Політика України з урегулювання збройних етнополітичних конфліктів: досвід та перспективи

Військова політика і проблеми ОПК

ПОЛІТИКА  УКРАЇНИ З УРЕГУЛЮВАННЯ ЗБРОЙНИХ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ: ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ

А. В. Дацюк

Здобуття Україною незалежності у 1991 р. і перші роки її існування  як суверенної держави збіглися у  часі із загостренням етнополітичної ситуації у світі. Збройні етнополітичні  конфлікти як боротьба етнічних груп між собою і державою за владу  стали одним із небезпечних чинників сучасного політичного процесу. Так, лише на території колишнього Радянського  Союзу виникли нагірнокарабаський, абхазький, придністровський, таджицький, південноосетинський та чеченський збройні конфлікти. Конфліктогенним  виявився постюгославський простір (Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Косово). Етнополітична напруженість зберігається і на території ЄС: в Іспанії (Країна Басків), Великобританії (Ольстер), у Франції (Корсика). Нині, незважаючи на певні успіхи в урегулюванні деяких з них, етнополітичні конфлікти (набувши замороженого стану) становлять загрозу безпеці на національному, регіональному та міжнародному рівнях.

Загрозливими є і наслідки таких конфліктів. Так, збільшення потоків  біженців з конфліктогенних регіонів може дестабілізувати економічну, демографічну та політичну обстановку, загострити криміногенну ситуацію в країні. Етнополітична  нестабільність, зокрема поблизу  українських кордонів, зумовлює досить активну зовнішню політику України  у сфері безпеки, важливою складовою  якої є участь у врегулюванні етнополітичних конфліктів. У своїй внутрішній політиці безпеки вона орієнтується на їх попередження.

Вплив збройних етнополітичних конфліктів у різних країнах світу  на національну безпеку України  та діяльність щодо їх урегулювання досліджували Бодрук О. С., Маначинський О. Я., Перепелиця Г. Н., Парахонський Б. О. та ін. Метою статті є аналіз політики України у сфері врегулювання збройних етнополітичних конфліктів з 1992 по 2006 рр., а також визначення перспектив її подальшої активізації.

Зовнішня політика безпеки  України у 90-ті роки ХХ ст. ґрунтувалася на своєрідній концепції багатовекторності. Згодом визначилися два пріоритетні  напрями: західний (НАТО, США, ЄС) і східний (СНД, Російська Федерація). При цьому  деякі дослідники зазначали, що «...успішно  відігравати природну і вигідну  для себе роль повноцінного партнера і учасника інтеграційних процесів між сходом і заходом Україна  може тільки тоді, коли її територія  стане місцем неконфронтаційної  зустрічі двох гігантських економічних  систем. А щоб мати можливість впливати на процес їх взаємопроникнення, спрямовуючи  його в русло співробітництва, Україна  має бути представлена і у західному, і у східному об’єднаннях» [1]. Акцентувалося  на нейтралітеті, тобто своєрідній невизначеності у виборі системи  безпеки. Проте реалії у сфері  міжнародних відносин зумовили необхідність курсу на інтеграцію в європейську  та євроатлантичну структури безпеки. Перші дієві кроки було зроблено у 1998 р. (Указ Президента України «Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу»). Визначальним у цьому напрямі  стало прийняття Радою національної безпеки і оборони України  у 2002 р. рішення щодо набуття Україною у перспективі членства в НАТО. Поряд з цим, авторитарний характер тодішньої влади негативно позначався на ставленні європейських країн до інтеграційних декларацій України.

Нинішнє керівництво країною  послідовно і активно впроваджує європейський вектор її зовнішньої політики, хоча певні аспекти багатовекторності  таки мають місце, що, зокрема, пов’язано  з енергетичною залежністю України  від Російської Федерації. Зовнішня політика України у врегулюванні конфліктів у зарубіжних державах спрямована на захист її національних інтересів, а також на забезпечення миру в  окремих країнах світу і загалом  у системі міжнародних відносин. Стаття 8 Закону України «Про основи національної безпеки України» серед  основних напрямів державної політики з національної безпеки визначає, окрім інших, такі, як сприяння усуненню конфліктів, насамперед у регіонах, що межують з Україною; участь у  міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних  організацій у сфері безпеки; боротьба з міжнародним тероризмом і злочинними угрупованнями, а також  протидія поширенню зброї масового ураження і засобів її доставки [2].

З 1992 р. Україна має досвід участі у врегулюванні збройних етнополітичних конфліктів (Ангола, Боснія і Герцеговина, Абхазія і Південна Осетія, Демократична Республіка Конго, Македонія, Таджикистан, Косово, Нагірний Карабах, Хорватія, Східна Славонія, Східний Тімор, Південний  Ліван, Афганістан та ін.), що включає  посередництво; направлення до зони конфлікту миротворчих контингентів збройних сил для підтримання  миру та спостерігачів у межах  міжнародних місій за роззброєнням, дотриманням режиму припинення вогню  і забезпечення прав людини; надання  матеріально-технічних ресурсів та послуг; участь у місіях тимчасових (перехідних) адміністрацій. Миротворча діяльність України відбувається під  егідою таких структур безпеки, як ООН, НАТО, ОБСЄ. Поряд з діяльністю України  як суб’єкта врегулювання, важливе  значення у забезпеченні безпеки  окремих держав та міжнародної безпеки  загалом шляхом попередження, обмеження  масштабів і припинення збройного  насильства має її приєднання до Вассенаарської угоди 1996 р. про встановлення режиму контролю за експортом звичайних  озброєнь і високих технологій до країн з нестабільними політичними  режимами та конфліктогенних регіонів.

Взаємодія України з НАТО та країнами ЄС у сфері врегулювання конфліктів є вагомим кроком до реалізації українських євроінтеграційних  прагнень і залучення України  до спільної європейської політики безпеки  і оборони. У відносинах з НАТО Україна керується підписаною 16 грудня 1997 р. Хартією про особливе партнерство і розробленими на її основі Державною програмою співробітництва  і Планом дій Україна — НАТО. Україна є членом Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) та бере участь у  програмі Партнерство заради миру (ПЗМ). Практичне втілення програми ПЗМ  — створення і діяльність під  егідою НАТО багатонаціональних контингентів з підтримання миру ІФОР (сил втілення) та СФОР (сил стабілізації) у Боснії і Герцеговині, а також КФОР у  Косово, до яких увійшли також підрозділи Збройних Сил України. Вагомим кроком на шляху вступу до НАТО є створення  спільних миротворчих підрозділів  з країнами НАТО, що сприяє розвитку військового співробітництва. Так, у Косові діє українсько-польський  миротворчий батальйон (Укполбат). Українські 92-гa окрема аеромобільна рота та 11-й  окремий інженерно-саперний взвод  увійшли до складу спільного бельгійсько-люксембурзько-румунського  батальйону (Белукрокос). Перспективне створення українсько-польсько-латвійського миротворчого підрозділу. У подальшому доцільно також приєднати українські підрозділи до сил швидкого реагування ЄС, одним із завдань яких є підтримання  миру й стабільності на кордонах ЄС, включаючи проведення миротворчих  операцій. Адже має місце тенденція  до активної участі Союзу в миротворчій  діяльності в майбутньому, про що, зокрема, свідчать поліцейська операція ЄС у Боснії і Герцеговині (EUPM) та передача від НАТО до ЄС військового  командування операцією в Македонії.

Досвід, здобутий українськими миротворцями, є цінним у контексті  формування майбутніх професійних  збройних сил. Спільна з країнами НАТО миротворча діяльність — вагомий  чинник поєднання, адаптації й удосконалення  систем управління і зв’язку, тилового забезпечення, взаємодії у проведенні розвідувальних та інших бойових  операцій. Важливим для України є  досвід інших країн у сфері  оборонного планування та реформування збройних сил, вдосконалення і запровадження  нових видів зброї і бойової  техніки, способів їх застосування [3]. Це підвищує рівень боєздатності збройних сил з їх приведенням до стандартів НАТО і сприяє входженню українських  збройних сил до колективних сил  НАТО та ЄС.

У процесі інтеграції до євроатлантичної системи колективної  безпеки необхідно врахувати  досвід примусу до миру (гуманітарна  інтервенція у косовський конфлікт). Поряд із погіршенням гуманітарної ситуації та небезпечним прецедентом  одноосібного силового порушення норм міжнародного права, що загрожує у подальшому всій системі міжнародної безпеки, операція «Союзницька сила» мала негативний резонанс серед населення  України та інших країн світу. У разі вступу до НАТО можлива участь України не лише в операціях з  підтримання миру, а й в операціях  з примусу до нього. За цих обставин Україна має, використовуючи свої повноваження, підтримувати застосування збройних сил  НАТО в операціях з примусу  до миру лише за дотримання Статуту  ООН і чіткого зіставлення  можливих позитивних результатів та негативних наслідків таких операцій.

Загалом миротворча діяльність України сприяє підвищенню її міжнародного авторитету, проте деякі правопорушення з боку військовослужбовців українських  миротворчих контингентів негативно  позначаються на міжнародних позиціях держави. Про це свідчить, зокрема, рішення  про виведення українських миротворців  з Лівану. Отже, миротворча діяльність українських збройних сил у конфліктогенних  зонах потребує удосконалення процесу  відбору миротворців, посилення  контролю за їх морально-психологічним  станом, вжиття заходів з їх безпеки  та запобігання правопорушень.

Активна участь у процесі  врегулювання конфліктів сприяє також  забезпеченню економічних інтересів  України, оскільки діяльність українських  миротворців є прибутковою. Україна  отримує значну компенсацію від  ООН, яка перевищує витрати на утримання українських контингентів. Військова і політична присутність  у зоні конфлікту надає Українській  державі додаткових можливостей  у постконфліктній реконструкції  та розвитку (збільшення обсягів товарообороту, участь українських компаній у відновленні  соціально-економічної інфраструктури, залучення українських інвестицій тощо). Миротворча діяльність України  — вагомий внесок у забезпечення безпеки транспортних комунікацій. Так, урегулювання косовського конфлікту  пов’язане з безпекою функціонування дунайської транспортної артерії, що посідає  важливе місце у забезпеченні економічних інтересів України.

В умовах нинішньої енергетичної політики Російської Федерації життєво  важливою економічною потребою України  є диверсифікація джерел постачання енергоносіїв та реалізація транспортного  потенціалу. Економічна безпека не лише України, а й країн ЄС залежить від забезпечення безпеки транспортних та нафтогазотранспортних комунікацій  у Чорноморсько-Каспійському регіоні. Для України це втілення в життя  проектів транспортного коридору Європа — Кавказ — Азія (TRAСEKA) та Європейсько-Азіатського  нафтотранспортного коридору (нафтопровід  Одеса — Броди з продовженням далі — до Гданська). Проте реалізація українського транспортного потенціалу та безпека транспортних комунікацій  у регіоні неможливі без нейтралізації  конфліктів у Придністров’ї, Південній  Осетії, Абхазії, Чечні та Нагірному  Карабаху (якщо врахувати високу ймовірність терористичних атак на трубо- та газопроводи, а також вірогідність пошкодження і блокування транспортної інфраструктури у разі відновлення бойових дій). Реальна участь України та перспективи такої участі у врегулюванні цих конфліктів різні. Загалом необхідно зазначити, що Українська держава не вичерпала свій миротворчий потенціал.

Можливості України у  врегулюванні етнополітичних конфліктів у Чорноморсько-Каспійському регіоні  істотно збільшуються з огляду на її участь в об’єднанні ГУАМ і створення  співдружності держав у Балтійсько-Чорноморсько-Каспійському регіоні. Розвиток співпраці в рамках об’єднання має сприяти забезпеченню безпеки країн-учасниць. У цьому  контексті доречне відродження  ідеї щодо створення українсько-грузинсько-азербайджанського  миротворчого підрозділу з можливим приєднанням до нього молдовського контингенту для проведення миротворчих  операцій у конфліктогенних зонах  на території країн ГУАМ.

Найактивнішу участь Україна  бере у врегулюванні придністровського  конфлікту. Це зумовлено тим, що зона нестабільності знаходиться безпосередньо  біля українських кордонів, негативно  позначається на політичних й економічних  інтересах держави. Україна як гарант урегулювання й офіційний посередник, разом з РФ, неодноразово пропонувала  нормалізувати відносини між  сторонами, надавала свою територію  для переговорів. Проте до останнього часу ані посередницькі зусилля  України, ані аналогічні дії Російської Федерації і ОБСЄ не мали значних  успіхів, окрім переговорів у  Києві (16 грудня 1999 р.), де сторони дещо просунулися у питаннях урегулювання. З огляду на непоступливість сторін щодо ключових питань, це однак не урегулювало  конфлікт. Згодом мали місце пропозиції Києва про федерацію (2002 р.) та меморандум Козака (2003 р.), що також не мали успіху. Приєднання України до молдовських  санкцій проти Придністров’я  за сприяння Єврокомісії у травні 2003 р. позначилося митною угодою, згідно з якою придністровські експортери змушені реєструватися у Кишиневі, щоб отримати нові митні печатки. Це призвело до подвійного оподаткування  і скорочення експорту. Збитків зазнала  не лише придністровська, а й українська економіка [4].

Істотні зрушення відбулися  у квітні 2005 р., коли на саміті ГУАМ Президент  України В.А.Ющенко запропонував план придніпровського урегулювання, зокрема, за такими пунктами:

створення Тирасполем умов для розвитку демократичної політичної системи та проведення демократичних  виборів до Верховної Ради Придністров’я (контроль з боку України, РФ, США, ЄС, ОБСЄ і Ради Європи);

для сприяння мирному процесу  запрошують США та ЄС;

уведення миротворчого контингенту  під егідою ОБСЄ і розширення участі українських спостерігачів;

проведення міжнародного моніторингу придністровських підприємств  ВПК та на українсько-молдовському кордоні.

Сторони погодилися з українськими пропозиціями. Молдова заявила про  готовність надати Придністров’ю статус автономної республіки у складі Молдови  з широкими повноваженнями щодо участі у зовнішній і внутрішній політиці, підтримання зовнішніх економічних, науково-технічних та гуманітарних зв’язків, можливості виходу зі спільної держави у разі об’єднання Молдови  з іншою державою чи втрати нею  статусу суб’єкта міжнародного права. Таким чином, компроміс досягається  на основі врахування інтересів і  позицій кожної сторони.

З огляду на вплив конфлікту  на національну безпеку України  доцільно направити у Придністров’я  український миротворчий контингент збройних сил під егідою ОБСЄ. Пропозиція про введення українських миротворців  надійшла від сторін ще 1998 р., але  тогочасне керівництво держави  обмежило українську військову присутність  спостерігачами. Враховуючи позицію  Придністров’я щодо об’єднаних миротворчих  сил, можливе залучення російських підрозділів. Проте вплив РФ, вірогідно, обмежуватиме присутність контингентів інших країн ОБСЄ.

Необхідно зазначити, що сьогодні ситуація у сфері розв’язання  придністровської проблеми залишається  складною. Відбулася своєрідна політико-економічна ескалація протистояння, пов’язана  з тим, що з 3 березня 2006 року почали діяти нові правила оформлення вантажів, які перетинають українсько-придністровський кордон. Вантажі, що йдуть із Придністров’я  до України, мають оформляти не придністровські, а молдавські митники. Це викликало  негативну реакцію як з боку Придністров’я, так і з боку Російської Федерації. Пролунали заяви про економічну блокаду Придністров’я та про  втрату Україною ролі посередника і  гаранта у придністровському  врегулюванні.

Однак придністровська сторона  фактично здійснила «самоблокаду», перешкоджаючи постачанню вантажів з України. У результаті Україна  та Придністров’я зазнали мільйонних збитків.

Хоча ані Київ, ані Кишинів  не погрожують Тирасполю економічною  блокадою, проте зрозумілою є залежність економіки самопроголошеної республіки від України. Адже Україна є єдиною державою, не беручи до уваги Молдову, з якою Придністров’я має кордони. З огляду на підтримку української  позиції державами ЄС та США, а  також враховуючи важливе значення для Придністров’я економічних  і політичних відносин з українською  стороною, Україна й надалі залишатиметься одним із ключових учасників процесу  придністровського врегулювання.

Не такою значною є  роль України в урегулюванні конфліктів у Нагірному Карабаху, Абхазії  і Південній Осетії. Це заяви про  підтримку територіальної цілісності Грузії й Азербайджану та участь у  місіях ООН і ОБСЄ (місія ОБСЄ в Грузії, спостережна місія ООН  в Грузії, місія особистого представника голови Мінської конференції в Нагірному  Карабаху). Однак така лише роль не відповідає інтересам України в регіоні (вона зацікавлена у якнайшвидшому  врегулюванні конфліктів і розвитку міждержавного співробітництва  з Грузією та Азербайджаном). Участь України може розширитися до статусу  офіційного посередника та (у випадку  Грузії) введення миротворчих сил  під егідою ООН чи ОБСЄ. Як і у  Придністров’ї, перевагою України  в урегулюванні конфліктів у Нагірному  Карабаху, Абхазії та Південній Осетії є неупередженість. Посередницьким і миротворчим зусиллям України  сприяє позиція керівництва Грузії на чолі з М.Саакашвілі, орієнтована  на зміцнення українсько-грузинських  відносин і виведення російських миротворців з території Грузії. Розміщення українських миротворців  також доцільне у контексті гарантування безпеки сторін у разі досягнення домовленостей з урегулювання і  демілітаризації конфліктогенних  зон, що за відсутності (чи обмеженої  присутності) російських миротворчих  контингентів сприятиме встановленню взаємної довіри між сторонами і  запровадженню ними мирних ініціатив.

Зі створенням співдружності  демократичних держав Балтійського, Чорноморського та Каспійського регіонів постануть нові перспективи щодо підтримання стабільності. Фактично це продовження ідеї «НАТО-біс» балтійсько-чорноморського співробітництва, ініційованої у 1992—1993 рр. президентом Польщі [5, 409]. Від самого початку проект був спрямований на обмеження впливу Російської Федерації у посткомуністичному ареалі. Нині його розглядають у контексті процесів демократизації в Грузії й Україні і зміцнення співробітництва між ними. Створення співдружності відповідає європейському геополітичному вектору зовнішньої політики України, може стати ефективним засобом у поширенні демократичних цінностей, розвитку регіональних зв’язків, забезпеченні безпеки транспортних комунікації, дасть можливість Україні набути статусу провідної держави — гаранта безпеки в регіоні. З цього погляду потрібні структури, діяльність яких має стабілізувати обстановку в зоні конфлікту. Такою структурою може стати центр з попередження і врегулювання конфліктів у Балтійському та Чорноморсько-Каспійському регіонах. Його завдання — моніторинг політичної (етнополітичної) ситуації у країнах з наявними та потенційними конфліктами, а також розробка пропозицій з подолання суперечностей у міждержавній та внутрішньодержавній сферах.

Найважливіше завдання співдружності  — урегулювання абхазького, південноосетинського та нагірнокарабаського конфліктів, у процесі чого держави-учасниці можуть випробувати механізм колективного посередництва. Спільні миротворчі підрозділи можуть діяти під егідою ООН та ОБСЄ і сприяти розвитку воєнно-політичного співробітництва. Щодо чеченського конфлікту, то з  огляду на нинішню позицію РФ у  найближчій перспективі така діяльність може обмежуватися посередницькими  ініціативами, успіх яких сумнівний. Стосовно інших конфліктів на пострадянському  просторі та Балканах, то активізація  зовнішньої політики безпеки України  щодо їх урегулювання є важливою умовою для реалізації її національних інтересів  і зміцнення авторитету у світі.

Джерела

1. Кремень В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). — К., 1996. — С. 711.
2. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Відомості Верховної ради України. — 2003. — № 39.
3. Голопатюк Л. С. Миротворча діяльність Збройних Сил України у сучасній системі міжнародної безпеки // Оборонна політика України: реалії та перспективи: Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 19 вересня 2003 р.). — К., 2004. — С. 41—43.
4. Кулик В. А. К вопросу о роли Украины в приднестровском урегулировании: Приднестровье в геополитической системе координат ХХІ века. — Тирасполь, 2002. — С. 58—67.
5. Україна та Росія у системі міжнародних відносин: Стратегічна перспектива. Колективна монографія. — К., 2001. — С. 409.