Монополія: сутність, форми і види

      Реферат на тему:

      Монополія: сутність, форми і  види

       Монополія як економічний феномен  характеризується двоїсто: по-перше, як інституціональне утворення (підприємство, фірма, корпорація), що володіє значними матеріальними, фінансовими, трудовими  ресурсами та можливостями і посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку; по-друге, як ринкова ситуація, що означає існування одного виробника або продавця на відповідному товарному ринку ("чиста" ринкова монополія).

      Відповідно  до першого, інституціонального трактування монополії, виокремлюють три етапи її розвитку: зародження перших монопольних утворень (60-70-ті роки XIX ст.); посилення монопольних тенденцій (1873 р. — кінець XIX ст.); панування монополій (з початку XX ст.).

      Період  панування монопольних союзів в економіці розпочався утворенням монопольних об'єднань у межах однієї галузі (горизонтальна інтеграція). Цей напрям домінував перші два десятиліття XX ст., а його результатом стало виникнення потужних галузевих монополій у формі картелів, синдикатів, трестів і концернів.

      Картель — це угода між самостійними підприємствами однієї галузі щодо поділу ринків збуту, квотування випуску продукції, встановлення відпускних цін, розподілу прибутків  тощо. Квотування (обмеження) випуску  продукції, за умовами якого весь надлишок доходу внаслідок перевищення квоти йде у загальну касу картелю, має на меті стримуванням випуску товарів не допустити зниження цін. Картелі є найнижчою, але разом з тим досить еластичною й поширеною формою монополістичного об'єднання.

      Синдикат — монополістичне об'єднання, в якому підприємства галузі зберігають юридичну й виробничу самостійність, об'єднуючи тільки комерційну діяльність. На відміну від картелю, синдикат ліквідує безпосередній зв'язок окремих виробників з ринком.

      Трест — форма промислової монополії, де об'єднуються виробництво і збут продукції, а також фінансова діяльність підприємств. Економічна основа тресту — спільна власність його учасників, організована, як правило, на акціонерних засадах.

      Незалежно від конкретних організаційних форм, перші монополістичні об'єднання істотно підірвали внутрішньогалузеву конкуренцію. Картелі і синдикати обмежили вільну конкуренцію у сфері обігу, оскільки укладення угод про специфічні умови реалізації товарів і поділ ринків збуту зруйнувало повну незалежність і свободу ринкових зв'язків та забезпечило умови реалізації монопольного панування. Виникнення трестів означало проникнення монопольного регулювання у сферу виробництва. Ознаки планомірності, характерні для розвитку окремих підприємств, поширюються й охоплюють виробничі і комерційні зв'язки між підприємствами — учасниками тресту. Монополізуючи виробництво окремих галузей, трести сприяли подальшій концентрації суспільного виробництва і капіталу, яка стала основою їх впливу на виробників інших галузей, проникнення у нові сфери економіки. Це привело до якісно нового етапу розвитку монополістичних об'єднань — утворення багатогалузевих монополій, які значно обмежують інтенсивність міжгалузевої конкуренції.

      Еволюція  одногалузевих монополій у багатогалузеві здійснювалася двома основними шляхами: по-перше, внаслідок вертикальної інтеграції (комбінування) — об'єднання підприємств технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, здебільшого організація виробництва в межах єдиного технологічного процесу; по-друге, у результаті диверсифікації виробництва — проникнення монополій у галузі, безпосередньо не пов'язані з основною сферою їх діяльності.

      Диверсифікація  створює сприятливіші умови для  переливання капіталу, посилює мобільність  ресурсів, підвищує стійкість корпорації в період економічних спадів і криз. На основі диверсифікації з'являється нова форма монополії — концерн — велика багатогалузева корпорація, до складу якої входить значна кількість підприємств, що належать до різних галузей виробництва. Процес переростання трестів у концерни був прискорений також прийняттям багатьма країнами антитрестівського (антимонопольного) законодавства, яке юридичне заборонило стовідсоткову монополізацію галузі одним трестом.

      Різноманітність організаційних форм і шляхів утворення монополій не змінює їх сутності, яка має триєдиний характер:

      • концентрація значної частини виробництва  і збуту однієї або кількох  галузей;

      • нав'язування іншим ринковим контрагентам несприятливих умов функціонування — застосування методів недобросовісної конкуренції, цінової дискримінації, економічного шпіонажу тощо;

      • можливість отримання монопольного прибутку як форми реалізації свого  економічного панування.

      Існують кілька видів монополій, які можна  звести до трьох основних: економічної (ринкової), адміністративної (організаційної) та природної (технологічної).

      Економічна  монополія (саме про неї йшла мова раніше) є результатом перемоги у  конкурентній боротьбі на ринку або  наслідком домовленості (угоди) між  господарюючими суб'єктами. Організаційна монополія має неринкову природу й представлена адміністративним об'єднанням однакових за профілем і видом діяльності підприємств та організацій (галузеві, відомчі монополії, концерни та асоціації в умовах командно-адміністративної системи). Природна монополія виникає внаслідок дії об'єктивних причин, коли в умовах застосування певної технології виробництва попит на продукцію ефективно задовольняється одним або кількома підприємствами.

      Антимонопольно  законодавство

      Історія розвитку монополій є одночасно й історією боротьби з ними. Негативні наслідки монополізації виявилися відразу, що особливо відчули широкі верстви населення (споживачі) та індивідуальні виробники товарів і послуг (немонополізований сектор). Необхідність застосування антимонопольного регулювання була усвідомлена економічною наукою і практикою господарювання наприкінці XX ст., а перші закони, спрямовані на захист вільної конкуренції і заборону трестів у торгівлі, були прийняті у 1890 р. у США (закон Шермана), у 1896 р. у Німеччині (закон проти недобросовісної конкуренціі), а також в Англії, Канаді та інших країнах під впливом широкого антимонопольного руху як реакції на посилення влади монополістичних союзів в економіці.

      Антимонопольне  законодавство — це складна й  розгалужена система законів, правових норм і судових рішень, створена за останні сто років економічної історії та спрямована на досягнення успішного функціонування ринку і стимулювання конкуренції між фірмами. У США, наприклад, прийнято п'ять основних законодавчих актів, які зазвичай характеризують як антимонопольне законодавство: закон Шермана, закон Клейтона, закон про Федеральну торгову комісію (1914), закон Робінсона — Патмана (1936) і закон Селлера — Кефовера (1950). Концентрація економічної сили в руках приватних монополій, як правило, не сумісна з інтересами суспільства. "Ефективна" конкуренція, дія зрівноважувальних сил, почуття соціальної відповідальності у керівників великих корпорацій — такі гарантії захисту суспільних інтересів насправді не завжди стають на заваді пануванню монополій. За переконанням багатьох учених, проблема організації суспільного контролю над монополіями, який перешкоджав би антигромадській діяльності домінуючих підприємств, становить мало не найважливішу проблему для країн з розвиненою економікою.

      Сучасне антимонопольне законодавство спрямоване здебільшого на попередження порушень природних ринкових процесів, які  є результатом монополізації  або наслідком угод між компаніями, спрямованих на послаблення дії  конкурентних сил або на запобігання  зловживанням домінуючим становищем. Антимонопольна політика держави, разом з інтенсивним тиском нових потенційних конкурентів здатна радикально вплинути на формування конкурентних ринків і конкуруючих виробників. Інтеграційні союзи фірм, які тільки закривають споживачеві доступ до високоякісної й дешевої продукції, не можуть існувати тривалий час, хоча певний період здатні працювати без явних порушень закону.

      Антимонопольні  закони більшості розвинених країн  вважають протизаконною таку практику компаній: горизонтальна фіксація цін, тобто угоди між конкуруючими суб'єктами господарювання щодо встановлення рівня цін на продукцію та інших цінових умов торгівлі; горизонтальна змова про частку ринку — домовленість між конкуруючими фірмами щодо розмежування сфер впливу, зокрема в межах тієї або іншої асоціації; груповий бойкот (узгоджена відмова торгувати) — змова між деякими конкурентами про припинення закупівель або продажів з метою витіснення з ринку інших конкурентів; зв'язані продажі — домовленість, згідно з якою компанія-споживач отримує необхідну їй продукцію у разі виконання певних зобов'язань або в обмеженому асортименті, встановленому постачальником.

      Ринкові структури. Олігополія

      Розвиток  монополістичного (корпоративного) капіталізму  видозмінює галузеву структуру господарства і структуру ринків загалом. На зміну вільній (чистій) конкуренції приходить її антипод — абсолютна (чиста) монополія. Разом з тим формуються проміжні моделі ринків — олігополія і монополістична конкуренція (детальний аналіз цих ринкових структур наведено у працях Е. Чемберліна "Теорія монополістичної конкуренцд" і Дж. Робінсон "Економічна теорія недосконалої конкуренції"). Основні характеристики ринкових структур наведені у табл. 7 (підрозд. 2.2).

      Ці  моделі ринкових структур є ідеальними; в реальному економічному житті вони швидше зустрічаються як винятки, а не як правило (передусім це стосується абсолютної монополії та конкуренції). Прикладом ринку чистої конкуренції дещо умовно можна вважати сільське господарство, монополістичної конкуренції — роздрібну торгівлю, олігополїї — автомобільну, електротехнічну промисловість, чистої монополії — місцеві підприємства комунального господарства.

      Характерною ознакою сучасного періоду є  домінування у країнах з розвиненою економікою олігополій — панування  у більшості галузей невеликої кількості найбільших підприємств. У політеконо-мічному аспекті олігополістична структура ринку розглядається як створення умов, за яких ліквідуються всі суперечливі ознаки монополії та додаються анархічні наслідки вільної конкуренції, поєднуються переваги великого виробництва з конкурентною поведінкою компаній.

      З точки зору способу господарювання конкуренцію слід розглядати як динамічне, оновлююче, але й потенційно руйнівне начало, а монополію — як консервативне, обмежуюче, стабілізуюче начало, проте не позбавлене інноваційного забарвлення. Нагальною необхідністю є підтримання динамічного балансу монопольної і конкурентної організації виробництва, порушення якого в той або інший

      бік може призводити до негативних наслідків  в економіці: у разі зміщення в бік конкуренції остання стає чинником нестабільності, спричиняє масові банкрутства компаній і важкі соціальні наслідки; за переваги монополізму неминуче виникає зрив створеного економічного потенціалу суспільства, застій у розвитку продуктивних сил і занепад усієї економічної системи.

      Сучасне антимонопольне законодавство загалом  залишається вірним традиціям антитрестівських законів кінця XIX ст. Наприклад, у 1982 р. антимонопольним відомством США було ухвалено рішення про розукрупнення компанії American Telephone & Telegraph (ATT), яка контролювала на той час близько 85 % ринку надання послуг телефонного зв'язку, за допомогою відокремлення 22 регіональних експлуатаційних телефонних компаній. Вони стали незалежними від ΑΤΤΊ одна від одної й отримали змогу купувати необхідне комунікаційне обладнання не тільки у головного виробничого підрозділу А ТТ Western Electric, як раніше, а й у інших американських та іноземних виробників. Внаслідок зростання конкуренції з'явилася тенденція до зниження цін на засоби зв'язку та тарифів на відповідні послуги. Най-гучніша антимонопольна справа 2000 р. — рішення про примусовий поділ гігантської корпорації інформаційно-комп'ютерного ринку Microsoft на дві незалежні компанії — з виробництва операційних систем Windows і програмного забезпечення (прийняття рішення ще не означає швидкого і безумовного поділу корпорації).

      Подальша  глобалізація та лібералізація світової економіки, інтернаціоналізація підприємницької  діяльності значно впливають на формування вирішальних напрямів політики протидії монополізму та захисту і розвитку конкуренції. Завданням антимонопольних органів стають попередження і припинення транснаціональної антиконкурентно!' практики та пом'якшення невідповідностей між торговельною й конкурентною політикою.

      В умовах загострення міжнародної  конкуренції та посилення впливу науково-технічної революції на форми й методи конкурентної боротьби і з урахуванням особливостей структур національних і міжнародних  ринків антимонопольне законодавство  набуває ліберальнішого характеру. Воно базується на двох системоутворюючих принципах.

      Перший  принцип — це захист вирішального елементу сучасної ринкової економіки  — олігополії, створення оптимального балансу конкурентних і монопольно-регульованих сил в її межах, що виявляється у непоширенні антимонопольного законодавства на ті галузі, де не склалася олігопольна структура і діє багато дрібних товаровиробників (наприклад, сільське господарство), або монополія є обов'язковою формою організації виробництва (мова йде про галузі природної монополії, для яких сформовано спеціальне законодавство, що регламентує їх діяльність).