Історичні та концептуальні вимоги благодійництва

Міністерство  освіти і науки України

Запорізький національний технічний університет

Інститут  управління і права 
 
 
 
 

 
 

Контрольна  робота 
 
 

  З дисципліни: «Соціальна політика в Україні» 

За  темою: «Історичні та концептуальні вимоги благодійництва» 
 
 
 
 

 
 
 
 
 
 
 

м. Запоріжжя

2011 рік

   Зміст

   1.Вступ---------------------------------------------------------------------------------3

   2. Благодійництво. Його концептуальні та історичні витоки---------------5

   3. Благодійна діяльність – складова соціальної діяльності------------------8

   4. Висновок----------------------------------------------------------------------------11

   5. Список використаних джерел---------------------------------------------------12 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Вступ

     Процеси, що відбуваються в сучасній Україні - розшарування суспільства, зубожіння  значної маси населення - змушують звернути увагу не тільки на відродження економіки і необхідність підвищення добробуту народу, а й на вивчення досвіду, пов'язаного з організацією поточної практичної допомоги культурі, зокрема, благодійності, як прояви турботи держави про моральне здоров'я та інтелектуальний потенціал будь-якого соціуму.

Дослідження культурологічного аспекту феномена «благодійність» дозволяє не тільки пояснити його місце в історико-культурному  процесі українського суспільства, а й актуалізувати управління і прогнозування цього явища.

     Реалізуючи  найважливіші функції культури, модифікуючись відповідно до існуючого соціумом, благодійність, проте, зберігає іманентно властиві їй властивості, що роблять її непересічну цінність суспільства, інструментом вирішення конкретних завдань.

     Розуміється благодійність як закономірна особливість вітчизняної культури, як вид соціально-культурної діяльності, складаний під впливом навколишнього світу і факторів, спрямованих на здійснення культурної політики держави. Крім того, благодійність - показник ставлення суспільства і держави до культури нації, народу, інструмент формування культури особистості.

Об'єкт дослідження - благодійництво, його витоки.

     Предмет дослідження - процес формування благодійництва, його аналіз у контексті історичних та концептуальних витоків.

     Мета - аналіз благодійності в соціальному просторі українського регіону.

     Завдання  дослідження:

     - сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища;

     - поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги, сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребують піклування, а також подання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів; подання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам репресій, біженцям;

     - сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково-освітніх програм, подання допомоги вчителям, вченим, студентам, учням; сприяння розвитку культури, в тому числі реалізації програм національно-культурного розвитку, доступові всіх верств населення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей та художньої творчості;

     - подання допомоги талановитій творчій молоді;

     - сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам’яток історії та культури, місць поховання;

     - подання допомоги у розвитку видавничої справи, засобів масової інформації, інформаційної інфраструктури;

     - сприяння розвитку природно-заповідного фонду та природоохоронної справи;

     - сприяння розвитку охорони здоров’я, масової фізичної культури, спорту і туризму, пропагування здорового способу життя, участь у поданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особливості потребують соціальної підтримки та піклування;

     - сприяння захисту материнства та дитинства, подання допомоги багатодітним та малозабезпеченим сім’ям. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Благодійництво. Його концептуальні та історичні витоки.

Прояви  благодійності в Україні існували здавна, поступово переростаючи у сталі традиції, що жили століттями й переходили з покоління в покоління як найкращі здобутки людства. Історія українського народу свідчить про факти милосердя й благодійності, як прояви високих моральних якостей та етичних норм, котрі характеризують суспільні пріоритети.

   На  жаль, зазначена проблематика в Україні  тривалий період замовчувалася, а саму благодійність розглядали тенденційно  й упереджено. Але останнім часом  розвиток благодійного руху та благодійна діяльність окремих осіб і родин привертають дедалі більшу увагу науковців, оскільки благодійність залишається важливим аспектом життя країни й відносин між державою та громадянським суспільством.

     Благодійництво досліджували такі науковці, як О. Алексєєва, Б. Бромлей, М. Колісник, Т. Літвінова, Д. Страховський, Ф. Ступак, Г. Ульгорн, В. Чепурнов та інші. Втім, ця тема настільки актуальна, що спонукає до подальшого її вивчення.

   Поняття «благодійність» увійшло в суспільну  свідомість як гуманістичний поклик людини надавати допомогу нужденним незалежно від національної, расової, соціальної, релігійної належності. Практика доброчинної допомоги та новітні дослідження суспільних наук засвідчили, що моральні підстави благодійності не суперечать релігійним канонам жодної з трьох світових релігій. А християнство розглядають як ідейне джерело благодійності [9, c. 176].

   Нині  така діяльність набуває дедалі більшого значення у розв’язанні гострих  соціальних проблем – благодійні організації, фонди роблять значний  внесок у соціальну сферу. У поняття «благодійність» сучасне суспільство вкладає широкий зміст – від звичайної матеріальної допомоги до меценатства.

   Отже, благодійність можна трактувати як некомерційну неприбуткову діяльність організацій та фізичних осіб, спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. У ширшому розумінні благодійність визначається як «інвестування соціальної сфери» [3, c. 89].

   В історико-правовій літературі початку  ХХ століття немає досить повного  визначення благодійності. Як правило, її розглядають через призму однієї або декількох притаманних їй ознак. Наприклад, Д. Страховський уважає її «...проявом співчуття до ближнього», Г. Ульгорн – «...безкорисливою допомогою злиденним». Доктор Айван Шевер каже, що «благодійність є непримусовою, базується на прагненні допомогти. Це справа, зроблена без попередньої думки про фінансову винагороду». Найпопулярніший російський Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона визначає благодійність як «проявление сострадания к ближнему и нравственную обязательность имущего спешить на помощь неимущему…». Тлумачний словник В. Даля характеризує особу благодійника як «творящего, делающего добро другим». На думку італійського ученого Нуово Дізіонаріо, «благодійник – це громадянин, який добровільно, а не для того, щоб продемонструвати свої матеріальні зобов’язання чи законні обов’язки, керується ідеєю суспільної та приватної солідарності». Тлумачний словник української мови трактує благодійність як надання «приватним особам матеріальної допомоги, підтримки бідним, сиротам та іншим».

   Історично склалися три види благодійності: особиста, громадська та державна. Першу здійснюють фізичні особи. Друга є формою організованої благодійності та формою громадської опіки, тобто  благодійної діяльності окремих  громад. Третя – благодійна діяльність держави.

   Серед найпоширеніших видів сучасної вітчизняної  доброчинності – організована (громадська), що здійснюється благодійними організаціями. Аналіз норм Закону «Про благодійництво та благодійні організації» дає можливість дійти висновку, що благодійництву притаманні такі ознаки: безкорисливість, добровільність, усвідомленість та цільовий характер [4]. Згідно з цим законом, благодійництво – добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у наданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Специфічними формами благодійництва є меценатство й спонсорство. А благодійна діяльність – добровільна безкорислива діяльність благодійних організацій, що не передбачає одержання прибутків від цієї діяльності.

   У статті 3 Закону «Про Товариство Червоного  Хреста України» благодійна діяльність ототожнюється із благодійництвом  і визначається як діяльність, пов’язана  з наданням допомоги та підтримки  тим, хто її потребує, ґрунтуючись  на загальнолюдських принципах гуманності й взаємодопомоги, що здійснюється виключно безоплатно, тобто без мети одержання прибутку чи іншої винагороди. Цим же законом Товариство Червоного Хреста визнається добровільною громадською гуманітарною організацією, яка в процесі своєї діяльності може створювати доброчинні благодійні фонди та за рахунок останніх надавати безкоштовну санітарну й медико-соціальну допомогу самотнім непрацездатним громадянам похилого віку, дітям-сиротам, інвалідам, бездомним, немічним та іншим соціально не захищеним верствам населення, яким необхідні турбота й підтримка (ст. 9) [7].

   Учений  В. Чепурнов зауважує, що українське законодавство  про благодійність тривалий час  нехтувало зв’язок безкорисливої  діяльності благодійників із їхнім  добровільним і свідомим ставленням до неї. Добровільність означає здійснення благодійником своєї діяльності на підставі власного волевиявлення без будь-якого примусу з боку інших осіб. Однак безкорисливість може виражатися не лише в добровільному усвідомленому неотриманні (недоотриманні) благодійником матеріального еквівалента за надану третім особам благодійну допомогу, а й в усвідомленій жертвувальній діяльності, яка є найвищим проявом безкорисливості. На думку О. Алексєєвої, жертвувальна діяльність благодійника полягає в невимушеному усвідомленому неотриманні (недоотриманні) ним указаного матеріального еквівалента або тих прав, які необхідні самому благодійнику. Поряд із свідомим ставленням до благодійництва, жертвувальна діяльність благодійників найчастіше пов’язана з передачею набувачеві допомоги того матеріального об’єкта або тих прав, які необхідні самому благодійникові. Справді, якщо в основі неусвідомленої безкорисливості лежить добровільне пожертвування надлишку, тобто того об’єкта чи тих прав, які виходять за межі найнеобхідніших потреб благодійника, то жертвувальна діяльність передбачає добровільне аскетичне самообмеження благодійника: він без будь-якого примусу жертвує те, що потрібно йому самому [10, c. 73].

   1994 року Міжнародний Фонд милосердя  й здоров’я розробив проект  «Добровільного кодексу благодійництва», що містить мотиваційні засади благодійної діяльності: перелік релігійних, психологічних, етичних, раціональних спонукань до благодіянь.

   Ухвалення Закону «Про внесення змін до Закону України  «Про благодійництво та благодійні організації» [5], в якому термін «благодійництво» визначено як «добровільну безкорисливу діяльність», є кроком уперед на шляху до цивілізованого врегулювання благодійництва, свідченням державної уваги до питання, що розглядається. Однак, на жаль, аспект «усвідомленості» цього діяння залишається поза увагою законодавця.

   Повертаючись  до визначень категорій «благодійність», «благодійництво» і «благодійна  діяльність», констатуємо, що сучасне  законодавство України про благодійництво ґрунтується на певній етичній концепції. Джерела її були закладені ще канонічним правом, яке визначальною ознакою добродійності (тобто благодійності) вважало характер особистих спонукань благодійника до вчинюваних благодіянь. Відповідно до класичних уявлень бездоганність спонукань доброчинців до здійснюваної ними діяльності мала важливе значення. Відсутність «добрих» намірів благодійника, який надавав доброчинну допомогу не безкорисливо, а маючи меркантильні цілі, заперечувало моральну цінність такої допомоги, породжуючи тим самим удаване благодійництво.