Зміст 

Вступ

1. Поняття  біженців

2. Міжнародне законодавство про біженців

3. Національне  законодавство України про статус біженців

4. Надання статусу біженця в Україні

5. Особливості право та дієздатності біженців в Україні

6. Проблеми  у становленні та вдосконаленні статусу біженців в Україні

Висновки

Література  і нормативні акти

 

      Вступ

 

     Глобальна проблема біженців і осіб, які переміщуються  усередині країни, - це одне із самих  складних питань, що стоїть сьогодні перед  світовим співтовариством. Воно є предметом активного обговорення в Організації Об'єднаних Націй, що продовжує пошук більш ефективних засобів захисту цих дуже вразливих груп населення і надання їм допомоги.

     Проблема  біженців сьогодні є актуальною і  для України, з якою вона зіткнулась ще після розвалу соціалістичного табору. Це пояснюється відкритістю кордонів, можливістю вільного виїзду за кордон, активною зовнішньополітичною діяльністю, економічним, науково-технічним, культурним співробітництвом України з іноземними державами.

     На  територію нашої держави прибувають біженці з пострадянських держав, які постраждали від міжетнічних конфліктів і громадянських війн. Окрім цих осіб у державі з’явилася численна група вихідців з Африки, Азії, Ближнього і Середнього Сходу, які заявляють про себе як про біженців, а також групи осіб, які проживають на території України з часу існування СРСР. Ці особи прибули в державу на законних для того часу підставах, які не мають можливості повернутися до себе на батьківщину з різних причин і продовжують проживати без визначеного правового статусу. Це в’єтнамці, курди, сомалійці, ангольці, африканці та інші.

     Зростанню кількості іноземців на території  України сприяє також значне розширення та збагачення міжнародних зв’язків. Ці стосунки приймають різні форми: зв’язки окремих трудових колективів, туристичні поїздки, поїздки за особистим запрошенням і т.ін.

     Є всі підстави вважати, що кількість  осіб, які заявляють про себе як про біженців, буде зростати. Цьому  сприяє законодавство України. У  ст. 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України.

     На  думку правозахисників, міграція є  найбільш характерним символом нового тисячоліття. Всього у світі, за даними ООН, нараховується близько 90 млн. іммігрантів. Разом з цим зростає й кількість проблем, пов’язаних із цією категорією осіб: правових, економічних, соціальних, етнокультурних, релігійних, психологічних.

     Ці  проблеми не тільки не вирішуються, а  й практично не вивчаються. Серед  великої кількості проблем, пов’язаних із біженцями, слід особливо виділити додержання прав людини, захисту її честі та гідності. Вона включає  в себе питання, що пов’язані з  найважливішими сторонами життя людини. Біженці перебувають у такому стані, що навіть ці основні права часто не дотримуються. Це посилює увагу до визначення правового статусу біженців в Україні та обумовлює актуальність обраної теми.

     Основна мета курсової роботи полягає у дослідженні правового статусу біженців та його врегулюванні у чинному законодавстві України.

     Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань:

     1) визначити поняття біженців за  міжнародним та національним  законодавством;

     2) проаналізувати особливості правоздатності та дієздатності біженців;

     3) окреслити основні напрями реформування  чинного законодавства України,  яке стосується статусу біженців.

     Об’єктом  дослідження в цій роботі є  чинне міжнародне та національне  законодавство, а також монографії різноманітних дослідників та фахівців в галузі міжнародного приватного права.

     Методологічною  основою в роботі є наукові  методи, що ґрунтуються на вимогах  об’єктивного та всебічного аналізу  суспільних явищ правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення правового статусу особи.

     З цією метою використовується ряд  загальнонаукових методів діалектичного  пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.

     У процесі розроблення проблеми використовувалися  порівняльно-ретроспективний, формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, аналогії, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.

     Структура курсової роботи визначена метою  і завданнями дослідження та включає  в себе вступ, шість розділів, висновки та список використаних джерел.

 

      1. Поняття біженців

 

     Термін  “біженець” є чітко встановленим терміном, тобто його зміст визначається відповідно до принципів загального міжнародного права. При повсякденному вживанні він більш широкий і менш обмежений, позначаючи кожного, хто біжить, хто прагне врятуватися від обставин природного чи особистого характеру, що він вважав нетерпимими.

     Для міжнародного права держави ще більше обмежили зміст поняття “біженець”. Наприклад, у нього не включаються “економічні біженці” (сам цей термін звичайно не вживається). Рішення їхніх проблем, можливо, відноситься до сфери міжнародної допомоги і розвитку і не зв'язано з інститутом притулку, під яким розуміється захист протягом необмеженого часу на території іншої держави.

     Необхідно зазначити, що після Другої світової війни були сформульовані більш  точні критерії і визначення статусу  біженців.

     Так, у Конвенції про статус біженців, прийнятій 28 червня 1951 року Генеральною Асамблеєю ООН термін “біженець” означає особу, яка:

     1) вважалася біженцем згідно з  угодами від 12 травня 1926 р. і  30 червня 1928 р. або згідно з  конвенціями від 28 жовтня 1933 р.  і 10 лютого 1938 р., Протоколом від 14 вересня 1939 р. або згідно зі Статутом Міжнародної організації у справах біженців;

     постанови про відмову в праві вважатися  біженцями, ухвалені Міжнародною організацією у справах біженців у період її діяльності, не перешкоджають тому, щоб статус біженця надавався особам, які задовольняють умовам, викладеним у вказаній Конвенції;

     2) внаслідок подій, які відбулися  до 1 січня 1951 р., і через обгрунтовані  побоювання стати жертвою переслідувань  за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

     У тих випадках, коли будь-яка особа  є громадянином декількох країн, вислів “країна її національної належності” означає будь-яку з країн, громадянином якої вона є, і така особа не вважається такою, що позбавлена захисту країни своєї національної належності, якщо без будь-якої поважної причини, яка випливає з обгрунтованих побоювань, вона не скористалася захистом однієї з країн, громадянином якої вона є.¹

     Якщо  взяти до уваги національний режим  біженця, то згідно із ст. 1 Закону України  “Про біженців” від 21 червня 2001 року: біженець — це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

     В цілому, можна зазначити, що біженцем являється особа, що не є громадянином держави – перебування цієї особи.

     2. Міжнародне законодавство про  біженців

 

     Права біженців, що визначають їх правовий статус, а також їх честь та гідність захищаються в першу чергу міжнародними документами. Центральним міжнародним документом, що спрямовано на захист прав біженців і осіб, які шукають притулок, є Конвенція про статус біженців, прийнята у 1951 році, про яку було зазначено вище.

     Окрім цієї Конвенції міжнародне товариство в рамках ООН видало низку документів (декларації, пакети, договори), які  містять у собі норми, що стосуються захисту прав біженців. Першим із цих  документів є Загальна декларація прав людини, що була затверджена та проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. В преамбулі до Декларації зазначено:

     “Беручи до уваги, що визнання гідності, яка  властива всім членам людської сім’ї, і, рівних та невід’ємних прав їх є  основою свободи, справедливості та загального миру; і, беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошене як високе прагнення людей; і, беручи до уваги, що народи Об’єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі; і, беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов’язання”.¹

     У подальшому приймалися інші документи  і, насамперед, Міжнародний пакт про громадські та політичні права, Європейська конвенція прав людини та інші, де сформульовано широкий комплекс норм по забезпеченню і захисту прав людини, її основних свобод, що ґрунтуються на положеннях Загальної декларації прав людини.

     Поява цих документів була зумовлена необхідністю міжнародного контролю захисту прав і свобод у масштабах усього суспільства і знаменувала визнання пріоритету загальних норм міжнародного права над нормами внутрішнього державного права.

     Необхідно зазначити, що тривалий час Україна не підписувала жодного міжнародного документа, що стосувався б проблем біженців. До такого країну спонукав тяжкий економічний стан.

     Лише 10 січня 2002 року був підписаний Закон  України “Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців”

     На  сьогоднішній час основні принципи Конвенції про статус біженців увійшли  до національного законодавства  і таким чином присутні у правовому  полі України.

     3. Національне законодавство України  про статус біженців

 

     Вивчаючи  практику дотримання прав людини, захисту  її честі та гідності відносно до біженців і осіб, які шукають притулок, у першу чергу необхідно розглянути закони України, в яких закладено  правові норми, що мають відношення до цієї категорії осіб. Це дозволить з’ясувати сукупність прав і обов’язків, що передбачено українським законодавством для цієї категорії осіб.

     У новій Конституції України, яка  була прийнята 28 червня 1996 року, були закладені  і принципи основних прав біженців, які, очевидно, будуть розвинуті та конкретизовані у відповідних законах. Фахівці зазначають, що це важливо зробити найближчим часом, тому що правове поле відносно регулювання різних аспектів поведінки іноземців і осіб без громадянства в Україні на багатьох ділянках ще не заповнене.¹

     Необхідно звернути увагу на положення, викладені  в пп. 1 і 2 частини 1 ст. 92 Конституції  України, в якій говориться, що виключно законами України визначаються права  і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні  обов’язки громадянина, а також громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства.

     В Конституції України було передбачено  також положення про введення посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 85 п. 17). Сьогодні будь-яка людина, а значить і біженці, і особи, які шукають притулок, можуть звернутися до нього по допомогу з питань захисту своїх прав, честі та гідності тому, що посягання на честь та гідність особи розглядається як складне і багатопланове явище, яке зазіхає різними способами на різноманітні блага і суспільні відносини, що охороняються законом.