Архітектура стародавнього єгипту (XXX – IX ст. До н.е.)

    І величні гробниці, і храми створювалися на честь фараонів, богів і вічності. Могил ремісників, землеробів та простих будівельників не знайти в містах померлих. Але й планування звичайних єгипетських міст відбиває класове розшарування суспільства, створеного працею рабів та простолюду.

    Багаті  садиби, палаци знаті й фараонів, храми, адміністративні будівлі розміщувалися у містах досить вільно, були оточені зеленню. Біднота тулилася в невеликих тісних кварталах, віддалених від центрів міст.

    Квартал бідноти в Ахетатоні (рис. 2.16) з 74 однотипних будинків займає майже таку ж площу, що й 4 багаті садиби по інший бік муру. В кожній комірці без зелені та вікон розміщувалися сіни, загальне приміщення і малесенькі спальня та кухня, інколи східці вели на плоский дах, де ввечері можна було відпочити.

    Храми Середнього царства продовжують розвивати осьові композиції (рис.2.17, на задньому плані). Поминальний храм Ментухотепа І складався з двох східчастих терас, оточених критими колонадами. З центру храму виростала піраміда на масивному цоколі з основою 21x21 м, з кам'яним каркасом, заповненим малими блоками й щебінкою й облицьована плитами з білого вапняку. Піраміда панувала над цим фантастичним багатоколонним храмом, проте вона була тільки кенотафом – тобто надгробком, спорудженим не на місці поховання померлого – поховальну камеру вирубали перед підніжжям скельного масиву; святилище та поминальний храм були побудовані перед його обтесаними і вирівняними стінами.

    Поминальний храм на честь цариці Хатшепсут, який побудували на самому початку Нового царства, також мав осьову композицію. Він складавася з трьох величезних терас.

    Основним  мотивом архітектури цього комплексу, як і в храмі Ментухотепа І, являються відкриті колонади. Колони портиків мали прямокутний поперечний переріз. Колонади на фасаді споруди стали важливою новиною – в Стародавньому царстві пам'ятників, де відкриті портики були б основним мотивом архітектури всього комплексу, не існувало.

    В епоху Середнього царства фараонів почали ховати у підземних гробницях, які, щоб уникнути їх пограбування, були розташовані у потайних місцях пустель (рис.2.18). На відміну від прямокутних стовпів храмів Ментухотепа  і Хатшепсут  тут стовпи портика  вже  восьмигранні.

    Подальший розвиток колон в епоху Середнього царства показує рис.2.19. Восьмигранну колону потім заступає 16-гранна з неглибокими жолобками (канелюрами) на кожній грані. Це так звана протодорійська колона. Завершує її квадратний плінт, а під нею знаходиться кругла тесана база. Це колони чисто кам'яного стилю. Та на додаток з'явилися колони, що стилізовано відтворювали рослинні форми, їх тіла нагадують жмутки лотоса, капітелі – його нерозпуклі пуп'янки, а бази символізують землю.

    Дослідження руїн довело, що для захисту міст на кордонах країни єгиптяни зводили  могутні фортеці, особливо на півдні, де Єгипет межував із царством Куш та Нубією (рис. 2.20). Міський центр Бухена, де були розташовані палац, будинки урядовців, зерносховища, гробниці та площа для проведення парадів, захищало подвійне кільце фортечних мурів. Круглі башти входили до складу долішніх стін, прямокутні – до горішніх. Горішні стіни мали висоту 11, а товщину – 4,5 м. Стіни та башти завершувалися зубцями, за якими ховалися оборонці. Прямокутні башти мали спеціальні навіси, з яких на голови обложників можна було жбурляти каміння і т.ін. Продумане розміщення бійниць дозволяло захисникам тримати наступаючого ворога під перехресним вогнем. Бараки для воїнів, будинки для їх родин, стійла для віслюків (у

    добу  Середнього царства єгиптяни коней  ще не мали) находилися у кільці обороних споруд та стін.

    Землероби, що оселялися довкола міст, зводили будинки з неопаленої цегли-сирцю (рис. 2.21). Єгиптяни винайшли спосіб зводити стіни без риштування (бо деревини було мало). Під час будівництва щокова стіна являла собою сходи, якими будівничі піднімалися до місця роботи та підносили матеріали. Колони були з в'язок очерету, який обмазували глиною, підлоги – земляні, щільно утрамбовані. Навіси захищали мешканців від сонця. Влітку родина часто спала на даху під наметом з очерету.

    У містах, де землі було мало, єгиптяни зводили доми в декілька поверхів (рис.2.22). На нижньому – торговельні крамниці, ділові контори, на верхніх – житлові кімнати. Мешканці проводили багато часу на дахах домів, бо тут було трохи прохолодніше. Ніяких громадських каналізаційних систем не існувало, стоки зливали в канави, річку або просто на вулиці.

    Тільки  в період Нового царства, коли визначну роль у політичному житті країни стало грати могутнє жрецтво, формується тип єгипетського храму (рис. 2.23, 2.24, 2.25), котрий майже без змін проіснував багато століть. Від завершення храму Хонсу в Карнаку (рис.2.24) до завершення майже такого ж храму Хора в Едфу (рис.2.23) минуло 1096 років. Тривале збереження традицій характерне для єгипетського будівництва. Композиція цих типових храмів, як і звичайного житла, підкреслено осьова. Це витягнутий прямокутник зі входом з його короткого боку. До входу зазвичай вела алея сфінксів  –   статуй стражників від злих духів у вигляді фігур лежачих левів з людськими або баранячими головами (баран – священна тварина у стародавніх єгиптян). Вузький невеликий вхід містився між двох могутніх веж (пілонів), що мали форму зрізаних пірамід. Перед пілонами установлювали величезні статуї сидячих фараонів і високі обеліски. Якщо обеліски мали різну висоту, то нижній висували трохи вперед, щоби вони здавалися однаковими. За входом знаходився перестильний (обнесений колонадою) двір, далі йшли колонні (гіпостильні) зали. Висота храму безперервно, починаючи від пілонів, знижувалася. Таємниче святилище храму містилося у найбільш віддаленому, низькому і темному місці будівлі. Дослідження виявляють, що співвідношення розмірів частин будівель не були випадковими. Пропорції грунтувалися на співвідношенні простих чисел. При цьому як будівельний модуль (одиницю міри) використовували розміри блоків. Часто вживали відношення сторін єгипетського трикутника – прямокутного трикутника з відношенням сторін 3:4:5.

    Єгиптяни  уявляли собі архітектуру в органічній єдності зі скульптурою та живописом. Це властиво всім давнім народам. Статуї перед пілонами храмів (рис.2.25), а також статуї сфінксів за своїми розмірами наближалися до самих споруд. Пілони, що правили за фасади давньоєгипетських храмів, були прикрашені ієрогліфами й рельєфами.Мури й стіни, колони й стелі єгипетських будов оздоблювалися яскравими розписами, врізаними й опуклими рельєфами та ієрогліфами (рис.2.26).Колони доби Новою царства переважно мають дещо циліндричну форму – вони трохи звужувалися вгорі, здіймаючись із пласких основ, схожих на кам'яні диски. Колони головним чином продовжують відтворювати рослинні форми, їх тіла нагадують стовбури дерев, жмутки лотоса, а бази символізують землю (рис.2.27). Капітелі колон різноманітні і зазвичай теж рослинного походження: вони нагадують пальмове листя, розкриті й закриті квіти лотоса або папірусу. Порівняно пізно, як виняток, з’являються капітелі з людськими жіночими обличчями, що звернені у чотири сторони світу.

    Вже в Пізній період (664 – 332 рр. до н.е.) з’являються подвійні капітелі, де над частиною у вигляді чаші височить блок  із жіночими обличчями (див. також рис. 2.29).

    Стелі, які водночас виконували функції  даху, укладали на кам'яні балки (рис.2.28). Балка з каменю погано працює на вигін, внаслідок чого прогони між опорами були маленькими, 

    через  що  приміщення  у  храмах,  як  і  в  житлових   будинках  та  палацах,  були  вузькими.  Стеля

    колонних  залів підтримувалася тесаними кам'яними  стояками-колонами. Вони були товсті, щільно поставлені й тому простір залу не можна було охопити одним поглядом. Денне світло потрапляло в менші приміщення тільки крізь відчинені двері або дуже маленькі віконця.

    Великим залам такого освітлення часто було недостатньо. Щоби поліпшити справу, середні два або чотири ряди колон робили на декілька метрів вище решти. У такий спосіб утворювали два рівні стель, між котрими влаштовувалися вікна, що давали верхньо-бічне  освітлення.

    Тип храму дещо змінювався лише в короткий період правління фараона Аменхотепа IV (1364 – 1347 рр. до н.е.). Для того, щоби повалити всевладдя жерців, цей фараон-реформатор заборонив культ усіх численних старих єгипетських богів, окрім культу бога сонця Атона. Він навіть змінив своє ім'я на Ехнатон («корисний Атону») і, залишивши тогочасну славетну столицю Фіви на півдні країни, збудував далеко на півночі від неї нову столицю – Ахетатон («небосхил Атону»). Його дружина  Нефертіті  теж одержала нове ім’я – Нефер-Нефру-Атон, що означало «Прекрасна красою Атона».

    Головний  столичний храм Атона відрізнявся  від інших храмів доби Нового царства  (рис.2.30). Він складався з відкритих дворів без стель, де промені сонця досягали віруючих. Тут були встановлені столи для жертвоприношень та дарів. Інтер'єри цього храму, як і інших, прикрашали пофарбовані рельєфи (рис. 2.31).

    У нову столицю двір Ехнатона переїхав на шостому році його правління. В  центрі міста були розташовані декілька храмів та палаців, а також розкішні будинки знаті (рис.2.32).У багатій садибі, яка була відкрита в місті Ахетатоні (рис. 2.33 та 2.34), все спрямовано на захист від важких кліматичних умов. Садиба оточена стіною, перед домом хазяїна посаджено садок, житлові приміщення орієнтовані на північ і групуються навколо критого внутрішнього дворика. Він вищий від інших приміщень, завдяки чому добре освітлюється. В домі є ванни та убиральні. Обабіч та позаду дому розташовані службові будівлі, приміщення для слуг, комори, сараї. До господарського двору веде окремий вхід.Своїми реформами Ехнатон настроїв проти себе могутніх жерців і після його смерті вони відновили попередній лад і перенесли столицю знов у Фіви...

    Саме  тут у другій половині Нового царства розпочалося широке сакральне будівництво. У фіванських храмах  остаточно склалася така конструкція  гіпостильних залів, коли виділялися два середніх ряда більш високих колон з капітелями у вигляді розкритих  мітелок папірусу. При цьому всі інші колони були нижчими, з  завершенням у вигляді пуп’янок папірусу. За задумкою, ці  ряди колон відтворювали  зарості Нілу, де за уявленнями давньоєгипетської міфології, в квітці  лотоса народився бог Сонця.

    Єгипетські  храми різко виділялися своїми розмірами  серед інших будов, вселяючи думку про безсилля людини перед богами, та їх представниками на землі - жерцями й фараонами. Найбільші в Єгипті храми входять до складу храмових комплексів Карнаку (рис. 2.35, 2.36), які створювали протягом багатьох століть. Ці ансамблі, розташовані поблизу Фів, поступово ускладнювалися шляхом додавання нових храмів, гіпостильних залів та  перестилів. Архітектура будівель була монументальною, з точними об'ємами й чистими формами. Вона повністю враховувала лінії пейзажу. А з цією справою не завжди можуть упоратися навіть сучасні архітектори. Розміри окремих храмів інколи були дуже великі.

    Просто-таки винятковим за своєю монументальністю був храм Амона в Карнаку (рис. 2.36). Його вхідні пілони височили на 43 м й здіймалися до неба, немов непохитні скелі. Перед пілонами підносилися  велетенські, оковані золотими листами щогли, а крізь відчинені двері розгорталася безмежна анфілада дворів та залів. У день літнього сонцестояння повздовжня анфілада храму, коли сонце вже було на  вечірньому крузі, раптом  опромінювалася  до самого святилища.ї

    Алея  сфінксів сполучала Карнак з Луксором, де теж височів могутній храм Амона  довжиною більш ніж 260 м (рис. 2.36, 2.37). У ньому більшість колон має вигляд жмутків папірусу (стилізовані навіть ремінці, що зв'язують окремі стеблини), а їх капітелі зроблені,  як  нерозпуклі пуп'янки.

    Будівництво цього храму, як і багатьох інших, розпочинали з копання каналів, які підводили    якнайближче    до    майбутньої   споруди.    Це    заощаджувало    витрати    на транспортування каміння. Всі єгипетські храми розташовані неподалік од Нілу, отже довжина  каналів не перевищувала  0,5 – 1 км.

    На  протилежному Карнаку й Луксору  – західному (лівому) березі Нілу фараони будували свої поминальні храми. Серед них помітно вирізняється храм Рамсеса II – великого завойовника й невтомного будівничого храмів. Цей храм, так званий Рамесеум, спорудив зодчий Пенра. Комплекс має складну планувальну структуру, обумовлену поховальним ритуалом. До ансамблю будівель, крім храму з кількома дворами, колонними залами і святилищем, були включені також церемоніальний палац і приміщення скарбниць. Споруди заупокійного храму Рамсеса ІІ пишно оздоблені скульптурою та рельєфними розписами. Фасад церемоніального палацу мав вигляд портика з подвійною колонадою. З масиву прямокутних у плані колон виростали велетні   в царському вбранні (рис.2.38).   Це так звані осірічні стовпи (від Осіріса – єгипетського бога води й рослин). Властивий єгипетському мистецтву синтез архітектури й скульптури переростає тут у повне підпорядкування  скульптури  архітектурі. Колонади оточували і широкі двори храму, об’єднуючи їх у цілісну, ритмічно побудовану художню композицію.

    Поєднання  в  комплексі  Рамесеум  заупокійного  храму   і  церемоніального  палацу було першим з  аналогічних  рішень  у  давньоєгипетській  архітектурі  другої  половини  Нового  царства.

    В офіційних рельєфах палаців  і  храмів цієї доби  художники трактували образ фараона як підкорювача  інших народів,  очільника найсильнішої в світі держави, як вдалого мисливця. Тому сцени полювання стали улюбленими сюжетами в рельєфах  і  настінних розписах Єгипту цього періоду.

    Завершення  Великого гіпостильного залу храму  Амона  в  Карнаку теж відбулося  за часів Рамсеса II. Цей зал своїми розмірами лише дещо менший сучасного стадіону  – 52x103 м (рис.2.39). Сюди глядач проходив із залитого сонячним світлом двору і тут блиск сонця поступався місцем сутіні. Промені світла, що пробивалися крізь кам'яні грати, освітлювали верхи колон з капітелями, що імітували розпуклі квітки лотоса. У темній зниженій частині залу капітелі мали форму пуп'янків. Середні колони-велетні мали діаметр 3,5, а висоту – 20,4 м; величезні розміри й тісна розстановка колон посилювали враження безмірної важкості. Враження доповнювалося кольоровим вирішенням залу. Велика кількість різнобарвних рельєфів на стовбурах колон збагачувала інтер'єр. Над цим скам'янілим гаєм нависало намальоване на кам'яних плитах стелі блакитне небо з золотими зірками й ширяючими змієголовими шуліками. Люди відчували себе пригніченими кам'яними масами потойбічного світу, що наступали на них.