Релігія

В основу суспільних взаємовідносин конфуціанство кладе  принцип справедливості. Людина, котра  прагне посісти вище місце у суспільстві, здійснити службову кар’єру, повинна  враховувати чи гідна того, чи володіє  для цього достатніми якостями. Вона мусить постійно навчатись, удосконалювати свій характер, покращувати моральну поведінку. Це сприяло утвердженню  в китайському суспільстві культу знань, освіти, вчених-чиновників, які  добре обізнані із вченнями стародавніх  мудреців, дотримуються кодексу честі. В народі завжди підтримувався культ  мудрих, справедливих і чесних чиновників, які турбуються про державу й  інтереси багатостраждального народу.

Вироблені конфуціанством норми і стереотипи поведінки  визначаються поняттям „китайських  церемоній”, які на будь-який випадок, у будь-якій ситуації – завжди й  в усьому диктували обов‘язкові  для всіх правила поведінки й  етичні канони. Вся система виховання  китайця від народження підпорядковувалась конфуціанським вимогам суворого дотримання церемоніалу.

Необхідною  умовою суспільної гармонії Конфуцій вважав суворе підкорення старшим (чи то батьку, чи чиновнику, чи імператору). Старший є беззаперечним авторитетом  для молодшого, а тому виконувати його волю – це звичайна вимога, що є запорукою порядку, дисципліни. Відоме таке твердження Конфуція, що „держава – це велика сім‘я, а сім‘я –  це мала держава”. Сім‘я, згідно вчення Конфуція, тримається на культі предків, як смертних, так і живих. Тут центральне місце займає вчення про Сяо –  синівську пошану. Суть Сяо полягає  у служінні батькам за правилами  обов‘язку Лі. Визначені норми  поведінки містяться у спеціальному збірнику „24 приклади Сяо”, що є практичним зразком для наслідування. Шанобливий син покірно служить батькові, навіть тоді, коли він не відзначається  гідною поведінкою. Інтереси сім‘ї  завжди мусять підноситись  над особистими бажаннями кожного окремого сім’янина. Сім‘я  згідно конфуціанства вважається серцевиною держави, служить запорукою її міцності. Принцип синівської пошани підноситься до рівня загальнодержавної моралі. Вислів Конфуція: „я передаю, а не створюю” в контексті сімейного виховання означає, що людина в житті обов‘язково продовжує розпочате раніше, тобто батько починає, а син продовжує, завершує започатковану батьком справу.

Після смерті Конфуція, його учні зібрали і записали висловлювання  вчителя у книзі „Бесіди та судження” (Лунь юй). Пізніше були написані ще інші книги. Перетворення конфуціанства  із філософського вчення на релігійний культ почалось ще до нашої ери, коли у ІІ ст. до н.е. на батьківщині Конфуція був збудований перший його храм, а  в ІІІ ст. конфуціанство було перетворене  на державну релігію та були запроваджені обов’язкові жертвопринесення на честь  його засновника. Конфуціанство протягом кількох тисячоліть було регулятором  усіх сфер суспільного життя китайців, утвердившись як державна релігійно-філософська  і  правова система Китаю. 

Даосизм

( кит. – шлях, принцип)  виник майже одночасно з конфуціанством (УІІ ст. до н.е.) і як цілісне релігійно-філософське вчення постав у ІУ – Ш ст. до н.е.  Родоначальником даосизму вважається легендарна особа Лао-цзи  (кит. – „Стара дитина”, або „Старий філософ”), який згідно переказу народився старим, так як мати носила його кілька десятків років. Науковці сумніваються в реальному існуванні цієї особи. Послідовником даного вчення був Чжуан-цзи. В ІІ – Ш ст. даосизм поділився на філософію дао  (дао-цзя) і релігію (дао-цзяо). Першим засновником релігійного об’єднання даосів вважається Чжан Дао-лін (Чжан Фухань). В релігійному даосизмі набули розквіту алхімія, демонологія, лікувальна терапія, знахарство, що було тісно пов’язане із проповіддю довголіття і можливості досягнення безсмертя.

Фундаментальним принципом  цієї релігії є вчення про Дао як всезагальний закон, якому підкоряється людина, а також природа і суспільство. Дао – невидимий і всеоплюючий, невіддільний від природи, всього матеріального світу, яким він управляє. Саме Дао є основою порядку і світової гармонії і якщо порушувати його закони, то виникає дисгармонія, хаос. Теоретична концепція даосизму викладена у книзі „Дао-де цзин” (книга про Дао і Де), творцем якої вважають Лао-цзи. Поняття Де трактується як еманація  (прояв, втілення) Дао, через яке діє Дао. Якщо Дао все породжує, то Де - все  вигодовує.

Дао не вважається божеством, а трактується як абсолютний і вічний шлях, загальний закон  розвитку світу, тобто близьке до поняття  „божественного розуму”. Вчення про Дао  засвідчує спільність із індуїстським поняттям бога Брахмана. Дао є нествореним і саме виступає першопричиною всього існуючого у природі, від якого усе походить, і від якого усе залежить Людина покликана зрозуміти його сутність і пізнати (можливість пізнання Дао дається тільки  ним самим).  Розкрити його сутність  допомогли великі мислителі.

В основі практики релігійного даосизму лежить принцип  наслідування дао, який іменують „у-вей” (недіяльність), тому що втручання людини у світову гармонію неприпустиме. Все аномальне у природі є  результатом порушення її гармонії. Посуха, повені, стихійні лиха, так само і суспільні негаразди пов’язуються з тим, що люди і правителі забувають  про дао.

Вища мета людського  життя згідно даосизму полягає в  тому, щоб пізнавши дао і наслідуючи його врешті-решт злитися з ним, що означало б подолання смерті. В  цьому суть даоського вчення про  безсмертя, яке є стрижневим у  філософській концепції і з яким пов’язана ціла система анімістичних, магічних обрядів, що лежали в основі культової практики даосів. Багато елементів культу були тотожні з  конфуціанством внаслідок тісної взаємодії  із традиційними народними віруваннями. Широко використовувались фетиші, обряди ворожінь і заклинань, а також  магія і міфологія. У середині ІІ ст.. н.е. Чжан Дао –Лін розробив свою  систему  релігійних обрядів, магічних і чаклунських засобів, що склало основу нової релігійної практики. Згодом утверджується організаційна церковна структура, з’являється інститут духівництва і чернецтва, будуються храми і запроваджуються богослужіння.

Даоські священнослужителі  відзначались високим рівнем освіченості, здійснювали  лікувальну практику, надавали психологічну допомогу, займались винайденням магічних формул, еліксирів молодості тощо. Це підносило їх суспільний престиж і сприяло  популяризації даоської  релігії серед населення Китаю. Особливого поширення набув релігійний даосизм в епоху Тан (618-907рр.), коли став невід’ємною складовою „національного культу” - вірувань та обрядів широких народних мас. В народній свідомості підтримувалась пам’ять про  імператора Цинь Ши-хуанді, який здійснив подорож  на острови, де за свідченнями даоських магів можна було віднайти еліксир безсмертя. Але експедиція не мала успіху, так як через велику кількість акул не можливо було дістатись на острови. Подібні експедиції відряджали і наступні імператори, бажаючи віднайти чудодійні трави і магічні ліки. Саме ці пошуки даосів стимулювали справжній розквіт китайської алхімії, медицини,  астрології, найвизначніші здобутки яких не втратили актуальності і в сучасній науковій і медичній практиці.

У даоському  вченні на противагу конфуціанству  відчутніше виявлене ірраціональне начало. Ідея пасивного споглядання та проповідь пустельництва сприяли заснуванню монастирів, де активно розроблялись системи духовного і фізичного вдосконалення, вироблялись методи лікування  та можливих шляхів омолодження організму людини, досягнення довголіття та безсмертя.  

Ідея безсмертя  добре відображена  і в даоській міфології, героями яких виступають безсмертні святі та маги, які творили земні чудеса, зцілюючи хворих і даруючи  вічну молодість  завдяки використанню таємних магічних формул і заклинань, цілющого зілля і напоїв. Один із популярних міфів розповідає  про богиню західного Неба Сіван-му яка проживає у гірському палаці на краю світа, де нема життя. Персикові сади, якими вона володіє, плодоносять один раз на три тисячі років. Ці плоди дарують безсмертя. Сіван-му уособлює жіноче начало – Інь, а її чоловік – правитель Сходу Дун Ванчун - символізує чоловічий корінь – Ян.  Сіван-му раз на рік збирає богів, щоб почастувати їх персиками безсмертя.

У даоському  віровченні особливу  цінність становить  розуміння ідеї всезагальної єдності світу ,  що опирається на вчення про взаємодію і взаємозалежність двох протилежних начал – Інь (жіноче, що уособлює пасивність, холод, темряву) і Ян (чоловіче, пов’язане з теплом,  і активною енергією). Тут присутнє розуміння  того, що все існує у вічній  єдності і боротьбі протилежностей, що у Всесвіті все взаємопов’язане і діє згідно механізму причинно-наслідкових зв’язків. 

 Людина, як  елемент живої природи, є об’єктом  впливу вищих небесних сил. Як вважають даоси,  на неї здійснюють вплив 33 тисячі  духів.  Тому завдання полягає в тому, щоб скерувати їх силу на довголіття за допомогою усіх необхідних засобів - фетишів, магічних обрядів, а також через систему спеціального харчування, дихання, фізкультури. Здобутки даосів у цій галузі також не втратили цінності і сьогодні.

Оскільки лише  через доброчесність пролягає шлях до Дао, основою  релігійного вчення даосизму  є морально-етична доктрина. Дао є найвищим моральним законом і той, виконує закон Дао, є доброчесною людиною. Висока мораль є ознакою високої духовності. Шлях до безсмертя пролягає через знищення плотських бажань і піднесення духовних, божественних сил. У моральних вимогах даосів вказується на необхідність здійснення протягом життя не менше 1200 доброчинних вчинків, причому навіть один аморальний проступок зводить усі зусилля нанівець. Тому досягнення кінцевої, вищої мети – злиття дематеріалізованого тіла з Дао – здатні досягнути одиниці. Акт досягнення безсмертя є невидимим і таємничим, бо наступає він після смерті, чого зафіксувати чуттєво неможливо.

Синтоїзм

(синто з  японської означає „шлях богів”) – це традиційна народна релігія Японії, яка розвинулась на основі первісних родоплемінних вірувань. На противагу конфуціанству і даосизму синтоїзм не відзначається особливою глибиною філософської доктрини. Синтоїсти поклоняються духам природних стихій, які оживляють природу і втілюються у різні предмети і явища – у тварин, рослин, камінь і навіть людину. У синтоїзмі  збірною назвою  усіх божественних сил виступає поняття Камі, яке включає усе, що існує в природі. Камі є аналогом божественного розуму, який живить Всесвіт і панує над світом.  Це суто пантеїстичний принцип, який розмиває межі між Творцем і творінням. Камі  - це і верховні боги, покровителі світів і  стихій, а також локальні божества, які уособлювали навіть окремі природні об’єкти – струмок, дерево, квітку тощо. Камі символізують і душі предків, через яких вшановувався культ предків. Визначальним у синтоїзмі є культ природи і предків. Тому вища мета синтоїста – це злиття з космосом і поклоніння предкам. У ранньому синтоїзмі існував культ мертвих пращурів-духів на чолі із верховним духом удзі-гамі, який символізував єдність членів роду. Померлих родичів відправляли у загробний світ у супроводі близьких людей і всіх необхідних речей, які виготовляли із глини. У синтоїстів відсутнє уявлення про  потойбічне життя, а тому вони значно більше турбуються про те, щоб їх дух після смерті належним чином вшановували  їхні живі родичі саме у земному світі.  Система синтоїстського культу характеризується певною незавершеністю через відсутність формального, канонічного підґрунтя віровчення, стрункої теологічної теорії. Традиційні звичаї та обряди стали об’єднуючим чинником японської нації. Яскраво виражений етноцентризм надав синтоїзму суто японського виразу. Як прийнято говорити, „щоб стати синтоїстом, треба бути японцем”.

Ідея спасіння у синтоїзмі пов’язується із таким  станом, за якого людина стає недосяжною для злих духів і нещасть цього  світу. Спасіння досягається  шляхом ретельного виконання обрядів та ритуалів по вшануванню духів (Камі) і  померлих предків, а також через дотримання численних табу, що регулюють індивідуальну і соціальну поведінку японця. Ці табу становлять невід’ємний елемент життя більшості японців, бо забезпечують можливість досягнення вічного спокою і безсмертя і дозволяють воз’єднатися з духами пращурів у безмежній і безтілесній субстанції Камі. Велике місце в обрядовості синто відіграють очисні ритуали.  Чистота і охайність в побуті, символічні обряди  обмивання рук, тіла сприяють відлякуванню злих духів. Обряди обмивання передують усім релігійним церемоніям, храмовим богослужінням. Релігійні обряди мають традиційний і яскраво виражений місцевий колорит. 

Джайнізм

 як один  із напрямів індуїзму сформувався  в цілком самостійну релігійну  систему у УІ ст.. до н.е. Назва  походить від імен проповідника  Вардхаману, якого називали Махавіра (“Великий герой”)  або Джина (“переможець”). Джайни вважають свою релігію давнішою від індуїзму, оскільки Махавіра синтезував ті вірування, які існували з найдавніших часів.  Вони вважають Махавіру 24-им і останнім тиртханкаром  (святим, який пізнав благодать), а до нього існувало  ще 23 таких святих, першим з яких був Ришабха.

Джайнізм виник  майже одночасно з буддизмом, і деякі вчені твердять, що Будда  і Махавіра – це одна особа, а  буддизм і джайнізм являють собою  дві гілки одного вчення. У біографії  цих двох реформаторів наявні деякі  тотожні  моменти.  Махавіра, котрий жив у УІ ст.. до н.е., походив із касти кшатріїв і до ЗО років жив розкішним життям. Несподівано він відійшов від мирського життя і 12 років присвятив самовдосконаленню, медитаціям і  дематеріалізації плоті. Ще за життя він досягнув нірвани, після чого 30 років провів у вигляді  всевідаючої особи (кевалі), навчаючи своїх послідовників. Махавіра важається засновником кількох чернечих громад, одна з яких зберегла його вчення і продовжила його після смерті вчителя. З часом розвинулись три течії джайністського вчення: дігамбари, шветамбари, стаканавасі, які мають свої священні книги.

Священні книги  джайнізму містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. У  Ш ст.. до н.е. на соборі у м.Паталіпутрі  усі джайністські книги були об’єднані  у 12 частин  і названі – Агами (настановами). В У ст.. н.е. собор у м.Валабхі перередагував 11 аг, так як остання була втрачена.  З УП ст.. джайністська література користується виключно мовою санскриту. Але кожен із напрямів  визнає не всі книги, кількість яких коливається від 33 до 84.