Конституционное право Украины

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 24 Марта 2012 в 19:35, курс лекций

Краткое описание

Сучасне конституційне право — це галузь права, яка закріплює основні принципи демократії та організації державної влади. В умовах становлення України як демократичної, соціальної, правової держави дедалі зростає його роль в оптимізації та прискоренні процесів державотворення і правотворення. Щоб ці процеси були керованими, прогнозованими і відповідно ефективними й оптимальними, вони мають ґрунтуватися на наукових засадах, здобутках та рекомендаціях науки конституційного права. Відтак підвищуються значення і евристичні можливості цієї науки у суспільному розвитку.

Содержание работы

Розділ 1 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА
Розділ 2 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
Розділ З КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ
Розділ 4 ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ
Розділ 5 ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ
Розділ 6 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Розділ 7 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ
Розділ 8 КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Розділ 9 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ
Розділ 10 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ
Розділ 11 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ
Розділ 12 ВИБОРИ В УКРАЇНІ
Розділ 13 РЕФЕРЕНДУМИ В УКРАЇНІ
Розділ 14 КОНСТИТУЦІЙНА СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ
Розділ 15 ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
Розділ 16 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕПУТАТА
Розділ 17 УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ
Розділ 18 ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
Розділ 21 КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ОРГАНІВ СУДУ І ПРОКУРАТУРИ
Розділ 22 ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
Розділ 23 МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Содержимое работы - 1 файл

konst_pravo_ukrainy.doc

— 2.22 Мб (Скачать файл)

Конституція України виходить із принципу рівності обов'язків, що випливає із ст. 24 щодо рівності прав і свобод. У практичному аспекті це означає, що ні один громадянин не повинен звільнятись або ухилятись від обов'язків, цей тягар рівною мірою повинен поширюватися на всіх громадян. В Україні проживає чимало осіб, які не є громадянами нашої держави. Конституція не звільняє їх від деяких обов'язків (поважати Конституцію і закони України, сплачувати податки, оберігати природу). І це правомірно, оскільки вони мають майже такі ж права і свободи, як і громадяни України. Але деякі обов'язки на таких осіб не поширюються (зокрема, захист Вітчизни).

Обов'язок додержуватися Конституції і законів України є одним із найважливіших обов'язків людини і громадянина. Він встановлений ст. 68 Основного Закону і стосується всіх осіб, які перебувають на території України. Цей конституційний обов'язок не обмежується виконанням тільки Конституції і законів, а означає, що кожний повинен додержуватися і під законних актів, актів органів місцевого самоврядування. Йдеться про дотримання принципу законності. В Конституції містяться заборонні норми у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у ст. 37 передбачена заборона утворення і діяльності політичних партій та громадських об'єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки тощо. Встановлюється, що на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом (ст. 17). Незнання законів не звільняє від відповідальності (частина друга ст. 68).

Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України, шанування її державних символів встановлений ст. 65 Конституції України. Більш детально обов'язок захисту Вітчизни врегульовано Законом України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. Порядок проходження військової служби встановлений Законом України

«Про загальний військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 р. Альтернативна служба існує для тих громадян, які за своїми світоглядними та релігійними переконаннями не можуть нести військову службу. В цих та інших встановлених законом випадках громадяни України мають право на заміну військової служби альтернативною невійськовою службою. Військова служба є почесним обов'язком кожного громадянина. Тому за ухилення громадян від чергового призову на дійсну військову службу, а також за ухилення від військової служби встановлена кримінальна відповідальність. Шанування державних символів уперше закріплюється як конституційний обов'язок громадян України. Державні символи — прояв суверенітету держави, і тому підлягають особливій охороні з її боку.

Обов'язок не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй збитки встановлений ст. 66 Конституції України. Збереження довкілля визнається світовою спільнотою як основне завдання і обов'язок не тільки кожної держави, а й кожного землянина. Екологічні обов'язки громадян України деталізовані в поточному законодавстві, зокрема в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. Проблема охорони довкілля в Україні після катастрофи на Чорнобильській АЕС є досить важливою. У зв'язку з цим у ст. 16 Конституції України закріплено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави. Обов'язок дотримання вимог екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища — це завдання не тільки державних інституцій, а й кожного громадянина.

Обов'язок охорони культурної спадщини передбачений ст. 66 Конституції України. Він спрямований на збереження матеріальних і духовних цінностей українського народу, його історичних надбань. Це питання детально регламентується в «Основах законодавства України про культуру», в законах України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р.

Обов'язок набуття повної загальної середньої освіти, встановлений ст. 53 Конституції України, означає обов'язок кожного мати таку освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. У Законі України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. визначено, що загальна середня освіта — це цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для її подальшої освіти і трудової діяльності. Загальна середня освіта є обов'язковою складовою безперервної освіти. Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.

Обов'язок поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи, закріплений у ст. 68 Конституції України, є важливою умовою свободи, її необхідним обмеженням і фундаментальним принципом правопорядку. Повага до чужих прав потребує розвинутої правосвідомості громадян і наявність у особи стримуючих засад. Егоїстична реалізація своїх прав за рахунок інших є водночас порушенням як норм права, так і моралі. Додержання цього конституційного обов'язку значною мірою усуває конфлікти між людьми або їх мінімізує.

Обов'язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків передбачено ст. 51 Конституції України. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Цей обов'язок громадян відображає особисту відповідальність кожної людини за долю своїх батьків і дітей, коли вони вже або Ще не в змозі забезпечити свої життєві потреби. Детальніше Ці питання регламентуються Сімейним кодексом України, прийнятим 10 січня 2002 p., а також нормами цивільного законодавства.

Обов'язок сплачувати податки і збори закріплений у ст. 67 Конституції України. Він у нашій державі вперше закріплений на конституційному рівні. Конституція зобов'язує кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Крім того, усі громадяни щорічно повинні подавати до податкових адміністрацій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Платниками податків є юридичні та фізичні особи, на яких згідно із законами України покладено обов'язок сплачувати податки.


Розділ 7 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ

 

§ 1. Поняття, структура та принципи правового статусу національних меншин

 

Окрему групу прав людини становлять права національних меншин. Досить поширеним є твердження про первинність і вищість прав людини, проте їх не можна протиставляти правам національних меншин. Теза про пріоритет прав людини над правами нації, національної меншини містить у собі певну суперечність, бо якщо права першого і другого покоління -це права і свободи людини як окремої особи, то права третього покоління — це, власне, одночасно і права людини як індивіда, і права національної меншини, нації, національно-етнічної спільноти, до якої особа себе відносить.

Дотримання прав людини як окремої особи може бути досягнуто лише за умови одночасного забезпечення основних прав і свобод, пов'язаних з її національно-етнічною належністю. Звичайно, визначальним принципом правового статусу особи є принцип рівноправності незалежно від будь-яких чинників, в тому числі національності, мови, расової належності. Однак у світі знайдеться не так багато людей, які не усвідомлювали б своєї належності до тієї чи іншої соціальної спільноти і передусім до певної нації, народності чи національно-етнічної групи. Інша справа, що це відчуття може бути дуже слабким. Проте переважна більшість людей ототожнює себе з певною культурою, визнає своїми певні морально-етичні норми, звичаї та традиції, що впливає і на їх світосприймання, і на формування їх світогляду, і на їх поведінку, а значить, і на їх ставлення до прав інших людей, до правових норм і правової системи в цілому. Адже загальний рівень культури, який є обов'язковою передумовою і основою правової культури (яка в свою чергу складає один з елементів механізму реалізації права) залежить передусім від національної культури, яка об'єднується з іншими національними культурами в світову загальнолюдську культуру, але не розчиняється в ній. Взаємодіючи і взаємозбагачуючись, національні культури сприяють реалізації загальнолюдських цінностей і водночас є само-цінними у власній унікальності. Саме тому всі спроби створити наднаціональну культуру, позбавити людину історичної пам'яті та сформувати космополітичний тип особистості не завжди сприяли консолідації суспільства, а часто призводили до втрати нею духовності та морально-етичних орієнтирів. М. О. Бердяев писав: «Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства — шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкривається лише під виглядом національностей. Денаціоналізація є... чистісінька пустота, небуття... Творчий національний шлях і є шлях до вселюдства, є розкриття вселюдства в моїй національності як воно розкривається в будь-якій національності».

До того ж не можна забезпечити права окремої людини, якщо національна меншина, до якої вона належить, зазнає дискримінації, приниження, утисків і поневірянь, є пригноблюваною.

На сучасному етапі особливого значення набуває забезпечення прав національних меншин як обов'язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства. Окремі права національних меншин знайшли своє визнання і відображення у Статуті ООН, в якому закріплено принцип рівності прав великих і малих націй, у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 p., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 p., Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., у Африканській хартії прав людини і народів 1981 p., Декларації про право народів на мир 1981 р. та в інших міжнародно-правових документах.

Значну увагу приділяє проблемам забезпечення прав національних меншин Рада Європи. У Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. держави — члени Ради Європи визнали, що «головним для демократичної стабільності і безпеки нашого континенту є захист національних меншин». Держави — члени Ради Європи 1 лютого 1995 р. підписали Рамкову конвенцію про захист національних меншин, яка має важливе значення тому, що, по-перше, комплексно закріплює права національних меншин, а по-друге, у зв'язку з висуненням певних вимог до держав та покладанням на них зобов'язань щодо створення належних умов для збереження самобутності національних меншин та забезпечення їх особливих прав.

Міжнародне співтовариство визнає за національними меншинами право на існування, на батьківщину, визначати свою національну належність (належати чи не належати до національної меншини), на самовизначення, на захист від дискримінації, на мир і безпеку, на економічний, соціальний та культурний розвиток, вільно розпоряджатися природними ресурсами тощо.

Правовий статус національної меншини — це сукупність юридичних чинників, які сприяють збереженню її національної самобутності, зумовлюють її існування, безпосередньо і суттєво впливають на подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично. Це певний набір факторів, що зумовлюють місце, роль і становище такої соціальної спільноти, як національна меншина стосовно титульної та інших націй, інших національних меншин і етнічних груп, а також держав та їх об'єднань.

До правового статусу національних меншин входять такі основні елементи: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов'язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.

Принципи правового статусу національних меншин — це провідні, основоположні, засадничі, фундаментальні ідеї, згідно з якими і в межах яких здійснюються визнання і формально-юридичне визначення в міжнародно-правових документах та нормативно-правових актах національного (внутрішнього) законодавства окремих держав основних прав і обов'язків національних меншин та гарантій їх реалізації.

Головні принципи правового статусу національних меншин визначаються з урахуванням положень міжнародно-правових документів, присвячених правовому статусу національних меншин, Конституції України та поточного українського законодавства, а також висловлених у науковій літературі думок стосовно засад етнонаціональної політики1 та філософсько-методологічних принципів організації співжиття у багатоетнічних країнах2. Такими засадничими ідеями є принципи: 1) визнання та поваги прав окремої особи, прав національних меншин та прав будь-яких інших національно-етнічних спільнот; 2) рівноправності (рівних прав осіб, що належать до національних меншин, та рівних прав національних меншин як спільнот); 3) неприпустимості дискримінації національних меншин, проявів расизму, ксенофобії, антисемітизму; 4) взаємопов'язаності та взаємозалежності прав і обов'язків національних меншин; 5) універсальності та неподільності прав національних меншин; 6) невід'ємності прав національних меншин; 7) подолання міжнаціональної напруженості шляхом взаємних консультацій, діалогу та пошуку компромісів; 8) визнання та поваги територіальної цілісності держав і непорушності існуючих кордонів тощо.

 

§ 2. Основні права, свободи та обов'язки національних меншин

 

За Конституцією України, держава бере на себе зобов'язання сприяти розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень, правовий статус національних меншин визначається нормами Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 p., законів України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. та «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. Відповідно до цих нормативно-правових актів громадянам в Україні гарантуються рівні політичні, економічні і культурні права і свободи незалежно від їх національного походження. При цьому всі громадяни користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до національних меншин, Україна виходить з того, що ці права є невід'ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. При встановленні належності до національних меншин головним тепер є власне суб'єктивне ставлення людини, її самоусвідомлення себе як такої особи, яка належить до певної національної меншини. Тобто особа має право сама, без будь-якого зовнішнього тиску визначати належність чи неналежність до національної меншини.

Информация о работе Конституционное право Украины