Автор работы: Пользователь скрыл имя, 05 Апреля 2012 в 22:52, курсовая работа
Метою та завданням роботи є вивчення особливостей конституційних засад елементів системи територіального устрою України.Проблема його реформування.
1. Вступ
II. Конституційно-правові засади територіального устрою України
1.Поняття «державний устрій» та «територіальний устрій» і застосування їх у юридичній літературі
2.Територіальний устрій України
2.1.Україна як унітарна держава
2.2.Особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим у складі України
2.3.Особливості конституційно-правового статусу міста Києва та Севастополя у складі України
III.Проблема реформування територіального устрою України
IV.Висновок
V.Джерела
III.Проблема реформування територіального устрою України
Сучасний світ уже звик
до того, що поява на політичній карті
нових держав унаслідок розпаду
великих територіальних утворень супроводжується
активними трансформаційними
Україна в цьому відношенні
становить виняток. Велика, співставна
за розмірами із Францією, європейська
держава майже два десятиріччя
існує без остаточно усталених
і зафіксованих кордонів, з успадкованим
від СРСР громіздким і нераціональним
адміністративно-територіальним поділом,
із фактичним двовладдям на обласному
й районному рівнях, із недосконалою
системою місцевого самоврядування.
Невірно було б твердити, що на владному
рівні ця проблема не усвідомлюється:
розмови про необхідність оптимізації
адміністративно-
Чому так сталося? Можна
наводити десятки аргументів на користь
того, що територіальне реформування
несумісне з поспішністю, що воно
надзвичайно затратне й вимагатиме
коригування близько 300 законів. Мають
рацію ті, хто вважає: неможливо
реформувати місцеву владу, не завершивши
адміністративну реформу «
Можна дискутувати щодо часових меж реалізації адміністративно-територіальної реформи й темпів її проведення, але ми обманюємо себе й суспільство, коли робимо вигляд, що не так уже й страшно залишити все як є на невизначений час. Продуктивніше чесно визнати: наша територіальна структура дедалі більше входить у суперечність із логікою світових трансформаційних процесів. Початок ІІІ тисячоліття ознаменувався істотною зміною співвідношення між глобальними й регіональними рівнями світової політики. Розвинуті країни світу вже пройшли або успішно проходять етап осмислення нової ролі регіонів і регіоналізму як чинників самоорганізації і формування нової інституційної архітектоніки. В сучасному європейському баченні регіон - не просто адміністративна одиниця, а суб'єкт політичної дії, а регіоналізм - не прикрий рудимент із сепаратистським забарвленням, а реалізація природного прагнення місцевого соціуму до забезпечення власної самодостатності. Звідси й доволі успішний пошук на національних та загальноєвропейському рівнях стратегій регіонального розвитку, спрямованих на виявлення потенційних можливостей територій і сприяння їхній максимальній реалізації. А водночас і нові вимоги до систем вертикального управління і горизонтальної взаємодії.
На жаль, ані на рівні політичних еліт, ані на рівні громадянського суспільства в Україні ще не проглядається розуміння того, що реформи системи управління лише на одному - верхівковому - рівні не можуть бути ефективними. Поки владу «нагорі» турбують лише власні прерогативи й компетенції, вона змушена буде без кінця «ходити по колу», вносячи зміни в законодавство, а потім їх скасовуючи або коригуючи закони шляхом «поправок». Можна, зрозуміло, й далі робити вигляд, що наші закони й програми працюють. Чесніше зізнатися, що на місцях сила інерції, помножена на хронічний брак коштів, нівелює спущені згори ініціативи й нормативи.
Успадкований незалежною
Україною від СРСР і залишений
без змін адміністративно-територіальний
устрій не просто нераціональний, він
архаїчний і не може бути редукований
до сучасних європейських стандартів
і вимог. Варто замислитися бодай
над такими недоладностями: в ньому
не витримані принципи пропорційності
й компактності; поза переліком адміністративно-
Перелічувати аналогічні
ознаки хаотичності можна довго,
але й без того ясно: за великим
рахунком, держава Україна має
сьогодні доволі приблизне уявлення
про точні межі сільських рад,
районів, областей і відповідно про
площі адміністративно-
Було б несправедливо
твердити, що вітчизняна наука не звертала
увагу влади на диспропорції і
прорахунки в системі управління
по лінії «центр - регіон». Той сплеск
суспільного інтересу, який спостерігався
до проблем адміністративно-
Щоб почати серйозну розмову
про оптимізацію нашого територіального
устрою, ми повинні мати як мінімум
науково вивірений тезаурус територіальної
структури (з визначенням понять
простору, території, регіону, регіоналізації,
адміністративно-територіальної одиниці
тощо), чітку систематизацію одиниць
територіального поділу у часовому
вимірі (з характеристикою статусу
кожної адміністративно-територіальної
одиниці, їхньої ієрархії, даними про
територію й населення), ґрунтовний
огляд еволюції адміністративно-
Відсутність у владних
структур незалежної України загальноприйнятого
«модернізаційного проекту» призводить
до того, що віджила мобілізаційна
система, втративши в особі структур
КПРС організаційні важелі на місцях,
все-таки за інерцією відтворює себе
у прагненнях до «ручного управління»
й патерналістських очікуваннях. А
також в уявленнях про те, що
у кабінетній тиші, за допомогою
комп'ютера можна змоделювати
територіальну структуру й
Головний урок, який маємо
винести з подій п'ятирічної
давності, такий: коригування рамок
політичного простору немислиме
без своєрідної соціальної топології,
яка поряд з аналізом минулого
досвіду й економічними розрахунками
має враховувати також
Реформу треба наполегливо готувати - і «згори», і «знизу», і до певного часу це не потребуватиме особливо великих коштів. «Згори» за допомогою широкого кола правників слід провести ревізію нашого законодавства з метою з'ясування тих «вузьких місць», які стають на заваді його адаптації до європейських норм. Приміром, показати, що заважає на всіх рівнях витримувати принцип субсидіарності, передбачений ст.4 Європейської хартії місцевого самоврядування? Як узгодити принцип незмінності територіальних кордонів місцевих властей (ст.5 тієї ж хартії) з невизначеністю у законодавчих актах України території, у межах якої територіальна громада здійснює місцеве самоврядування? Як позбутися з найменшими втратами територіальних «матрьошок», коли самостійними суб'єктами права на місцеве самоврядування на одній і тій самій території виступають кілька територіальних громад? І головне - як забезпечити реальну фінансову автономію місцевого самоврядування, закріплену у ст.9 Європейської хартії. Закони, в які доведеться вносити зміни, обчислюватимуться десятками. Отже, відповідну роботу слід розпочинати якомога раніше.
Ще складнішим є комплекс завдань, які мають забезпечити підтримку реформи «знизу». Адже минула спроба реформування захлинулася, як тільки стало очевидним несприйняття пропонованих моделей на низовому рівні. Оптимізація територіальної структури великої держави немислима без здійснення заходів, які багатьом здаватимуться (або й реально будуть) такими, що їх у чомусь ущемлюють. Немає й не може бути у великій справі таких чудодійних засобів, які усім сподобаються. Отже, доведеться чимало попрацювати, щоб розробники реформи мали справу не з аморфною «масою», яка, якщо вірити Ж. Бодріяру, є «непідйомним нічим», а зі структурами громадянського суспільства. Розвиток політичної суб'єктності і формування політичної культури участі - непростий і доволі тривалий процес, але тільки на цьому шляху можливо виробляти ті когнітивно-оціночні й комунікативні коди, які допомагатимуть громадянам діяти осмислено, з розрахунком на перспективу. Легітимація нововведень передбачає постійний діалог влади й громадян, причому такий, в якому думка останніх має бути вирішальною. Таким чином, уже сьогодні варто розробляти методику опитувань, які допомагатимуть владі діяти з опорою на населення і з орієнтацією на здоровий глузд.
Передбачаю ймовірність
заперечень: а чи варто за умов ще
не подоланої фінансово-
Надзвичайно важливим уявляється й інше принципове положення цієї частини «Нового курсу»: в організаційному плані реформу слід починати лише тоді, коли буде створено її достатнє нормативно-правове, кадрове та фінансове забезпечення. До цієї тріади я б ще додав «наукове», оскільки не підготовлена належним чином реформа дискредитує не лише саму себе, але й систему влади, яка її розпочинає. Сумний досвід 2005 року вкотре засвідчив: зроблені «у кабінетному форматі», без опори на місцеву специфіку, розрахунки щодо потрібної кількості і статусів територіальних громад, регіонів, укрупнених районів тощо здатні виконувати лише «фасадну», імітаційну функцію. Без врахування історичних, економічних, демографічних, екологічних та інших особливостей регіонів і їх наукового осмислення, а також без опори на ініціативи місць така масштабна реформа навряд чи буде успішною.
Зовсім не зайвим у цьому
контексті може бути аналіз практики
попереднього територіального реформування
на вітчизняних теренах, насамперед
радянських реформ 20-30-х pp. та невдалого
досвіду 2005 року. Постійне перекроювання
територій було улюбленим заняттям
радянської влади, але в кінцевому
підсумку воно виявилося цілковито
безплідним. Упродовж десятиріччя територіальна
структура встигла побувати і
дво-, і три-, і чотирирівневою, але,
зрештою, обласний поділ у ледь видозміненому
вигляді відтворив колишній губернський.
Коли експериментаторство є
Информация о работе Конституційні засади територіального устрою України