцію – до Верховної Ради увійшли депутати від наступних п’яти партій (блоків): Партія регіонів (186 мандатів), Блок Юлії Тимошенко (129 мандатів), Блок «Наша Україна» (81 мандат), Соціалістична партія України (33 мандати), Комуністична партія України (21 мандат), – порівняно з парламентськими виборами 2002 року простежується збільшення кількості голосів виборців, що голосують за партій центристського напрямку [29].

Зареєстровані в Україні партії представляють практично всі частини політичного спектру, серед них можна знайти представників усіх існуючих політичних ідеологій. Водночас, розподіл партій з точки зору політичних орієнтацій не повною мірою відповідає розподілу політичних уподобань населення. Так, згідно з дослідженням Центра Разумкова, із зареєстрованих станом на грудень 2001р. політичних партій, 7 або 5,5% від загальної кількості, належало до лівих, тоді як прихильниками лівої ідеології себе визнали 7% громадян. До лівоцентристських партій було зараховано 38 партій (29,9%), тоді як прихильниками лівоцентризму себе визнали 7,8% громадян. Центр був представлений 54 партіями (42,5%), тоді як центристів за самовизначенням нараховувалося 25,7%. Правоцентристських партій нараховувалося 19 (15%), а прихильників правоцентризму – 9,5%, правих партій – 9 (7,1%), прихильниками ж правих поглядів – 8,3%. Наведений розподіл політичних партій за ідеологічними орієнтаціями та їх співставлення з політичними орієнтаціями громадян свідчать про перевантаженість центристського та лівоцентристського секторів, у яких зосереджена більшість українських партій []. Ця кількісна перевага зумовлена, передусім, оцінкою лідерами партій «привабливості» для громадян лівоцентристської та центристської ідеологій, з якими асоціюються стабільність, відсутність суспільних потрясінь, достатній рівень добробуту і соціальних гарантій. Крайні ліві та крайні праві партії мають досить обмежений електорат, що не сприяє Ії становленню як впливових політичних сил.