Проблеми соцiально-педагогiчному захисту безпритульних дiтей в Украiнi

Лідія Хомич  

ПРОБЛЕМИ  СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОГО ЗАХИСТУ  БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ   

Постановка  проблеми. Як свідчить історія, на всіх етапах цивілізаційного розвитку суспільно-політичні та соціально-економічні процеси негативно позначаються на дітях. Зокрема, товарний і духовний дефіцит, інфляція, руйнування ідеалів і цінностей, суттєві зміни у способі думки і діяльності, матеріальні труднощі та моральне знецінення життя сприяють розвиткові специфічної дитячої та молодіжної субкультури, що виявляється, як правило, у негативному ставленні до світу дорослих.

Мета  статті – аналіз причин виникнення дитячої безпритульності різних вікових категорій.

Аналіз  останніх публікацій. Глибока економічна та соціальна криза у нашому суспільстві, недосконалість законодавства, недоліки у роботі державних і, зокрема, правоохоронних органів сприяють суттєвим порушенням прав дитини, невпинному зростанню безпритульності та бездоглядності. На сьогодні в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення стосовно неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають на вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни як “безпритульні”, “діти вулиці”, “бездоглядні”, “бездомні”, “діти, позбавлені батьківського піклування”, “соціальні сироти”, “неповнолітні групи ризику”. Характеристику цих понять можна знайти у працях сучасних російських (О.М.Панов, Є.І.Холостова) [5] та українських (С.В.Толстоухова, І.М.Пінчук) вчених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Зокрема, останні звертають увагу на необхідність з’ясування того, який термін з вищезазначених найбільш повно характеризує українських дітей, які опинилися на вулиці сьогодні [2].

За статистичними  даними, в Україні з початку 90-х  років минулого століття постійно збільшується кількість безпритульних і на сьогодні становить близько 60 тисяч  дітей, відкритих для них притулків  не вистачає. Така ситуація зумовила розробку та підписання Указу Президента України  “Про затвердження Комплексних заходів  щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації у суспільстві” ще у 1998 році. Основною метою цього  нормативного акта є формування основ  комплексного розв’язання проблем  профілактики бездоглядності та правопорушень  серед підлітків, створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального та духовного розвитку, підготовки до самостійного життя.

Розв’язання поставлених  перед державою завдань неможливе  без звернення до власного позитивного  історичного досвіду, оскільки ще на початку XX століття революційні перетворення, війни впливали на виховання та освіту дітей. Наприкінці 20-х років в  Україні з’явилась велика кількість  дітей-безпритульників. На державному рівні була поставлена мета розмістити усіх безпритульних дітей у дитячі будинки і готувати їх до самостійного життя. Саме для цього були відкриті притулки і дитячі будинки, трудові  колонії, дитячі комуни тощо. У зв’язку  з цим значний інтерес становлять ідеї та досвід соціально-педагогічної діяльності, спрямованої на захист особистості дитини, В.Г.Короленка, В.М.Сороки-Росинського, А.С.Макаренка та інших.

Так, у 1918 році В.Г.Короленко  створив та очолив Лігу порятунку  дітей, мета якої – порятунок від  голоду, правовий захист дітей. Для  цього у Требах під Полтавою в 1919 році була відкрита “Колонія Короленка” для дітей молодшого і середнього віку.

В.М.Сорока-Росинський у 1918-1925 роках очолював школу для  важковиховуваних імені Ф.Е.Дзержинського  у Петрограді. Головним принципом  діяльності цієї школи було ставлення  до важковиховуваних як особистостей, котрі формуються, а основним засобом  – колективна, суспільна і чітко  організована праця, яка ніколи не використовується як покарання, а також дитяче самоуправління. Основним принципом нової педагогіки колективу у нього був не покарання, а добротворення.

В.М.Сорока-Росинський у праці “Важковиховувані” характеризує цих дітей як таких, що не можуть залишатись у школах нормального  типу, а вимагають розміщення у  заклади із спеціально розробленим  для них режимом. Він виділяв  різні типи відхилень від норми  у дітей, які мають особливий  тип характеру, вимагають до себе специфічного підходу і типу виховання, що відповідає певному напряму навчально-виховного  закладу.

До  важковиховуваних відносять  такі категорії дітей.

1. Денормальні – деформація духовності особистості дитини поверхнева і відбувається через педагогічну занедбаність. Тобто це безпритульні діти, для яких необхідні школи-інтернати особливого типу, перехідного між закладом для дефективних і нормальною школою; тут потрібна лише здорова, трудова атмосфера, хороша дисципліна тощо.
2. Субнормальні – мають стійке порушення моральних відчуттів, тому їх слід ізолювати в особливі виховно-виправні заклади для правопорушників. У подальшому їх слід пропускати через військові та технічні школи. Після тривалого перевиховання такі діти можуть докорінно змінитися.
3. Супранормальні – обдаровані вище норми і здатні до творчих перетворень, нормально розвинуті моральні відчуття [3].

Саме із субнормальними дітьми працював А.С.Макаренко на Полтавщині у 20-ті роки в колонії імені О.М.Горького для важковиховуваних дітей та у  комуні імені Ф.Е.Дзержинського на Харківщині.

Значний досвід таких і подібних соціальних явищ накопичений у світовій практиці. Різноманітні міжнародні структури, зокрема  ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, які займаються вивченням  стану справ у молодіжному  середовищі різних країн, відзначають  таку негативну тенденцію, як зростання  кількості дітей та молоді, що перебувають  у стані соціальної дезадаптації. Про це свідчить наявність таких  марґінальних груп, як “діти вулиці”, до яких відносять: дітей, які не спілкуються  з власними родинами і живуть у  тимчасових сховищах; дітей, які підтримують  контакт з родиною, але через  бідність, різні види експлуатації та зловживань стосовно них проводять  більшу частину дня, а інколи і  ночі на вулиці; дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні  причини втекли з них і перебувають  на вулиці.

Ця характеристика “дітей вулиці” узагальнена, оскільки залежно від соціально-економічних  умов у тій чи іншій країні ступінь  марґіналізації має свої специфічні прояви. Так, у країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії та Аргентині, є певна кількість дітей, які живуть на вулиці і вчинюють чимало асоціальних вчинків.

У країнах Європи дитяча безпритульність включає  в себе не лише дітей, які не мають  постійного житла. Зокрема, у Бельгії  розрізняють такі групи “дітей вулиці”: “діти вулиць”, які упродовж дня  жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні “діти вулиці”, які живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування. У Швеції дітей, які  не контактують з батьками, проводять  більшість часу в тимчасових приміщеннях  та на вулицях, називають “покинутими”.

З наведених  прикладів можна зробити висновок про те, що у багатьох країнах  також існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких у переважній більшості зумовлена вулицею. Тому правомірним є застосування терміна  “діти вулиці”, запропонованого  ЮНІСЕФ, стосовно бездоглядних та безпритульних  дітей в Україні. Результати соціологічних  досліджень феномена соціального сирітства, досвід роботи різних закладів для  неповнолітніх дають підстави віднести до “дітей вулиці” в Україні  такі категорії неповнолітніх:

• безпритульні – діти, які не мають постійного місця проживання у зв’язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих в родині; діти, яких вигнали з дому батьки;
• бездоглядні – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
• діти-втікачі з виховних установ – діти, які зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства у закладах інтернатного типу та притулках;
• діти-втікачі із зовні благополучних сімей мають високий рівень конфліктності, акцентуації та патологію характеру, відхилення у психічному та особистісному розвитку;
• діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

Причина безпритульності  дітей – це передусім наслідок розпаду сімейних зв’язків. У подібне становище вони можуть потрапити відразу після народження (відмова від новонароджених немовлят у пологовому будинку). Такі діти потрапляють до будинків дитини, медичних закладів, де утримуються до трьох років, а згодом переходять до дитячих будинків або можуть бути усиновлені. Мати має право забрати залишену дитину, якщо вона не усиновлена іншою родиною. Найжорстокіший випадок якщо новонароджених, залишають після пологів у порожніх будинках, підвалах або на смітниках, тобто вони викинуті матір’ю в буквальному значенні цього слова. Позбавлені догляду у найбільш вразливий період життя, такі немовлята зазвичай гинуть. Подібне поводження з дітьми, як правило, характерне для неповнолітніх матерів і жінок, які не мають стійкої позиції у житті і постійного місця проживання (зокрема, біженці, іноземні робітники, жінки, котрі займаються проституцією).

Діти більш  старшого віку можуть виявитися покинутими у результаті пияцтва батьків, що веде до розпаду особистості, соматичних і психічних захворювань або  смерті. Такі діти потрапляють під  нагляд органів опіки і піклування, органів соціального захисту  населення і направляються в  центри реабілітації неповнолітніх. Безпритульні діти –покинуті діти, які перебувають поза піклуванням відповідних органів, частково діти, котрі втекли з дому, біженці тощо. Також діти можуть бути позбавленими батьківського піклування у зв’язку з тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати батьківські обов’язки, відбуванням покарання у місцях позбавлення волі [4].

Більшість неповнолітніх, котрі опинились у подібному  становищі, зосереджується у великих  містах, транспортних і портових центрах. Безпритульні діти ночують у підвалах, незаселених будинках, на вокзалах, де можна сховатися від холоду та непогоди. Засоби для життя здобувають жебракуванням, проституцією, дрібними крадіжками та участю у злочинній  діяльності дорослих. Серед безпритульних  поширені хвороби, такі як педикульоз, а також більш серйозні: туберкульоз, захворювання, що передаються статевим шляхом, ранній алкоголізм і наркоманія. Робота з ними полягає насамперед у доставлянні до притулків і  центрів з реабілітації неповнолітніх, лікуванні й оздоровленні, соціально-психологічній  реабілітації, педагогічній корекції, відновленні (якщо це доцільно і відповідає інтересам дитини) родинних зв’язків, можливо, у передачі в опікунську родину або в усиновленні, або  розподіл у дитячий будинок.

Отже, діти-втікачі з різних причин, покидають родини або заклади соціального обслуговування. По-перше, це діти з певними вродженими психічними відхиленнями, які призводять до психологічної нестійкості, схильності до кочування. По-друге, подібні схильності можуть бути результатом набутого захворювання, ослаблення нервової системи, неадекватної соціалізації або дефектів виховання.

Діти можуть покидати родину через фізичне, психічне або сексуальне насилля близьких, через злидні і незабезпеченість у родині, через образу на родичів  внаслідок їх нечутливості або нерозуміння  проблем чи переживань дитини. Школа  також може зумовити втечу дітей  з дому психічним цькуванням окремих  учнів, спробами змусити родину фізичним впливом на дитину виправити свої власні помилки у вихованні. Іноді  причиною втеч стає незахищеність дітей  і підлітків від жорстокості  і знущань з боку вуличних угруповань. Діти, які втікають з дитячих будинків, інтернатів та інших закладів, як правило, реагують на жорстокість і примус, при цьому під примусом може розумітись просте підпорядкування режиму, до якого діти-втікачі не звикли. Існує  пряма залежність між тривалістю проживання неповнолітніх на вулиці і можливістю повернення їх до нормального  життя: чим довший період перебування  дитини на вулиці, тим складніше  відбувається її реабілітація.

Зростає кількість дітей-сиріт, що викликано несприятливою динамікою смертності осіб працездатного віку, поширенням самогубств, наслідками збройних конфліктів і злочинних актів. Збільшуються також випадки соціального сирітства, коли діти втрачають сімейні зв’язки і батьківське піклування, маючи живих батьків або принаймні одного з них.

Проаналізувавши зміст поняття “діти вулиці”, а також основні причини, через  які неповнолітні опиняються на вулиці, підійшли до проблеми необхідності створення  більшої кількості притулків  на сучасному етапі суспільного  розвитку держави як закладів, де відбувається первинна реабілітація і формується підґрунтя для подальшого повернення дитини до нормального життя в  суспільстві. Спираючись на українське законодавство, ще раз зазначимо  ті категорії дітей, які повинні прийматися до притулку: неповнолітні, які заблукали, були покинуті батьками або піклувальниками, жебракують і місце знаходження їх батьків не встановлено, залишилися без піклування батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), залишили родину чи заклад освіти, вилучені кримінальною міліцією у справах неповнолітніх з родин, перебування в яких загрожувало їх життю і здоров’ю, втратили зв’язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій, не мають постійного місця проживання і засобів до життя, самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку [1].

Аналіз причин виникнення дитячої безпритульності  свідчить, що це явище є платою суспільства  за егоїзм, насаджуваний сучасним способом життя і тими економічними процесами, які відбуваються в Україні. Слід зазначити, що воно досить “специфічне” і не може порівнюватися з подібними  процесами, які відбувалися у  нашій країні після громадянської  і Великої Вітчизняної воєн. На це впливає і різна релігійна  спрямованість поколінь, міра зайнятості населення, наявність у ті часи позитивних моральних чинників, а сьогодні відсутня загальна ідея, що породжує деструктивні процеси духовності суспільства.