Контрольная работа по "Административному праву"

 

ЗМІСТ

 

 

 

1. ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ  РИСИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ.  ВИДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

 

Основними формами діяльності органів  державного управління виступають правова та організаційна.  У межах правової форми здійснюється прийняття нормативних та індивідуальних актів,  а також вчинення дій,  що мають юридичні наслідки.  Якщо в першому випадку створюється відповідний документ –  нормативний,  індивідуальний чи змішаний акт,  то в другому прийняття документа не здійснюється.  Хоча настання юридичних наслідків є обов’язковою умовою в обох випадках. 

Поняття  “адміністративний акт”  починає використовуватися вітчизняними науками адміністративного права та державного управління лише з початку ХХ ст. До цього часу,  а також більшою мірою і до сьогодні,  більш вживаними є поняття  “акт управління”, “управлінське рішення”, “нормативний акт”, “індивідуальний акт”, “індивідуальний адміністративний акт”.  Водночас,  закріплення цього поняття в проекті Адміністративно-процедурного кодексу України обумовлює потребу  уточнення його сутності з метою правильного термінологічного застосування в нормативно-правових актах та наукових дослідженнях.

На сьогодні можна констатувати, що поняття “адміністративний акт” є більш досліджуваним наукою адміністративного права, ніж державного управління.  І це є зрозумілим з огляду на походження цього поняття. Вважається,  що  “адміністративний акт”  є винаходом науки публічного права,  яка створила його за французьким зразком;  адміністративний акт виступає,  з одного боку,  як  “типовий продукт односторонньо владно діючого управління,  що виконує закони і реалізуючого державні цілі в межах законів.  З іншого боку,  за допомогою адміністративного акта і такої,  що передує йому чи слідує за ним процедури повинна бути забезпечена правова захищеність, так само, як це робить судове рішення”¹.  Серед вітчизняних дослідників до окреслення змісту цього поняття зверталися,  насамперед,  В.  Тимощук² в аспекті його дослідження як елементу адміністративної процедури. Більш широке значення цього поняття міститься в дослідженнях російських науковців. Так, з точки зору Ю. Тихомирова, поняття адміністративний акт охоплює не лише індивідуальні, а й нормативні відомчі акти³.

В цілому під актом управління розуміється як словесний  (письмовий і усний),  так і конклюдентний акт. Водночас акт державного управління – це акт управління,  прийнятий чи здійснений органом державного управління (органом виконавчої влади). Акти державного управління можуть набувати форми як правових актів державного управління, так і конклюдентних дій. У свою чергу правові акти державного управління –  це вольові владні дії органів державного управління, здійснювані ними на основі і на виконання законів у процесі виконання функцій державного управління, що направлені на встановлення  (зміну,  відміну)  правових норм чи на виникнення (припинення,  зміну)  конкретних правовідносин.  Конклюдентні дії державного управління слід розглядати як дії, що виражають волевиявлення на встановлення правовідносин,  і які виявляються безпосередньо,  у формі певної поведінки.  Тому останні здійснюються здебільшого службовцями органів державного управління,  тоді як правові акти є уособленням реалізації компетенції органом державного управління⁴.

До характерних рис адміністративного акту можна віднести:

1)  виступає як правовий акт  індивідуальної дії; 

2)  є результатом розгляду адміністративної справи;

3)  приймається адміністративним органом;

4)  приймається в порядку,  передбаченому законодавством;

5)  спрямований на створення,  зміну чи припинення прав та  обов’язків фізичної або юридичної  особи (осіб).

Такий підхід дозволяє відмежувати адміністративний акт не лише від актів нормативних, але і від інших індивідуальних актів органів влади загалом і державного управління зокрема.  Мова іде про такі індивідуальні акти органів державного управління,  які видаються в межах установчої чи кадрової процедур і отримують назву внутрішньо чи зовнішньо організаційні: щодо утворення, реорганізації чи ліквідації підпорядкованих органів чи їх структурних підрозділів, призначення на посади керівників і заступників органів влади та ін.

Таким чином, адміністративно-правовий акт на сьогодні є головним, найбільш визначальним інструментом діяльності публічної адміністрації, за допомогою якого остання діє у будь-якій сфері. Акт викликає виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин. З огляду на це, до переліку адміністративних актів не можуть бути зараховані нормативні акти, які лише встановлюють правові норми та, відповідно, не спрямовуються на певний правовий результат.

На сьогодні існує велика кількість  критерії за якими класифікуються адміністративно-правові  акти. Наприклад, за критерієм суб’єктів, які видають адміністративно-правові акти, розрізняють:

— акти Кабінету Міністрів України;

— акти центральних органів виконавчої влади;

— акти місцевих органів виконавчої влади (крім того, в окрему категорію правових актів управління можна виділити акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим).

За критерієм юридичної форми  вираження правові акти управління поділяються на: постанови; розпорядження; накази; інструкції; правила; 
положення. За критерієм сфери дії правові акти управління поділяються на:

— акти управління, що діють на всій території держави, на території 
спеціального округу чи особливої режимної території;

— акти, що діють у межах сфери, галузі державного управління, регіону та в межах органу чи організації;

— акти, дія яких поширюється на певне коло організацій чи громадян⁵.

За порядком прийняття адміністративно-правових актів виділяють 
акти, що приймаються: єдиноначальне; колегіальне; спільно двома або 
більше суб’єктами; за узгодженням. За критерієм функціонального змісту адміністративно-правових актів можна виділити:

— акти, які приймаються для реалізації різних функцій управління (про 
грама, бюджет, контроль, нормативи тощо);

— акти, які мають чітко виражений галузевий характер (наприклад, 
акти управління промисловістю, освітою, охороною здоров’я та ін.);

— змішані акти.

За критерієм «пов’язаності» адресатів виділяють:

— акти, адресовані безпосередньо підлеглим суб’єктам;

— акти, адресовані об’єктам у сфері їх функціональної діяльності;

— акти з невизначено множинними адресатами;

— акти з конкретними, персональними адресатами.

За формою акти управління поділяються на:

— письмові акти, які є різновидом службових документів;

— усні акти управління, що переважно використовуються при безпосередньому керівництві виробничою діяльністю, для забезпечення громадської безпеки, на транспорті, у військових формуваннях тощо;

— конклюдентні дії, застосування яких не є надто широким, оскільки 
вони знаходять своє зовнішнє відображення у певних знаках, світлових та 
звукових сигналах.

За характером повноважень акти управління можуть бути: а) видані 
на основі постійних повноважень; б) видані на основі тимчасових повноважень (зокрема делегованих).

За ступенем складності акти управління поділяються на: прості (рутинні) акти; складні акти; унікальні акти.

Залежно від дати початку дії  необхідно розрізняти акти управління, 
які вступають в силу: негайно (за загальним правилом), з дати підписання, 
прийняття; з дати, вказаної в самому акті; в термін, вказаний в іншому 
акті; після державної реєстрації та офіційного опублікування.

В окрему категорію виділяють  адміністративно-господарські правові акти.

На думку Є.В. Петрова, адміністративно-господарські акти, будучи підвидом адміністративних актів, володіють усіма ознаками, властивими останнім, а саме:

адміністративно-господарські акти є  підзаконними, тобто приймаються із дотриманням правил юридичної субординації правових актів. Положення зазначених актів не можуть суперечити або змінювати положення законодавчих актів, які є джерелами адміністративно-господарського права;

адміністративно-господарські акти стосуються конкретної ситуації та конкретного суб’єкта господарювання, з яким публічна адміністрація вступає у правовідносини. Інакше кажучи, адміністративно-господарські акти завжди є індивідуальними, а раз так, то вони не містять норм адміністративно-господарського права;

адміністративно-господарські акти носять офіційний характер, який проявляється у тому, що такі акти видаються від імені відповідного суб’єкта публічної адміністрації, втілюють у собі волю держави або органу місцевого самоврядування;

адміністративно-господарські акти спрямовуються насамперед на виконання завдань та функцій, які покладаються на суб’єктів публічної адміністрації, відповідальних за здійснення публічного управління економікою. Суб’єкти публічної адміністрації, з огляду на положення ч.2 ст.19 Конституції України, мають право приймати/видавати лише такі адміністративно-господарські акти, які знаходяться у межах їх компетенції. Адміністративно-господарський акт може прийматися в індивідуальному або колегіальному порядку;

адміністративно-господарські акти мають зовнішню дію, тобто стосуються відносин суб’єктів публічної адміністрації з іншими суб’єктами адміністративно-господарських відносин. Під цією ознакою розуміється той факт, що даний акт змінює правове положення особи, якої він стосується. Крім того, зазначена ознака слугує розмежуванню регулюючої та внутрішньої дії адміністративного акта, останні з яких, відповідно, не відносяться до категорії адміністративно-господарських актів;

адміністративно-господарські акти можуть спрямовуватися на виконання різних завдань, покладених на суб’єктів господарювання, а саме: забезпечувати реалізацію управління; оформлювати факт надання адміністративної послуги; сприяти (фінансово, організаційно тощо) суб’єктам господарювання в їх діяльності⁶.

 

 

 

 

 

2. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОЦЕСУАЛЬНИХ СТРОКІВ  В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ.  ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

 

Процесуальний строк в адміністративному судочинстві (один з найбільш ефективних процесуальних засобів забезпечення своєчасного розв’язання справ) – це проміжок часу, встановлений чинним процесуальним законодавством (Кодексом адміністративного судочинства України) або суддею (судом), протягом якого повинна або може бути здійснена та чи інша процесуальна дія або закінчена певна частина провадження у справі⁷.

З метою забезпечення швидкого та ефективного розгляду адміністративних справ, дисциплінування поведінки учасників адміністративного процесу процесуальне законодавство передбачає різноманітні способи визначення проміжку часу, протягом якого вони можуть здійснити свої процесуальні повноваження.

КАС України є основним кодифікованим  актом законодавства, що регулює відповідні правовідносини учасників адміністративного судочинства та визначає міру їх можливої поведінки. Застосування встановлених кодексом строків підготовки справ до розгляду та строків розгляду цих справ має безпосередній вплив не тільки на суддів, а й на реалізацію прав та обов’язків учасників процесу, тому вказані строки мають статус процесуальних строків.

Значення процесуальних строків  у адміністративному судочинстві  складно переоцінити, зважаючи на закріплення в чинному законодавстві позовного провадження як процесуальної форми вирішення спорів у публічно-правовій сфері суспільних відносин за участі суб’єктів владних повноважень.  Установлення та дотримання процесуальних строків є однією з умов здійснення ефективного судового адміністративного процесу,  вирішення спору по суті,  уникнення фактів затягування розгляду справи адміністративної юрисдикції та зрештою підвищення довіри до судової гілки влади, її спроможності здійснювати захист прав і свобод громадян,  прав та законних інтересів юридичних осіб.  Слід зазначити,  що недотримання процесуальних строків є одним з найбільш поширених порушень при розгляді справи адміністративної юрисдикції⁸.

Частиною першою ст. 101 КАС України  процесуальні строки визначені як установлені  законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії⁹. У зазначеній нормі процесуальні строки визначені через термін  “строки”,  що не може бути визнано достатнім,  а тому потребує уточнення.

На думку М.О. Сороки поняття процесуального строку в адміністративному судочинстві можна сформулювати,  враховуючи три положення:  а)  категорію  “час”;  б)  наявність таких елементів часу як момент, тривалість; в) наявність зв’язку факту настання чи спливання із юридичними наслідками. Таким чином,  процесуальний строк можна визначити як установлений законом або судом проміжок часу початок чи закінчення спливання якого або настання якого тягне юридичні наслідки та в межах якого вчиняються процесуальні дії. Це визначення доцільно закріпити в нормі ч.1 ст. 101 КАС України, замінивши чинну редакцію¹⁰. 

В адміністративному процесі більшість  процесуальних дій і рішень обмежена строковими рамками, що включають категорію обчислення строків, під якими розуміють цифрові розрахунки. Особливу увагу вчены приділяють поняттю початкового строку, який має особливе значення для правильного його обчислення і встановлення залежно від того або іншого юридичного факту. В адміністративному законодавстві початок плину строку встановлюється залежно від того або іншого юридичного факту:

а) визначеною дією;

б) технічною обставиною;

в) подією.

Наприклад, загальним правилом, закріпленим у ст. 99 КАС України, передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який,  якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до адміністративного  суду щодо оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів, встановлюється місячний строк (ч. 5 ст. 99 КАС України)¹¹.

Кінцеві строки, як характерний елемент події можуть завершити свою дію плину шляхом призупинення (здійснення) і пропущення (збігу). Також кінцеві строки можуть завершувати свою дію шляхом пропущення (збігу), якщо у встановлений законом період не були вчинені дії, що вимагаються.

Для правильного використання в  адміністративному процесі категорії "процесуальний строк" у ст. 103 КАС України запроваджено порядок  обчислення процесуального строку. Так, перебіг процесуального строку починається  з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок, (ч. 1 ст. 103)