Розвиток перекладацтва в Україні

Леся Українка (1871-1913) відома в історії  українського художнього перекладу своєю роботою над десятками ліричних віршів Гейне, прозою Гоголя та Горького, уривками з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричними піснями давнього Єгипту та гімнами з давньоіндійської «Рігведи».

Павло Грабовський  виконав багато перекладів, з мов народів Східної Європи, Америки та Російської імперії. Він працював за допомогою підрядників, які готували для нього його товариші – політичні висланці. Найкращі переклади Грабовського є видатними художніми творами, які проте дають чітку уяву про оригінал. Сам перекладач писав: «В кожному творі для мене мають увагу головна думка та загальний характер, дрібниці мені – ніщо».

Чільне  місце як теоретик та практик українського художнього перекладу 20 сторіччя посідає  М.Т. Рильський (1895-1964). Зокрема, він переклав поему Міцкевича «Пан Тадеуш», поему Вольтера «Орлеанська діва», роман Пушкіна «Євген Онєгін», новели Мопассана, оповідання Джека Лондона, повісті М. Гоголя, трагедії Шекспіра, сотні ліричних творів російських, білоруських, французьких, німецьких авторів. У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики Д. Загул, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Віома теоретична робота М. рильського – книга «Мистецтво перекладу».

Микола  Бажан (1904-1983) переклав «Витязя в  тигровій шкурі» Руставелі, «Фархад  і Ширін» Навої, «Моцарта і Сальєрі» Пушкіна, твори Гете, Гельдерліна, Рільке тощо. Його переклади характеризує відтворення найтонших нюансів думки автора у поєднанні з глибокою увагою до особливостей поетичної мови оригіналу, зокрема, її ритміки та фонетики. Борис Тен (1897-1983) автор багатьох перекладів з давньогрецької («Іліада» та «Одисея» Гомера, трагедії Есхіла та Софокла, комедії Аристофана), англійської (трагедії Шекспіра), німецької (драми Шиллера), польської (драми Словацького, поезії Міцкевича), російської («Живий труп» Л. Толстого). В його перекладах глибина наукового проникнення до оригіналу сполучається із залученням широкого спектру засобів української мови.

Трагічні  події 1930 років вивели з рядів  українського перекладу таких талановитих  митців, як Микола Зеров, Валеріан Підмогильний, Михайло Драй-Хмара, Микола Вороний, Павло Пилипович, Дмитро Загул, які  вважаються представниками «розстріляного Відродження».

Микола  Зеров (1890-1937) у 1920-1930 роках виконав  переклади з латини («Антологія римської поезії), польської (драма Словацького  «Мазепа»), французької, італійської, англійської, російської, білоруської. Це твори Беранже, де Ліля, Бодлера, Петрарки, Байрона, Міцкевича, Пушкіна, Гоголя, Янки Купали. Зерова цікавили й теоретичні питання перекладознавства, про що свідчать, зокрема, статті «У справі віршованого перекладу» та «Брюсов – перекладач латинських поетів».

У другій половині 1940 – на початку 1950 років відбувається активізація перекладацької діяльності, але об’єктом перекладу виступає переважно російська – радянська література, що було негативним чинником, адже кількість перекладів з інших мов значно зменшилася. Також з’явилася практика перекладати іншомовні твори не з оригіналів, а з їхніх російських перекладів. Прикладом виступає скандально відоме подарункове видання «Дон Кіхота» Сервантеса. В цей же період своєрідно відроджується практика буквального перекладу через штучне наближення української мови перекладів до російської мови оригіналів; з’явився своєрідний «перекладацький» варіант української мови, повний калькувань, штучно створених слів та граматичних конструкцій.

Кінець 1950 – початок 1960 років – період відлиги, під час якого був послаблений ідеологічний контроль Москви, що дало можливість частково виправити ситуацію з перекладами. Починає виходити журнал «Всесвіт», спеціально присвячений перекладам іншомовних художніх творів. У видавництвах відкриваються відділи перекладної літератури. Видавництво «Дніпро» починає друкувати серії перекладних книжок «Бібліотека світової класики», «Вершини світового письменства», «Перлини світової лірики», «Зарубіжна новела». Виходять антології та зібрання творів класичних зарубіжних авторів. Починають активно перекладати не тільки з відомих європейських мов, але також з іспанської, італійської, шведської, датської, грецької, східних мов тощо. З поєднання практики перекладів та теоретичних розробок формується відома українська школа художнього перекладу.

Згадаємо  про двох найвідоміших представників  цієї школи – Григорія Кочура та Миколу Лукаша. Г. Кочур був справжнім  ерудитом, знавцем світової літератури. Був засуджений та провів в таборах 10 років по звинуваченню в українському націоналізмі. Після повернення дол. України став організатором літературних сил, передусім молодих перекладачів. Яскравою постаттю у світі художнього перекладу був М. Лукаш. Він був поліглотом та перекладав з 14 мов. Його рисою був сміливий підхід до вирішення складних перекладацьких завдань, часто експериментував з мовними засобами. Довгі роки його переклади було заборонено друкувати, а сам автор був фактично під домашнім арештом.