Конституционное право Украины

Громадські організації набувають право власності на кошти і майно, отримане від їх засновників, членів громадських організацій та держави, набуте в результаті вступних та членських внесків, пожертвувань громадян, підприємств, установ та організацій, господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій. Фінансування молодіжних та дитячих громадських організацій, діяльність яких спрямовується на забезпечення соціального становлення та розвиток молодих громадян відбувається за рахунок Державного бюджету.

Визначення суб'єктів державного контролю за діяльністю політичних партій має важливе значення в правовому регулюванні статусу партій. Коло державних органів та обсяг повноважень щодо контролю за діяльністю політичних партій визначається роллю останніх та їх місцем у політичній системі і в свою чергу надає можливість політичним партіям цивілізовано виконувати статутні завдання, реалізуючи свою громадсько-політичну природу. Такими органами є Міністерство юстиції України, на яке покладено контроль за додержанням політичними партіями Конституції, законів України та їх статуту, а також Центральна й окружні виборчі комісії, які покликані здійснювати контроль за додержанням політичними партіями порядку їх участі у виборчому процесі.

У разі порушення політичними партіями Конституції і законів України до них можуть вживатися такі заходи, як попередження і заборона. При застосуванні попередження відповідний контролюючий орган видає припис про недопущення протиправних вчинків, якщо керівництво політичної партії публічно оголосило про намір вчинити їх і надає припис про усунення допущених правопорушень, якщо вчинені політичною партією дії не зумовлюють іншого виду відповідальності. Після отримання попередження керівництво політичної партії зобов'язане невідкладно усунути порушення законодавства України і у п'ятиденний термін повідомити відповідний контролюючий орган про вжиті заходи. Якщо керівництво політичної партії не реагує на ці попередження, то політична партія може бути заборонена у судовому порядку за поданням Міністерства юстиції чи Генерального прокурора України. Причому в першій інстанції справу про її заборону розглядає Верховний Суд України. Так, у разі повідомлення відповідною банківською установою Міністерству юстиції України про надходження на рахунок політичної партії заборонених законом коштів та відмову партії перерахувати ці кошти у Державний бюджет України, незважаючи на попередження цього контролюючого органу, Міністерство юстиції України звертається до суду з позовом про стягнення згаданих коштів у дохід держави та поданням про заборону політичної партії. Рішення суду щодо останнього зумовлює розпуск усіх ЇЇ структурних підрозділів і утворень, передбачених статутом політичної партії, та припинення партійного членства.

Державний контроль за діяльністю громадських організацій здійснюється легалізуючими й фінансовими органами та органами податкової адміністрації, а нагляд за додержанням та правильним застосуванням ними законів — органами прокуратури. У частинах першій і другій ст. 37 Конституції України, статей 27—32 Закону України «Про об'єднання громадян» містяться підстави, за якими органи державної влади застосовують щодо громадських організацій такі види стягнення, як: попередження, штраф, тимчасова заборона окремих видів або всієї діяльності та примусовий їх розпуск. Три останніх види стягнення здійснюються лише у судовому порядку за поданням легалізуючого органу або прокурора.

Конституційно-правове регулювання статусу політичних партій і громадських організацій в Україні має кілька характерних рис: по-перше, воно відповідає реаліям суспільного розвитку нашої держави. За десять років незалежності в Україні утворилося понад 100 політичних партій. Причому кілька з них у своєму розвитку досягли досить високого рівня: з чіткою програмою, побудованою на основі визначених ідеологічних принципів, структурою, що відповідає партійному статуту, широкою соціальною базою, достатнім кадровим потенціалом, фіксованим членством та ін.; по-друге, це регулювання закріплює місце і роль політичних партій у політичній системі України, сприяє їх утвердженню як вагомих структур цієї системи; по-третє, у зв'язку зі зростанням ролі політичних партій у політичній системі України, збільшенням їх впливу на розвиток суспільних відносин значно розширюється законодавча основа діяльності партій: крім Конституції і Закону «Про політичні партії в Україні», діяльність політичних партій регулюється багатьма іншими законами; по-четверте, правове регулювання гарантує політичним партіям передбачену Конституцією і законами України можливість діяльності у відповідності зі своїми статутами і в межах закону; по-п'яте, конституційно-правова регламентація, спрямована на заборону органам державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовим особам втручатися у внутрішню діяльність політичних партій, сприяє зміцненню самоврядної, громадської основи політичних партій, перетворенню їх на активний інститут громадянського суспільства; по-шосте, це регулювання створило умови для подальшого розвитку громадських організацій, ефективної реалізації ними своїх завдань і функцій. Водночас це не означає, що немає підстав для подальшого вдосконалення конституційно-правової регламентації статусу політичних партій, громадських організацій, інших структур громадянського суспільства. Все це важливо для забезпечення демократичного розвитку соціуму, забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Розділ 10 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

§ 1. Право людини на свободу світогляду і віросповідання та створення релігійних організацій. Їх види, основи правового статусу

Функціонування релігійних організацій у суспільстві має об'єктивно необхідний характер. Вони являють собою не просто невід'ємний компонент будь-якої релігії, найважливішу умову її соціального буття, а й особливу форму задоволення відповідних суспільних потреб. Такі потреби визначають суть і призначення релігійних організацій, напрями, способи і методи їх діяльності, що регламентуються законодавством.

Реалізація права громадян на створення релігійних організацій не може бути втілена за межами права людини на свободу світогляду і віросповідання, яке тривалий час означувалось поняттям свободи та совісті.

Поняття «свобода совісті» має довгу історію формування, в процесі якого воно вбирало в себе ідеї терпимості, гуманізму, світоглядного вибору. Питання виникнення і розвитку свободи совісті, її трансформування в категорію права надзвичайно цікаві та важливі для розуміння генезису цього поняття.

Як політична вимога гасло «свобода совісті» склалося в епоху буржуазно-демократичних революцій, але підготовлене усім ходом історичного розвитку. Ще на ранніх етапах розвитку суспільства сформувалися різноманітні підходи до розв'язання проблеми ставлення до релігії, які згодом набули поняття свободи совісті. Так, для античної епохи характерне визнання терпимості до різних віросповідань, будь-який культ вважався правомірним та таким, який має право на існування. З часом християнство стало панівною релігією Європи, релігійна нетерпимість досягає свого апогею, а від віротерпимості не залишається й сліду.

Упродовж XVI—XIX століть зміст гасла свободи совісті еволюціонував від вимоги визнання права сповідувати неофіційну релігію до права не сповідувати релігії взагалі. Починаючи з реформації 1525 р. у Німеччині і закінчуючи англійською буржуазною революцією XVII ст., гасло свободи віросповідання, висунуте буржуазією, зводилося, по суті, до вимоги визнання права сповідування не офіційної, не казенної релігії1.

Буржуазія, яка прийшла до влади в результаті буржуазно-демократичних революцій, уже в перших деклараціях прав людини XVII ст. (п. 10 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 p., перша поправка до Конституції СІЛА) проголошує принцип свободи совісті. Але в цих документах про свободу невір'я не було й мови. Тому в даному разі можна говорити лише про свободу віросповідань.

У царській Росії, до складу якої входила й Україна, нерівність різних релігій перед законом проіснувала аж до Лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд, ухваливши постанову «Про свободу совісті» 14 червня 1917 p., скасував усі громадянські обмеження, пов'язані з віросповіданням, встановив вільний перехід із однієї конфесії в іншу та узаконив віросповідний стан, що було особливо важливо, тому що свобода невір'я законодавче закріплювалася вперше. Але й тут про справжню свободу совісті говорити не можна, тому що церква Ще не відокремлювалася від держави.

Формально свободу совісті було проголошено в Україні 22 січня 1919 р. Урядом України був прийнятий Декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви. За своєю сутністю цей демократичний документ на практиці був викривлений так, що ніякої послідовності у впровадженні свободи совісті не було.

Ставши суверенною незалежною державою, Україна радикально змінила своє ставлення до проблеми свободи совісті та віросповідання, закріпила правовий статус релігійних організацій, передбачила гарантії цієї свободи. В Україні свобода совісті та правовий статус релігійних організацій регламентується Конституцією України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». У ст. 35 Конституції України закріплено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, його виконання має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Положення цієї статті відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» є загалом концептуальним документом, який відображає якісні зміни у ставленні до прав людини, свободи совісті, релігійних організацій як до соціального інституту. У ньому, зокрема, закріплені ґрунтовні правові основи для участі релігійних організацій у громадському житті; уточнено поняття релігійних організацій; їх правовий статус, у тому числі майнові права; розкрито зміст і сутність режиму відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви (релігійних організацій), запроваджено для релігійних організацій пільговий режим оподаткування; служителі культу прирівнені до інших громадян у праві на участь у політичному житті; врегульовані трудові відносини у релігійних організаціях і на їх підприємствах; змінено правовий статус державного органу у справах релігій тощо.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється тим, що законодавець передбачив кримінальну відповідальність за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України), за перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями). Релігійні організації в Україні створюються для задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і змінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Згідно зі ст. 14 закону релігійна організація може бути створена громадянами: в кількості не менше десяти осіб; повнолітніми (які досягли 18-річного віку); які мають статут (положення), зареєстрований згідно з цим законом.

На сучасному етапі змістовно змінився правовий статус релігійних організацій. Передусім їхні права були суттєво обмежені порівняно з іншими організаціями. Постанова ВЦВК та РНК РРФСР «Про релігійні організації» (1929 р.) визначала їх діяльність у дуже вузьких рамках і ставила її під контроль державних органів. Була надзвичайно бюрократизована процедура їх утворення. Вимога обов'язкової державної реєстрації для багатьох релігійних організацій не була реалізованою, Що на практиці привело до появи двох видів об'єднань: зареєстрованих (легальних) та незареєстрованих (нелегальних). Була встановлена значна кількість заборонюючих норм, що ставили поза законом такі елементарні форми релігійної діяльності, як благодійність, релігійне навчання, поширення релігійних ідей. Релігійні організації були обмежені в проведенні релігійних обрядів, у майнових правах.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» привів юридичний статус релігійних організацій у відповідність до міжнародно-правових стандартів.

Міжнародні акти закріплюють найважливіші права релігійних організацій, а саме: збиратися у зв'язку з релігійною вірою або переконанням, засновувати і утримувати вільнодо-ступні місця богослужінь або релігійних зібрань, організовуватися відповідно до своєї власної ієрархічної та інституційної структури, обирати, призначати та змінювати свій персонал, звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями; готувати служителів культу в духовних навчальних закладах; придбавати і використовувати релігійну літературу, виготовляти, експортувати, імпортувати і поширювати релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту; підтримувати зв'язки з окремими віруючими, од-ноособово або спільно з іншими, встановлювати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.