Конституційний статус президента україни

Між тим це має важливе значення щодо виділення певних груп (сфер) повноважень Президента України залежно від такого критерію, як предмет відання. Залежно від цієї істотної ознаки звичайно виділяються такі групи повноважень: державне будівництво; нормотворча діяльність; забезпечення конституційної законності; повноваження у галузі оборони і національної безпеки; реалізація гарантій щодо забезпечення прав і свобод громадян; зовнішня політика та міжнародні відносини; нагородна політика.

Саме через компетенцію  реалізуються функції органу, причому  функція ніби розкладається на елементи. Компетенція органу похідна від його функцій і більш рухома за обсягом; водночас функції органу виявляються саме через сукупність усіх елементів компетенції.

Повноваження Президента України у сфері державного будівництва  зводяться до прав та обов'язків  щодо формування органів державної  влади, їх реорганізації та ліквідації, які умовно можна поділити на такі групи: 1) установчі повноваження щодо створення, реорганізіції та ліквідації органів державної влади; 2) номінаційні  щодо формування персо-нального складу державних органів; 3) процедурні щодо ініціювання процедури формування органів державної влади. Існуючий обсяг номінаційних повноважень глави держави є надлишковим, оскільки містить загрозу перетворення Президента на опозиційний Верховній Раді України центр політичної влади, домінуючий навіть над Кабінетом Міністрів, що в свою чергу може призвести до підриву самого принципу поділу влади як однієї з основ конституційного ладу України. Розв'язання даної проблеми вбачається у коригуванні кадро-вих повноважень глави Української держави.

Тому на конституційному  рівні доцільно було б закріпити  правило про те, що припинення повноважень Прем'єр-міністра, так само як і його призначення, потребує згоди Верховної Ради України, а припинення повноваженнь членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій можливе лише за поданням Прем'єр-міністра України. Ці зміни знімуть питання про "формального" і "реального" главу виконавчої влади, зміцнять єдність центру політичної влади в особі парламенту (який за Конституцією є єдиним органом, повноважним визначати засади внутрішньої та зовнішньої політики) і ще більше зобов'яжуть вищі органи державної влади діяти узгоджено і йти на певний компроміс при розробці та прийнятті владних рішень [8, 212 ].

У сфері нормотворчої діяльності до компетенції Президента України належать такі повноваження: право законодавчої ініціативи, право вето, повноваження щодо підписання та обнародування законів, а також право призначати всеукраїнський референдум.

Право вето глави держави  є, по суті, похідним від його повноваження щодо підписання і обнародування  законів, і його існування покликане  слугувати засобом стримування  парламенту від недостатньо обгрунтованих рішень. Нині назріла потреба чіткого законодавчого врегулювання процедури реалізації цього права Президента. Зокрема, слід встановити механізм, який запобігав би виникненню ситуацій порушення термінів підписання і обнародування прийнятих законів, а також передбачав відповідальність Президента у тому разі, коли він не підписує і не повертає на повторний розгляд поданий йому для промульгації закон протягом встановленого строку.

У переважній більшості країн глава держави наділений таким важливим засобом впливу на парламент, як право вето.

Існують два різновиди  цього інституту — абсолютне  і відкладальне вето.

Абсолютне вето полягає у тому, що відмова глави держави схвалити прийнятий парламентом законопроект є остаточною і не може бути подолана. В сучасний період абсолютне вето практично не застосовується, за винятком деяких монархічних держав.

Відкладальне вето наділяє главу держави правом повернути переданий йому законопроект для повторного обговорення у парламенті. Цей різновид вето звичайно долається простою (Греція, Італія, Румунія, Угорщина) або кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (США, Росія, Польща, Чехія).

Як правило, вето поширюється на законопроекти в цілому. В деяких країнах (Франція, Мексика, Еквадор) застосовується "вибіркове" вето, що накладається главою держави на окремі статті і положення закону[4, 366].

В Україні конституційне закріплено відкладальний різновид вето, яке долається кваліфікованою кількістю голосів депутатів Верховної Ради України не менш як двома третинами від ії конституційного складу (ч. 4 ст. 94 Конституції України), причому вето поширюється на весь законопроект у цілому. Згідно з ст. 106 Конституції Президент України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Вельми актуальною є сьогодні проблема юридичної форми президентського  вето. Оскільки накладання вето на закон  є актом не органу державної влади, а Президента, і призводить до значних  юридичних наслідків, йому має надаватися форма указу Президента про повернення законопроекту на повторний розгляд.

Доцільно запровадити у лексикон вітчизняного конституційного права загальновживаний у зарубіжному державознавстві термін "промульгація" , що означає санкціонування законопроекту главою держави у встановлені конституцією строки, а також опублікування закону в офіційному віснику. Застосування цього терміна замість вживаних Конституцією понять "оприлюднення" та "опублікування" ліквідує наявну сьогодні двозначність і невизначеність у процедурі введення в дію схвалених Президентом законів[5,170].

Центральне місце у  компетенції глави Української держави посідають повноваження у сфері забезпечення конституційної законності.

У механізмі захисту Конституції  Президенту належить провідна роль, про  що свідчать такі його повноваження, як право звертатись до Конституційного Суду України, скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, рішення голів місцевих державних адміністрацій. Президент, здіснюючи зазначені повноваження, забезпечує належне виконання конституційних обов'язків усіма державними органами. Досягає він цього шляхом безпосереднього звернення до органів та осіб, чиї дії не відповідають нормам Основного Закону України, та через компетентні в цій галузі державні органи. Як засоби забезпечення конституційної законності можна також розглядати право Президента на відкладальне вето та його право приймати рішення про введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану. Однак становищу глави держави, який забезпечує збалансованість влад, більше відповідало б не його повноваження діяти в ролі особи, що скасовує акти тих чи інших владних структур, а те, щоб своїм арбітражем забезпечувати узгодження позицій різних органів влади, пошук компромісних рішень в інтересах громадської злагоди. На увагу у зв'язку з цим заслуговують пропозиції деяких учених щодо доповнення переліку конституційних повноважень Президента України правом використовувати узгоджувальні процедури, а в разі недосягнення узгодженого рішення передавати розв'язання спору на розгляд відповідного суду.

До сфери оборони та національної безпеки належить майже  половина всіх повноважень Президента України, що загалом відповідає його конституційному статусу Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України та гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Аналіз конституційних повноважень Президента в даній сфері дає підстави стверджувати, що роль Верховного Головнокомандувача зводиться не до оперативно-тактичного чи стратегічного управління військами, а до функції політичного керівництва державними органами, які забезпечують обороноздатність України. Фактично саме йому підпорядкована вся сфера державного управління обороною та забезпечення національної безпеки, оскільки реалізація таких завдань потребує концентрації і єдності влади, координації діяльності всіх гілок державної влади і максимально оперативного прийняття владних рішень[9, 354].

Президент також очолює Раду національної безпеки і оборони  України (п. 18 ст. 107 Конституції). Згідно зі ст. 107 Конституції, Рада національної безпеки і оборони України  є координаційним органом національної безпеки і оборони України. Вона не належить до жодної гілки державної влади.

Згідно з Законом, основними  функціями Ради національної безпеки  і оборони України є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації принципів внутрішньої  та зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація  і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері  національної безпеки і оборони  у мирний час; 3) координація і  здійснення контролю за діяльністю органів  виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного чи надзвичайного стану та у випадках виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України[11, 614].

Персональний склад Ради національної безпеки і оборони  України формує Президент України. До складу Ради за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. Членами Ради можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади за рішенням Президента України[3].

Президент України є Головою  Ради національної безпеки і оборони  за посадою і самостійно формує її персональний склад, спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво  роботою Ради, затверджує перспективні та поточні плани її роботи, час  і порядок проведення її засідань, особисто головує на засіданнях Ради, має право давати доручення членам Ради, пов’язані з виконанням покладених на нього функцій, заслуховувати  поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання її рішень, визначає функції, структуру і штатну чисельність  апарату Ради, а також здійснює інші повноваження, передбачені pаконом[6, 236].

Президент призначає на посади і звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17 ст. 107), приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України (п. 19 ст. 106).

Проголошення Президента України гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина зумовлює наявність значних повноважень глави держави у сфері забезпечення основних прав і свобод громадян. З цією сферою корелюють практично всі повноваження глави держави, беручи до уваги, що розбудова незалежної держави, забезпечення її внут-рішньої та зовнішньої безпеки, конституційної законності та плідної міжнародної співпраці має на меті саме благополуччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод. Однак зміст компетенції Президента України становлять і певні повноваження, які можна віднести до сфери забезпечення прав і свобод у вузькому розумінні слова: приймати рішення з питань громадянства та надання притулку в Україні, а також здійснювати помилування. Головною прикметою цих повноважень є чітко індивідуальна спрямованість та конкретність.

Повноваження глави держави у сфері зовнішньої політики та міжнародних відносин є необхідним атрибутом його конституційного статусу в усіх країнах світу, а конкретний їх перелік є типовим принаймні для держав з республіканською формою правління: право вести переговори й укладати міжнародні договори, акредитувати і приймати дипломатичних представників. Загалом зміст зовнішньополітичних повноважень глави Української держави полягає у переведенні зовнішньополітичних принципів та настанов, вироблених парламентом, у площину державно-владних рішень.

Президент України здійснює й інші повноваження, визначені Конституцією України (п. 31 ст. 106). При цьому він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам[4, 369].

Конституція 1996 р. позбавила  Президента статусу глави виконавчої влади, іменуючи його виключно главою держави, але водночас зберегла за ним (майже у повному обсязі) повноваження, які належали Президентові за Основним Законом 1978 р. з його змінами і доповненнями.

Широкі повноваження з  формування виконавчої гілки влади  та контролю за її діяльністю дали можливість Президенту підпорядкувати собі як уряд, так і всю виконавчу вертикаль, що спричинилося до появи двох центрів політичної влади в Україні — глави держави і парламенту — та боротьби між ними за право визначати основні засади внутрішньої й зовнішньої політики. Таке протистояння є неприйнятним і підлягає вирішенню шляхом усунення внутрішніх суперечностей Конституції. Проголошення Президента України гарантом певних соціально-політичних цінностей не може слугувати обгрунтуванням його права діяти, виходячи за межі компетенції, закріпленої Конституцією, оскільки такий вихід здатен призвести до підриву засад конституційного ладу України.

Оскільки інститут глави  держави відзначається багатофункціональністю та універсальністю компетенції, його діяльність здійснюється практично у всіх правових формах: установчій, правотворчій, правозастосовній, інтерпретацій-ній і контрольно-наглядовій.

Установчу форму реалізації компетенції Президента України становлять шість видів проваджень, кожне з яких відрізняється кількістю та змістом етапів, колом суб'єктів, про-цесуальними строками, а також фактичним складом: з формування Верховної Ради України; зі створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади; з формування персонального складу органів виконавчої влади; зі створення судів; з формування персонального складу Конституційного Суду України, а також судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів; зі створення допоміжних органів і служб.