Соціально небезпечні захворювання України

Серед найактуальніших проблем, що потребують негайного розв’язання на державному рівні, можна вирізнити поширення ВІЛ-інфекції, зростання наркозалежності молоді, зловживання алкогота тютюном. Окрім того, в Україні поширені й інші соціально небезпечні хвороби – туберкульоз, гепатити, хвороби, що передаються статевим шляхом, тощо. При цьому спостерігається невтішна тенденція до збільшення виявлення негативної поведінки серед молоді, хоча офіційні статистичні дані дають уявлення лише про верхівку «айсберга» проблеми поширення соціально небезпечних хвороб, епідемії яких мають «тіньовий характер».

Наразі соціально небезпечні хвороби – туберкульоз, ВІЛ/СНІД, наркозалежність, гепатити – стали викликами для сучасної системи охорони здоров’я і державної політики в цілому. Ці хвороби, взаємно підсилюючи одна одну, руйнують імунну систему людини. Відправною точкою в багатьох випадках є ін’єкційне вживання наркотиків. Водночас цим хворобам можна запобігти, про що свідчатьдослідження українських та зарубіжних вчених, такі втручання повинні орієнтуватися на зміну поведінки і ґрунтуватися на сучасних ідеях. Гостра епідеміологічна ситуація в Україні щодо наркозалежності, ВІЛ/СНІДу та туберкульозу не применшує політичних, суспільних та фахових дебатів щодо доцільності тих чи інших формпрофілактики згаданих соціально небезпечних хвороб. Розгортання в Україні епідемій свідчить, що профілактична робота не достатня й потребує ретельного вивчення. В останні рокипроведено низку цікавих досліджень, що дають уявлення про поведінку уразливих груп, особливо груп, уразливих до вірусу імунодефіциту людини, проте не розглянуто політику та практику протидії ВІЛ та іншим епідеміям, зокрема, через здійснення індивідуальної та структурної профілактичної роботи. Хоча в Україні та закордоном, особливо в середовищі міжнародних донорських організацій, є зацікавленість у вивченні сильних та слабких сторін про-філактичних втручань у сфері охорони громадського здоров’я.

Первинна профілактика спрямована на те, щоб сформувати здоровий спосіб життя та запобігти першій спробі вживання наркотиків й алкоголю. Вироблення в суспільстві негативного ставлення до вживання психоактивних речовин, потреби у дотриманні безпечної сексуальної поведінки дає змогу уникати хвороб, які передаються статевим шляхом, зокрема, ВІЛ, а дотримання базовихсанітарних норм і здорового харчування – убезпечити від розповсюдження туберкульозу тощо. Первинна профілактика виходить із того, що підсумки численних наукових досліджень залежностіздоров’я особистості від різних чинників впливу підтверджують: рівень розвитку й стану системи охорони здоров’я у будь-якому суспільстві зумовлює в середньому лише близько 10 % всього комплексу впливів. Решта 90 % припадає на: умови зовнішнього середовища (близько 20 %), на спадковість (близько 20 %) і найбільша – наспосіб життя (50 %). Відтак саме формування здорового способужиття і зміна чинних підходів до виховання мають перебувати вцентрі уваги державної політики. В Україні питаннями первинної профілактики опікуються численні державні та недержавні структури. Послуги з первинної профілактики ВІЛ надаються державою через систему освіти і центри соціальної служби для дітей, сім’ї та молоді. Однак фінансування з державного бюджету цих напрямків останніми рокамимайже немає. За даними опитування керівництва навчальних закладів у межах міжнародного проекту ВООЗ «Health behaviour school-age children» (HBSC), проведеного Українським інститутом соціальних досліджень ім. О. Яременка навесні 2010 року, у всіх типах навчальних закладів, на думку їх керівництва, ведеться цілеспрямована діяльність для здійснення запобіжних заходів зі збереження й зміцненняздоров’я – про це говорять 97 % опитаних керівництва всіх закладів. Правда, лише 56 % загальноосвітніх закладів, 63 % професійно-технічних навчальних закладів та 71 % вищих навчальних закладів мають кошти на поточний навчальний рік для реалізації заходів щодо збереження та зміцнення здоров’я учнів та студентів. Що стосується шкіл, то такі кошти мають 61 % міських шкіл і лише 51 % сільських. При цьому 90 % керівництва всіх закладів переконані, що цих коштів не достатньо для реалізації заходів із збереження і зміцнення здоров’я в навчальних закладах. Отож заходи із збереження та зміцнення здоров’я на 34% реалізуються за рахунок державного фінансування, а на 36 % – за рахунок внесків батьків [5].

Ефективність первинної профілактики в Україні низька. Про це свідчить розгортання епідемій соціально небезпечних хвороб, поширення негативних явищ у молодіжному середовищі. Дані соціологічних досліджень підтверджують низьку якість профілактичної роботи. Дослідники також звертають увагу, що студенти вищих навчальних та середніх спеціальних навчальних закладів, тобто найбільш сексуально активна вікова група, наразі не охоплені жодними послідовними національними заходами профілактики ВІЛ і вживання наркотиків. Нестача підготовлених вчителів обмежила комплексне впровадження програм обізнаності щодо ВІЛ/СНІДу в україн-ських школах. Відсоток загальноосвітніх навчальних закладів, що мають підготовлених вчителів і протягом останнього навчального року забезпечили навчання учнів за програмами розвитку життєвих навичок щодо профілактики ВІЛ, не змінився за останні три роки. Інноваційні засоби пропагування обізнаності щодо ВІЛ/СНІД серед загального населення, такі, як соціальна реклама на радіо та телебаченні або інтеграція просвітницьких кампаній у спортивні або культурні події високого рівня залишаються поодинокими випадками, що не змінюють загальногорівня [4].

Просвітницька робота щодо здорового способу життя малоефективна у зв’язку з формальністю, епізодичністю та незначним урахуванням об’єктивних тенденцій у молодіжному середовищі (нав’язування засобами масової комунікації позитивного взірця молодої людини, яка вживає тютюн, алкоголь, наркотики, практикує небезпечний секс; послаблення мотивації до здорового способу життя й віддаленість позитивних здобутків від його реалізації, низький рівень первинних знань, навичок, умінь тощо). Лібералізація статевої моралі в суспільстві, «еротизація» свідомості й пове-дінки молоді саме через ЗМІ та рекламу зумовлюють прискорення початку статевого життя молодої людини, що є фактором ризику частоти захворювань, що передаються статевим шляхом, ВІЛ/СНІДу та небажаної вагітності. Проблему пандемії наркоманії та ВІЛ/СНІД можна розв’язати тільки комплексно, беручи до уваги нелише медичні, а й соціальні, психологічні та правові аспекти, що підтверджує досвід країн Заходу.

Варто зауважити, що в Україні, окрім просвітницької роботи, провадиться й державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв. Окремо слід наголосити на прийнятті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження споживання і продажу пива та слабоалкогольних напоїв», який сприяє нововведенням у сфері запобігання захворювань, пов’язаних із вживанням алкоголю та слабоалкогольних напоїв. Важливий той факт, що пиво та інші слабоалкогольні напої прирівняли до алкогольних напоїв і заборонили продавати неповнолітнім. Що стосується первинної профілактики туберкульозу, то слід зазначити про недостатність профілактичних заходів, як соціального, так і лікувального характеру. Наукові дослідження засвідчили, що обсяг і якість профілактичних заходів, зокрема й тих, які стосувалися раннього виявлення туберкульозної інфекції, та ефективність специфічної профілактики БЦЖ в Україні, особливо в останні роки, були недостатні. Приміром, вивчаючи причини несвоєчасного виявлення туберкульозу в дітей, фахівці виявили, що педіатри звертають на цю недугу недостатньо уваги, не завжди обізнані з її діагностикою. Відсутня тісна співпраця між педіатрами і фтизіатрами. Про останнє свідчить тривале (від одного місяця до 1,5 року) неправильне лікування дітей, хворих на туберкульоз, нерідко у кількох лікарнях і з приводу інших хвороб. Крім того, багато дітей, які повинні перебувати під наглядом фтизіатра, не стоять на диспансерному обліку, відтак не охоплені профілактичними протитуберкульозними заходам.

Населення України має низький рівень обізнаності про туберкульоз і загальний низький рівень соціальної культури, що суттєво впливає на ріст захворюваності та смертності від цієї хвороби. Тим часом держава фактично не виділяє коштів на проведення інформаційно-просвітницької роботи серед громадян. Фінансовані державою профілактичні огляди організовано задля виявлення хворих на туберкульоз.

Вагомими причинами, що призводять до масштабного поширення туберкульозу, є соціально-економічна нестабільність, зниження життєвого рівня населення, неякісне харчування значних верств населення, збільшення кількості соціально дезадаптованих осіб, а також застосування неефективних засобів діагностики, лікування та заходів профілактики.

Вторинна профілактика орієнтована на осіб, які вже мають ознаки залежності на початковій стадії, а також на представників груп, які мають вищі ризики розвитку залежності, інфікування соціально небезпечними хворобами. Проблема здійснення вторинної профілактики в Україні полягає

в тому, що вона покладається переважно на громадські організації і ними ж здебільшого фінансується. Як виняток, можна назвати діяльність державних центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді й нечисленних центрів ресоціалізації наркозалежної молоді, які надають послуги вторинної профілактики поширення ВІЛ та психоактивних речовин. Так, профілактика ВІЛ-інфекції серед споживачів ін’єкційних наркотиків здійснюється державними центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді через мережу спеціалізованих формувань – служби соціально-профілактичної роботи. Мета діяльності такихслужб – здійснення соціально-профілактичної роботи зі споживачами психоактивних речовин, зокрема й споживачами ін’єкційних наркотиків та особами з числа їх найближчого оточення, яка спрямована на профілактику ВІЛ-інфекції та інфекцій, що передаються статевим шляхом, інших хвороб, покращення соціального функціонування шляхом зменшення шкоди і негативних наслідків від ін’єкційного вживання наркотичних речовин.

Протягом 2009 року в межах проектів, підтриманих Глобальним Фондом:

– проведено профілактичну роботу з наркозалежними щодо профілактики ВІЛ (обмін шприців, надання стерильних засобів тощо) через 108 аптек у 12 регіонах України;

– перевірено експрес-тестами на ВІЛ-інфекцію майже 130 тисяч осіб з числа груп, найбільш уразливих до ВІЛ (до речі, у листопаді 2009 року наказом МОЗ України нарешті нормативно урегламентовано використання таких тестів);

– започатковано тестування на гепатит В для чоловіків, які мають секс із чоловіками, розроблено пілотний проект із тестування на гепатит В та вакцинацію проти гепатиту В.

За даними Національного звіту з виконання Декларації, рівень охоплення профілактичними програмами становив 32 % для СІН та 59 % – для працівників секс-бізнесу, серед ЧСЧ він становить 63 %, а серед ув’язнених 15 %.

Складна ситуація із впровадженням ефективних профілактичних заходів залишається у в’язницях, де набір базових послуг обмежений і почасти зводиться до лекцій. Дані ж досліджень засвідчують, що переважна більшість ув’язнених (88 %) повідомила про те, що мала статеві контакти з іншими ув’язненими за останні шість місяців, але 87 % ув’язнених вказали, що ніколи не одержували презервативів з будь-якої профілактичної програми, ув’язнені також вживають у місцях позбавлення волі наркотики [3]. Серед засуджених лише 40 % правильно визначають шляхи запобігання статевій передачі ВІЛ-інфекції та знають, як вона не передається [4]. Це може свідчити про «закритість» теми статевих контактів і наркозалежності ув’язнених, суспільне табу, що обмежує діяльність із профілактики ВІЛ у тюрмах. Звернемо увагу й на те, що певна кількість малозабезпечених змушена заробляти собі на проживання наданням сексуальних послуг, потрапляючи таким чином до групи ризику щодо інфікування ВІЛ, це також ускладнює профілактику, адже працівники секс-бізнесу вважаються переслідуваною й маргіналізованою групою. Наявність адміністративної відповідальності за проституцію сприяє зловживанням з боку правоохоронних органів (насильство, жорстке поводження, незаконні затримання), що утруднює профілактичну роботу.

Жорстке законодавство щодо питань протидії незаконному обігу наркотичних речовин створює бар’єри для профілактичної діяльності серед людей із залежністю від хімічних речовин: норма щодо взяття на облік в органах охорони здоров’я та міліції, кримінальне покарання за зберігання невеликої кількості наркотиків для власного споживання заважають втілювати програми зменшення шкоди та замісної терапії. Невідповідність європейським нормам, замкненість пенітенціарної системи створює проблеми для профілактичної роботи серед ув’язнених, заважає моніторити відповідні зусилля, докладені Департаментом з питань виконання покарань.Профілактична робота із чоловіками, які мають секс із чоловіками, не входить до компетенції жодного з українських міністерств. Фахівці відзначають, що сприйняття деякими представниками правоохоронних органів та органів охорони здоров’я поведінки таких чоловіків як девіантної призводить до упередженого, дискримінуючого ставлення, що, своєю чергою, є бар’єром для профілактичних програм, які реалізують недержавні організації. Загалом, втілення програм вторинної профілактики у сфері протидії епідемії ВІЛ/СНІДу та наркозалежності залишається проблемним: з одного боку, держава має обмаль ресурсів на ці програми, з іншого, змістовність та ефективність програм, що реалізуються нині, викликає чимало фахових та громадських дискусій. Наразі поширення ВІЛ/СНІДу кидає виклик усталеним поглядам на «добре» й «погане», на проблеми маргінальності, суспільного остракізму й соціального виключення «інших», тобто людей, що відрізняються від «нормальних», ставить під сумнів такий поділ взагалі та порушує питання відповідальності за власну поведінку .

Погіршення епідеміологічної ситуації свідчить, що обсяги, масштаби, якість та інтенсивність заходів профілактики ВІЛ-інфекції серед найбільш уразливих груп населення залишаються недостатніми для зупинення поширення ВІЛ у цих групах та обмеження потенційного поширення ВІЛ на загальне населення. Поточна державна програма протидії ВІЛ/СНІДу, незважаючи на ряд її прогресивних рис, не встановлює чітких пріоритетів у заходах протидії епідемії ВІЛ/СНІД, що відповідають моделі концентро-ваної епідемії в Україні. Для того, щоб зупинити поширення ВІЛ-інфекції, необхідно терміново посилити інтенсивність заходів профілактики та рівень охоплення груп високого ризику інфікування ВІЛ шляхом перепланування механізму реалізації цих заходів, розширити заходи за рахунок більшої кількості державних служб та відповідних служб у невеликих містах і містечках, забезпечити їх довгострокову діяльність.

Доречно згадати й про дослідження, яке виявило, що чинна українська система протидії поширенню туберкульозу неефективна саме для маргіналізованих і малодоступних груп, котрі найбільше ризикують заразитися. Безпритульні, безробітні або ті, хто зловживає алкоголем, як правило, відвідують туберкульозні диспансери та лікарні тільки на запущеній стадії хвороби, тож для них ризик смертності високий. Ці пацієнти часто пояснюють, що вони «думали, що симптоми зникнуть», або що ці симптоми не здалися їм достатньо серйозними для того, аби звернутися до лікаря. Деякі представники неурядових організацій вважають, що хворих на туберкульоз було б ефективніше лікувати у притулках, оскільки це економічно вигідніше і забезпечує кращий індивідуальний догляд порівняно з лікарняним. На противагу їм певна частина лікарів наполягає, що державне фінансування слід використовувати для зміцнення наявної системи лікування туберкульозу, а не для створення нових альтернатив [14].

Третинна профілактика спрямована на попередження подальшого вживання психоактивних речовин залежним, або ж на зменшення шкоди від такого вживання, а також на ресоціалізацію людей із залежністю, надання послуг людям, які живуть із ВІЛ, або хворіють на туберкульоз, молоді, котра скоїла правопорушення.

У сфері протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в останні роки відбувається розширення мережі закладів, що надають послуги із діагностики та лікування, підтримки ВІЛ-позитивних людей. На виконання Указу Президента «Про вдосконалення державного управління у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу в Україні» станом на 1 січня 2009 року у всіх обласних та районних центрах створено 637 кабінетів «Довіра». В Україні створено та за-

безпечено функціонування:

– мережі центрів профілактики і боротьби зі СНІДом (зараз їх налічується 40);