Теорія розвитку сіспільства Герберта Спенсера

Перетворення ціннісних  орієнтацій руху в ідейно-психологічне підґрунтя всього інституційного порядку  суспільства робить рух практично  всесильним, а сам інституційний  порядок - тоталітарним. Але в цьому  ілюзорному всесиллі криється фактичне безсилля. Чим більше інституціалізуються  орієнтації руху, тим більше із універсальних  цінностей вони перетворюються в  обмежені бюрократичні цілі, гасла  і заклики стають інструментом нормативної  регламентації, щирі переконання обертаються  на примусовий тиск, харизматична аура лідерів зречевлюється у посадовій  ієрархії контор, притягальні колись ідеї стають рутинною політичною риторикою  чи звичайним ідеологічним дискурсом. Вихід із цієї суперечності - в продуктивному  поєднанні стихійної соціальної активності з ефективною повсякденною роботою демократично контрольованих інституцій. Подальший аналіз буде здійснено переважно на основі методології  історичного акціоналізму. Останній зосереджений на дослідженні системи  історичних дій, за допомогою яких суспільство  розбудовує новий соціальний порядок  всебічним (повна заміна соціального  типу) або більш обмеженим чином. Необхідність використання саме даної  методології викликається такими обставинами. Вона (методологія історичного акціоналізму) долає обмеженість функціоналізму (розвиток тут зводиться лише до стихійного адаптування елементів  соціальної системи) і марксизму (розвиток тут зводиться лише до революційних перетворень насильницького характеру  в інтересах особливого класу  або його революційного авангарду).[12]

Така методологія і  заснована на її використанні технологія соціального діяння передбачає включення  у розвиток усіх соціальних груп і  суб'єктів історичної творчості, а  також його (розвитку) керований  характер. Керованість є тут функцією від взаємного контролю всіх учасників соціальної взаємодії. Історичний акціоналізм націлений на дослідження передусім промислового суспільства у перехідній фазі його еволюції. Саме такою є історична ситуація сучасного українського суспільства. Подальший виклад тому можна вважати результатом порівняльного дослідження історичного досвіду передових промислово розвинених країн задля його можливого запозичення і творчого використання стосовно наших власних перспектив.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ2.Теорія розвитку сіспільства Герберта Спенсера

 

2.1.Г.Спенсер як один із засновників соціології як науки, особливості його концепції

До засновників соціології як окремої  науки зараховують також видатного  англійського мислителя Герберта Спенсера (1820-1903). Деякі історики соціології розглядають його концепцію як пряме продовження вчення О.Конта, інші — як послідовника Ч.Дарвіна з його вченням про походження видів у тваринному світі.

Однак він сам заперечує проти  таких співставлень. Г.Спенсер зокрема  вказує, що Конт створив опис походження ідей (три стадії розвитку людського  інтелекту); йому ж належить опис походження речей, тобто опис зовнішнього світу, який розвивається через еволюцію.

З другого боку, Спенсер вважає, що не він в Дарвіна, а останній в нього запозичає ідею еволюції, яку Спенсер, за його словами, розвинув на 7 років раніше Дарвіна, першим сформулювавши  принципи природного відбору та боротьби за існування.[13]

Тому слід детальніше зупинитись на вченні Г.Спенсера, викладеному в  працях «Вивчення соціології», «Принципи  соціології», «Основи соціології», «Соціологія як предмет вивчення»  тощо.

Теоретичні погляди Спенсера формувались  головним чином під впливом природничих  наук, які в той час все частіше  звертались до ідеї еволюції. Ідея еволюції —центральний пункт вчення Спенсера. Він визначає еволюцію таким чином: це інтеграція (тобто об'єднання у ціле) речовини, в ході якого ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану визначеної зв'язаної різнорідності.

Межа, за яку еволюція не може перейти, — це рівновага системи. Порушення  рівноваги викликає розпад, з якого  починається новий еволюційний  процес. Все існуюче проходить  через цей цикл розвитку й розпаду, а потім і творення нового.

Спенсер виділяє три види еволюційних  процесів: неорганічний, органічний, що стосується живої природи, і надорганічний, який здійснюється у суспільстві. Суспільство  — частина природи; воно не створене штучно ані спільною волею людей, ані Богом.

 

2.2. Системні принципи  розвитку суспільства за Г.Спенсером

Суспільство для Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних  систем: воно розвивається за загальними системними принципами.

• Суспільство, як і біологічний організм, в ході свого розвитку нарощує масу (чисельність населення, матеріальні ресурси тощо).

• Ускладнення структури супроводжується  диференціацією (розподілом) функцій, які виконуються окремими частинами. Стосовно суспільства це означає, що кожний соціальний інститут має свої, притаманні йому функції, які в сукупності забезпечують існування суспільства  з його розгалуженою соціальною структурою.[14]

• Диференціація функцій веде до поступового посилення взаємозалежності й взаємодії частин. Стосовно суспільства  це означає чітке розмежування функцій  різних соціальних інститутів, розподіл сфер їх впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується  і певний соціальний інститут підміняє інші, — починається регрес або  розпад соціального організму. Спенсер  особливо застерігає проти непомірного  розширення повноважень і функцій  держави, що з часом приводить  до порушення стану рівноваги  суспільства.

• У біологічному організмі частини  служать для цілого. У суспільстві  ж ціле існує заради частин, тобто  суспільство існує для блага  своїх членів. Тут Спенсер ставить, але не вирішує проблему співвідношення людини і суспільства.

За Г.Спенсером: суспільству —  продукту еволюції властива різнорідність  маси і координація взаємодії  між складеними елементами. Кожний наступний етап еволюції немов “знімає” самі істотні риси попереднього в зміненій формі, зберігає в собі.

Природно, первісне суспільство —  продукт неорганічних, біологічних  і психологічних факторів еволюції, виникає внаслідок нових процесів різнорідності й інтеграції. Первісне суспільство — просте й однорідне. Але в наслідку виникають нові соціальні функції, відбувається поділ  праці, відбувається подальша різнорідність  структури і функцій і т.п.

Ось чому Герберт Спенсер високо цінує ідеї Огюста Конта про зв'язок соціології з біологією і її залежність від неї. Соціальний організм ним  розглядається як біологічний. Поступово  пізнаючи закони власної діяльності людство здатне і передбачати  в історично обмежених межах  простору і часу можливі результати. На основі знання закономірностей суспільних і в тому числі виробничих відносин і всупереч ним людина може активно  втручатися в процес розвитку і управління ними. Але в масштабах усього суспільства  таке регулювання одночасне неможливо. Насильство ж у побудові нових  відносин виявляється не повитухою, а грабарем.

Суспільство не має головних і другорядних  елементів; їх не можна звести до декількох  визначальних, а інші другорядниих. Це чітко просліджується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики виробничих сил і виробничих відносин, базису і надбудові, класовим антагонізмам, а розуміють його як специфічну форму  суспільного як культуру, що відрізняє  світ людини від світу природи. І  в культурі, і в суспільстві  не можна виділити головні і другорядні елементи, ігноруючи інші тому, що всі  елементи є частиною цілого й у  своїй взаємодії і взаємозв'язку утворюють соціальний організм —  суспільство. [15]

Загальну ходу еволюції у надорганічному світі, тобто світі  людей, Спенсер  бачить як перехід від «малих простих» до «великих складних» агрегатів. Або, інакше, зміст історичного процесу  полягає у поступовому переході від мілітарного до промислового типу суспільств, від механічного  примусу до організованого об'єднання  на основі спільності інтересів і  співробітництва.

Як зазначалося вище зростання  маси приводить до ускладнення структури. Стосовно суспільства це знаходить  свій вияв у зростанні числа соціальних груп і спільнот, які, в свою чергу, творять соціальні інститути  як форми самоорганізації свого  життя; таких соціальних інститутів Спенсер налічує п'ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійнопромислові.

Наступний тип соціальних інститутів Спенсер позначив як  обрядові,  або церемоніальні. Останні покликані регулювати  повсякденне  поводження  людей, установлюючи звичаї, обряди, етикет  і  т.п.  Обрядові  інститути  виникають раніше інших і продовжують діяти  в  будь-якому  суспільстві  як  необхідний елемент соціальної організації, особливе, і часто  гіпертрофоване.  Розвиток вони одержують у мілітаризованому суспільстві.[16]

Третій тип інститутів -  політичні.  Їхня  поява  Спенсер  зв'язував  з переносом внутрішньогрупових конфліктів на  сферу  конфліктів  між  групами.

Він був переконаний у тім, що конфлікти й війни зіграли  вирішальну  роль  у становленні політичної організації й класової структури  суспільства.  Класи виникли не в результаті завоювання  одних  народів  іншими,  а  як  наслідок підпорядкування внутрішньої організації суспільства завданням  війни.  Війна розділила первісні  групи  на  вождів  (керівників)  і  пасивних  виконавців  їхньої волі, на воїнів і селян, сприяла росту майнової нерівності,  зажадала створення політичних інститутів, тобто  центральних  органів  влади,  армії, поліції, суду  й  т.п.  На  основі  традиції  формувалося  право,  зміцнення

інституту  власності  привело  до  появи  податкової   системи.   Спільність функцій, які виконує будь-яка  політична  організація,  породжує  подібність соціального пристрою різних  суспільств.  Війна  й  праця  -  ті  сили,  які створюють  державу,  причому  на  початкових  етапах   роль   насильства   й військових  конфліктів  була  вирішальною,  тому  що  потреба  оборони   або завоювання найбільше об’єднує й дисциплінує суспільство. Надалі  об'єднуючою силою  стають  суспільне  виробництво,   поділ   праці,   пряме   насильство поступається місцем внутрішньому  самообмеженню.  Спенсер  був  прихильником обмеження ролі держави в  сучасному  суспільстві,  оскільки  сильна  держава неминуче веде до обмеження індивідуальної волі.

 Наступний  тип  –   церковні  інститути,  що   забезпечують   інтеграцію суспільства. Мова йде  не  про  релігійні  інститути,  а  саме  про  церкву. Функції духівництва схожі до дій шаманів  і  чаклунів.  Появі  касті  жреців сприяли війни. Поступово ця каста створює організацію,  що  контролює  певні сфери громадського життя, підтримуючи традиції, звичаї, вірування.

    Завершують типологію  професійні промислові інститути,  що  виникають  на основі поділу праці. Перші (гільдії, цехи,  професійні  союзи)  консолідують групи  людей  за  професійними  заняттями,   другі   підтримують   виробничу структуру суспільства. Значення цих інститутів зростає в міру  переходу  від воєнізованих суспільств до індустріальних.  Промислові  інститути  приймають на себе все більшу частину суспільних функцій, регулюють трудові  відносини; Спенсер  був  войовничим  супротивником   соціалізму.   Спроби   глобального планування  він  називав  «соціалістичною   химерою».   Соціальний   прогрес припускає, по Спенсеру, поступове вдосконалювання людської  природи,  у  той час як соціалізм вимагає неможливого й приводить до  ще  більшої  соціальної нерівності. Проте, вважає  Спенсер,  європейська  цивілізація  буде  змушена пройти через школу, що очищає, соціалізму.[17]

    Теорія соціальних інститутів  Спенсера  представляла  спробу  системного дослідження суспільства. Всі інститути суспільства  становлять  єдине  ціле, функціонування кожного з них залежить від всіх інших і від   чіткого  поділу сфер впливу й відповідальності. У будь-якому  суспільстві  є  певний  рівень погодженості  в  діяльності  основних  інститутів,  у  протилежному  випадку починається регрес або  розпад  “соціального  організму».  Кожен  соціальний інститут покликаний задовольняти певну суспільну потребу  й  не  підмінювати інші інститути. Розширення повноважень держави, на думку  Спенсера,  тому  й небезпечно,  що   підриває   природний   поділ   функцій   між   інститутами суспільства, порушує стан рівноваги в «соціальному організмі».

    Концепція  інститутів  відтворює  образ  суспільства   за  аналогією   з біологічним організмом.  Спенсер,  очевидно,  усвідомлював  умовність  такої аналогії, але постійно  користувався  порівняннями  типу:  «кров'яні  частки вподібнюються грошам», «різні частини соціального організму, подібно  різним частинам індивідуального організму, борються між собою за  їжу  й  одержують більшу або меншу  кількість  її,  дивлячись  по  більшій  або  меншій  своїй діяльності».

    Спенсер  підкреслював  не  стільки  матеріальну   подібність,   скільки подібність принципів системної організації, прагнув  з'єднати  організм,  що розчиняє  індивіда  в  суспільстві,   зі   своїм   крайнім   індивідуалізмом буржуазного ліберала. Це протиріччя  було  джерелом  всіх  його  теоретичних труднощів  і  компромісів.  Спенсер  схилявся  до  визнання  суспільства  як особливого буття, указував на те, що основні його властивості  відтворюються в часі й просторі, незважаючи на зміну поколінь.[18]

Спенсер критикував спрощені однолінійні  схеми розвитку, але, як й  інші еволюціоністи,  головним  завданням  вважав  дослідження   етапів   розвитку суспільства.  Методологія  Спенсера   включає   класифікацію   й   типологію еволюційних процесів.  Класифікація  розташовує  все  суспільство  по  шкалі складності структури  й  функціональної  організації  від  «малого  простого агрегату»  до  «великого  агрегату».  На   початковому   етапі   суспільство характеризується   перевагою   безпосередніх   зв'язків   між    індивідами, відсутністю спеціальних органів керування й т.д. У міру розвитку  формується складна структура, соціальна  ієрархія;  включення  індивіда  в  суспільство опосередковано приналежністю до менших груп (рід, каста й ін.).

    Розрізняючи два головних  типи суспільства - войовничий  і промисловий  - Спенсер бачив істотне розходження у двох  типах  боротьби  за  існування;  у першому  випадку  мова  йде  про  військові  конфлікти  й  винищування   або поневоленні переможеного переможцем.