Адміністративній процес та адміністративне провадження

      Треба зазначити, що у разі коли порушник перелічених норм заперечує накладене  на нього стягнення, то складається  протокол про адміністративне правопорушення і провадження здійснюється у звичайному порядку.

      Провадження в справах про адміністративні  правопорушення часто визначають як інститут адміністративного права , що містить норми, які регулюють  діяльність уповноважених органів і осіб по застосуванню адміністративних стягнень і сукупність відносин, що виникають при цьому, врегульованих нормами адміністративного права.

      При цьому враховується, що провадження  може закінчитися виправдання невинного, може бути закрите у зв’язку із закінченням строку давності та за інших підстав (ст.247 КпАП). Таким чином, даний вид провадження далеко не завжди є діяльністю по накладенню і виконанню адміністративних стягнень.

      Чіткі орієнтири для вирішення цього  питання містить ст.245 КпАП. Вона визначає, що завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи; вирішення її в точній відповідності з законодавством; забезпечення виконання внесеної постанови; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів.

      Звідси  випливає, що розв’язуються два  комплексні взаємопов’язані завдання. По-перше, юрисдикційне (своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови. По-друге, профілактичне виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян в дусі додержання законів.

      Отже, провадження в справах про  адміністративні правопорушення –  це правовий інститут, у рамках якого  регулюються процесуальні адміністративно-деліктні відносини і забезпечується вирішення адміністративних справ, а також попередження адміністративних правопорушень.

      У запропонованому визначенні немає  згадки про норми – основний елемент  механізму правового регулювання, однак, поняття правового інституту  і регулювання адміністративно-деліктних  відносин нічого крім регулюючої функції  норм не припускає.

      Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту провадження  в справах про адміністративні  правопорушення, регулюють порядок  реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування, процес здійснення примусового впливу  на винних за допомогою адміністративних стягнень. Іншими словами, вони регламентують комплекс адміністративно-деліктних відносин.

      Основна частина адміністративно-процесуальних  норм, тобто правил провадження в  справах про адміністративні  правопорушення міститься в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Проте процесуальні адміністративно-деліктні відносини регулюються і досить великою кількістю норм, які в КпАП не включено.

      По-перше, це встановлені законами України  специфічні правила розгляду окремих категорій справ, які вносять зміни до загального порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення. До них, наприклад, належать норми, що регулюють провадження у справах про порушення митних правил, які містяться у Митному кодексі України (глава 2). Зокрема, в ст. 121 даного кодексу міститься норма, яка встановлює, що провадження у справах про порушення митних правил здійснюється у відповідності з Митним кодексом, а у частині, яка ним не врегульована – відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення.

      По-друге, це норми підзаконних актів, які  уточнюють і конкретизують норми  КпАП. Так, у ст. 266 КпАП сказано, що особи, які керують транспортними засобами і щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у стані сп’яніння, підлягають відстороненню від керування ними та оглядові на стан сп’яніння у порядку, визначеному Міністерством внутрішніх справ, Міністерством охорони здоров’я і Міністерством Юстиції.

      Провадження у справах про адміністративні  правопорушення тісно пов’язано з цивільним судочинством. Особливо чітко цей зв’язок виявляється на стадії перегляду постанов у зв’язку з оскарженням в суді тих дій органів і посадових осіб по накладенню адміністративних стягнень.

       Так, якщо громадянин подає в суд скаргу на постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності, то вона розглядається згідно з нормами статей 236, 237, 244-248 Цивільного процесуального кодексу. Зрозуміло, що це вже не адміністративний, а цивільний процес (провадження в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин). Якщо суд відмовляє у задоволенні скарги або знижує розмір штрафу, справа знову повертається до адміністративного процесу і подальша діяльність провадиться на підставі норм адміністративного права.

      Провадження в справах про адміністративні правопорушення досить тісно пов’язано з кримінальним процесом і може стати продовженням кримінально-процесуальної діяльності. Це відбувається у тих випадках, коли згідно із законом (ст. 7 КПК) кримінально справа припиняється, а правопорушник притягується до адміністративної відповідальності.

      Викладене вище свідчить про тісний зв’язок  основних процесуальних галузей  – адміністративного, цивільного і  кримінального процесів.

      Провадження у справах про адміністративні  правопорушення є різновидом виконавчо розпорядчої діяльності, і тому  в ньому діють загальні принципи управління, такі, як законність, демократизм, гласність, широка участь громадськості тощо. Водночас тут діють і специфічні, зумовлені завданнями даної діяльності принципи. Перш за все це принцип об’єктивної істини і принцип забезпечення права на захист.

      З’ясування  об’єктивної істини в справах  – основне завдання адміністративного  провадження. Даний принцип зобов’язує посадових осіб, що розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини ті їх взаємозв’язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій підставі виключити однобічний підхід до вибору рішення.

      Право на захист реалізується надання особі, що притягається до відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї невинуватості або приведення обставин, що пом’якшують її вину. Названа особа користується широкими правами на всіх стадіях провадження.  Згідно зі ст. 268 КпАП особа, що притягається до адміністративної відповідальності, може знайомитися з усіма матеріалами справи, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання, оскаржувати постанови, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката тощо.

      Коли  йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі особа, яка притягається до відповідальності, проте, в процесі може брати участь й інший громадянин, безпосередньо заінтересований у справедливому вирішенні справи, – потерпілий. Згідно зі ст. 269 КпАП, потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Якщо в протоколі про адміністративне правопорушення вказано потерпілого, то з моменту складання протоколу ця особа набуває процесуальних прав, передбачених  у цій статті. Як і особа, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявляти клопотання про витребування доказів, призначення експертизи, а також подавати скаргу.

      Оскарження  дій органів і посадових осіб щодо притягання до адміністративної відповідальності є важливим інститутом реалізації права на захист. Воно регламентоване цілим  рядом статей КпАП (7, 267, 268, 281, 283, 287-289, 291-293 та ін.).

       Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністративне правопорушення – одна з найбільш важливих гарантій захисту прав особи, як тієї, що притягається до адміністративної відповідальності, так і потерпілого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для перевірки обгрунтованості прийнятих у справі рішень і, нарешті, постанови. Оскарження реально сприяє найшвидшому виправленню допущених помилок, виявлення недоліків у роботі органів, які розглядають справи про адміністративні правопорушення.

      КпАП  не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг, Закон України "Про звернення громадян" від 12 жовтня 1996 р. також не містить норм, що регламентують даний вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи оскарження рішень і дій у справі про адміністративне правопорушення.

      Суб’єктами  оскарження є : А) особа, що притягається до адміністративної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні представники; г) адвокат.

      Однією  з найважливіших основ права  на захист є презумпція доброчинності  громадянина та її юридичний варіант  – презумпція невинуватості. Вона полягає в тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, вважається невинною доти, поки інше не буде доведено і зафіксовано в установленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов’язок доказу покладено на обвинувача.

      Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою невинуватість, хоча і  має на це право. З презумпції невинуватості  випливає і таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на користь  особи, що притягається до відповідальності. Воно належить до випадків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення виправдних постанов.

      Звідси  випливає, що вирішення завдань адміністративного  провадження здійснюється за допомогою  доведення, яке включає в себе виявлення, процесуальне оформлення і дослідження доказів.

      Доказами  у справі про адміністративне  правопорушення (ст. 251 КпАП) є будь-які  фактичні дані, на підставі яких у визначеному  законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або  відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненням особи, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, протоколом про вилучення речей та документів, а також іншими документами.

      Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані в установленому законом  порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили. Йдеться про передбачений КпАП порядок провадження у справі про адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, яким фіксується вчинення правопорушення, повинен бути складений за певною формою уповноваженою на те посадовою особою або представником громадкості (ст. 255 КпАП).

      Правом  надавати докази користуються особи, що беруть участь у провадженні у  справі (особа, що притягується до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, що розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою.

       Встановлений  законом порядок збирання, одержання доказів є надійною гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в обгрунтованості  зроблених з їх допомогою висновків.

      Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх джерела, що являють собою засоби збереження та передачі інформації, засоби, за допомогою яких вона залучається до сфери провадження у справах про адміністративні правопорушення. У той же час слід зазначити, що у правовій науці і на практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело відомостей.

      Інформація  може розглядатися як доказ за наявності  двох умов: по-перше, якщо вона містить  дані про наявність або відсутність  адміністративного правопорушення, винності особи в його скоєнні та інших обставинах, що мають значення для правильного вирішення справи; по-друге, якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.

      У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні  та похідні, прямі  та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та виправдні. Проте, для вирішення завдань адміністративного провадження, найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних відомостей.

      По-перше, це дані, що одержуються від різних осіб, здебільшого, учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджувальному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього. Не завжди показання протоколюються, фіксуються у вигляді пояснень, вони можуть сприйматися, репродукуватися в усній формі.