Історія іудаїзму на Україні

ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 

Кафедра соціології та філософії 
 
 

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Релігія» на тему:

Історія іудаїзму на Україні 
 
 

Виконав:

Курсант групи ЕМ08-1

Ткаченко  Юлія 

Перевірив:

проф. Глотов Борис

 Борисович 
 

Дніпропетровськ

2010

ПЛАН 

1. Виникнення  та формування іудаїзму……………………………………3
2. Огляд історії іудаїзму в Україні…………………………………………..8
3. Релігійна освіта іудеїв України…………………………………………..12
4. Керівництво релігійних громад………………………………………….13
5. Використана література…………………………………………………..14

1. Виникнення та  формування  іудаїзму

Нині  терміном «іудаїзм» (сам термін увійшов  в обіг у грекомовних громадах єврейської діаспори в 1 ст. н. е.) позначають релігію єврейського народу. Євреєм, згідно з традицією, вважається людина, яка народилася від матері-єврейки, або прийняла іудаїзм. Комплекс класичних текстів та релігійних обрядів, яким керуються сучасні віруючі євреї, складався поступово. Вірування в єдиного Бога – захисника союзу єврейських племен – виникають у 2-й пол. 2 тис. до н.е. У 8–7 ст. до н.е. формується вчення, згідно з яким Бог євреїв є володарем цього Всесвіту і все людство має визнати його зверхність, шанувати його та жити відповідно до отриманого від нього Закону (релігійних, моральних та юридичних норм). При цьому проголошувалося, що гол. носієм слова Божого є народ Ізраїлю, а офірувати Богові можна лише в Єрусалимському храмі (див. Єрусалим). Провідну роль у служінні Богові в стародавні часи відігравали коганіми (жерці) та невіїми (пророки). Посада жерця була спадковою, а от дар пророцтва Бог міг передати людині будь-якого походження.  

В античні часи єврейська інтелектуальна еліта швидко опанувала притаманну еллінській цивілізації культуру філософської дискусії та трактування текстів і на основі набутих знань почала по-своєму тлумачити стародавні вірування. Результатом цього стало формування досить складної тлумачної системи Закону Божого та теологічних основ іудаїзму. Це, у свою чергу, зумовило виникнення нової сусп. верстви – хахамімів (мудреців) або рабинів (учителів) – знавців різних напрямів тлумачень стародавніх релігійних текстів. Уже за кілька віків до початку нової ери пророки перестають користуватися повагою в народі. А після зруйнування римлянами 70 н.е. (під час придушення єврейського повстання) Єрусалимського храму свою колишню владу та вплив втрачають і жерці (сьогодні вони виконують лише певні почесні обов’язки у богослужінні). В 2 ст. н.е. керівництво в духовно-богословській царині остаточно перейшло до рабинської верстви. Стати рабинами мали право вихідці з усіх соціальних станів, які пройшли курс спеціальної підготовки в рабинських школах (бейт-мідрашах). Термін навчання в цих школах не був визначеним – воно тривало, доки вчителі не вирішать, що учень достатньо опанував науку й може бути рабином (а це могло статися і за кілька років, і за кілька десятиліть).  

Формування  класичного іудаїзму відбувалося в 1–6 ст. Саме тоді були створені основи Закону, теології та устрою повсякденного  буття, що стали взірцем для наступних  поколінь.  

У середні  віки переважна кількість євреїв мешкала в діаспорі: у країнах Європи, Південної Африки та Ближнього Сходу. Кожна громада мала власні традиції і по-своєму тлумачила класичні релігійні тексти, визнання певного корпусу яких, по суті, створювало підґрунтя для єдності цих громад. Більшість середньовічних рабинських творів присвячувалася коментуванню священних текстів та праць мудреців перших століть н.е.  

У Новий  час в іудаїзмі виникло кілька реформістських релігійних рухів, які відкинули або істотно скоротили численні приписи релігійного Закону. Прибічники старих традицій також поділилися на 2 основні табори: тих, хто дотримується всіх приписів Закону, а також традицій громад, з яких походять їхні далекі предки (харедім), і тих, хто, виконуючи писані закони іудаїзму, в повсякденному житті керується звичаями сучасного суспільства (датіїм).  

Священні  тексти іудаїзму. 1) Танак (Біблія) –  абревіатура 3-х розділів Святого  Письма: Тора (П’ятикнижжя Мойсея), Невіїм (Пророки) та Кетувім (Писання). Біблія (Біблія єврейс., на відміну від Біблії християн., не містить Нового Завіту) є збіркою творів єврейських авторів, що були написані в 12–2 ст. до н.е. і містять закони єврейського народу, опис його історії, повчання, сакральну та світську поезію (до складу Танаку ці тексти увійшли в 5–1 ст. до н.е.). Обставини формування корпусу Святого Письма лишаються невід. Першою збіркою, яка отримала загальне визнання, було П’ятикнижжя Мойсея. Згідно з іудаїзмом П’ятикнижжя Мойсея є найбільш святою книгою для євреїв.  

2) Мішна  (від давньоєврейського – повторювати) – збірка повчань, що стосуються питань Закону Божого. Була сформована наприкінці 2 – поч. 3 ст. н.е. в рабинських школах Галілеї (істор. територія на півдні сучасного Ізраїлю) із записів роздумів мудреців, які жили від 1 ст. до н.е до поч. 3 ст. н.е. Мудреці, вислови яких наводяться в Мішні, обґрунтовують свої повчання посиланнями на авторитети минулих поколінь й аргументами, що спираються на доводи логіки та здорового глузду. При цьому вони майже зовсім не згадують тексти Святого Письма. З більшості питань, що обговорюються в Мішні, наводиться кілька протилежних думок, але немає вказівок, яку з них треба вважати вірною.  

3) Талмуд (від єврейського – вивчення, вчення). Існує два тексти, що мають таку назву. Один створений мудрецями Палестини в 3–5 ст. н.е, другий – мудрецями Вавилонії (Месопотамії) в 3–8 ст. н.е. В середні віки вавилонський Талмуд перетворився на чи не найважливіший святий текст іудаїзму. З плином часу палестинський Талмуд став вживатися вкрай рідко, і то лише в рабинській письменності. Мудреці, які згадуються в текстах обох Талмудів, згідно з традицією звуться амораями.  

Талмуд  – це зібрання текстів, присвячених  поглибленому аналізові окремих  повчань Мішни. Розгляд повчань  подається у вигляді складних теоретичних суперечок і займає по декілька сторінок. Остаточне рішення, однак, як правило, не проголошується, й питання, яка зі сторін перемогла у суперечці, лишається нез’ясованим. Окрім дискусій, пов’язаних із текстом Мішни, в Талмуді наводиться велика кількість оповідань про бібл. героїв, мудреців, небожителів, а також анекдотів і прислів’їв. Уривки, присвячені питанням Закону, звуться галахою, а сукупність усіх ін. – агадою.  

Мідраші (від давньоєврейського – дослідження, тлумачення) – збірки, присвячені тлумаченню текстів Святого Письма. Класичними вважаються мідраші, створені в добу Мішни та Талмуда, в яких згадуються ті самі, що і в цих збірках, мудреці або їхні сучасники. Велика кількість мідрашів була укладена також у середні віки. Від жанру коментаря мідраші відрізняються специфічною побудовою тексту, що поєднує тлумачні вправи, морально-етичні повчання та агадичні розповіді.  

Коментарі. В середні віки в рабинських колах  поширилася традиція написання коментарів до стародавніх класичних текстів. Переважна більшість цих коментарів присвячувалася вавилонському Талмудові. Друге місце посідає Тора. Найвпливовішими та найдосконалішими в єврейських  громадах Європи, Південної Африки та Ближнього Сходу вважалися коментарі до Тори та Талмуда, написані рабі Шломо Іцхакі, скорочено – Раші (1040–1105), який жив у м. Труа на пн. Франції.  

Шулхан  Арух (від давньоєврейського – накритий стіл). Рабинські твори класичної доби були складними за змістом і наводили багато протилежних думок. Унаслідок цього віруючим було важко зрозуміти, як саме вони мають діяти згідно з релігійним Законом. Тому в добу середньовіччя рабинами була створена низка збірок приписів, що нормували релігійне та повсякденне життя людини. Найвпливовішим кодексом релігійного Закону впродовж останніх 400 років є кодекс Шулхан Арух. Він створений на поч. 16 ст. рабі Йосефом Каро, який переїхав на Святу Землю з м. Салоніки (нині місто в Греції). У своїх постановах він керувався гол. чин. висновками провідних рабинів іспанського походження. Тому трохи пізніше польський рабин Моше Ісерліс зробив до Шулхан Аруха додатки, що враховували особливості традицій східноєвропейських євреїв. Збірку цих додатків він назвав Мапа (від давньоєврейського – скатертина).  

Кабала (від давньоєврейського, букв. – переказ) – містичне віровчення, яке виникло в середні віки. В ньому йдеться про таїни буття Божого, побудову людської душі, сенс існування Всесвіту та можливості безпосереднього впливу віруючих на небожителів. У середні віки існувало чимало гуртків кабалістів, вчення яких істотно різнилися одне від одного. Кабалісти написали кілька тисяч творів. Серед єврейської інтелектуальної еліти постійно точилися суперечки щодо того, які з цих праць варто визнати авторитетними. Починаючи від 18 ст. і досі найбільшим впливом користується книга Зогар (від давньоєврейського – сяйво), що, очевидно, була написана в Іспанії в 13 ст., а також твори кабалістів, які жили в палестинському м. Цфат (нині місто в Ізраїлі) в 16 ст.  

Релігійне життя за іудаїзмом. Згідно з талмудичними нормами іудеї мають виконувати 613 заповідей (міцвот) – 248 приписів, які вказують, що робити, та 365 заборон. Закон поділяє всі речі та явища, з якими має справу людина, на кошерні (дозволені) та посульні (заборонені). Більшість із заповідей зобов’язані виконувати лише особи чоловічої статі, що досягли 13-ти років. У якій би країні не перебував іудей, він повинен відтворювати навколо себе сакральний простір, де все осмислено й упорядковано приписами Мойсеєвого Закону. Згідно з іудаїзмом чоловіки мають тричі на день звертатися до Бога з молитвою – особисто або в зібранні. Для групової молитви – літургії – потрібна наявність щонайменше десятьох чоловіків (мін’ян). Літургія вважається більш важливою, ніж особиста молитва. Молитва жінки може бути лише особистою, а молитися жінки мають лише за власним бажанням. Єврейський будинок молитви називається синагогою. Це може бути спец. будівля або будь-яке приміщення, в якому є шафа із сувоєм Тори (написане на пергаменті П’ятикнижжя Мойсея). Кожного сьомого дня євреї мають святкувати Суботу (від єврейського – день спокою). Вони утримуються від будь-яких буденних справ і присвячують час молитвам, трапезам, відпочинкові та вивченню сакральних текстів. Гол. святами іудаїзму є Песах (від арамейського – буквально – переходити; на честь виходу євреїв з Єгипту), Шавуот (від давньоєврейського – свято тижнів; на честь дарування Богом Мойсею Тори на горі Синай), Сукот або Кущі (на честь подорожі народу через пустелю до Святої Землі), Шміні Ацерет (на честь завершення річного циклу читання Тори), Рош гашана (свято нового року), Йом-кіпур (від давньоєврейського – Судний день; день суду та покути, коли остаточно вирішується доля людини на наступний рік), Ханука (від давньоєврейського – оновлення, освячення; на честь відновлення богослужіння в Єрусалимському храмі, сплюндрованому еллінськими загарбниками), Пурім (від давньоєврейського – жереб; свято порятунку євреїв від винищення в Перському царстві), 9 ава (траур по зруйнованому Єрусалимському храму) та ін.  

2. Огляд історії іудаїзму в Україні.

Перші громади іудеїв на теренах сучасної України виникають у 2 ст. до н.е. в античних державах Північного Причорномор’я. Присутність їх у Києві згадується в літописах, починаючи від 945. Існує лист київ. іудейської громади до всіх громад діаспори, датований поч. 10 ст. У коментарях Талмуда, створених у Франції в 12 ст., згадується рабі Моше з Києва. Про релігійне життя іудеїв на теренах України в ті часи мало що відомо. В 2-й пол. 15 ст. в Києві жив рабі Моше Бен Яков, праці якого збереглися й мали відчутний вплив на іудейську інтелектуальну еліту. Він був прибічником вчення візантійських кабалістів, згідно з яким світ. історія поділяється на кілька циклів, у кожному з яких домінують окремі якості Творця, згадані в Біблії: милосердя, справедливість, могутність тощо. 1506 рабі Моше оселився в Криму в м. Кафа. Він створив новий молитовник для тамтешніх одновірців та багато працював над упорядкуванням громад. устрою. Внаслідок його діяльності сформувався особливий (кафський) лад літургії кримських іудеїв (кримчаків).  

У 16 ст. відчутно зростає еміграція на терени України з Польщі євреїв нім. походження (див. Ашкеназі). Поступово їхня релігійна традиція стає домінуючою в іудейській спільноті України, за винятком Криму. Цей період, згідно з традицією, був названий «золотим віком» іудаїзму в Польщі. Він тривав до початку в Україні національної революції 1648–1676. У багатьох містах діяли рабинські академії, які вважалися найкращими в Європі. Кількість знавців класичної рабинської писемності зросла в декілька разів порівняно з попереднім століттям. Від 2-ї пол. 16 ст. в Речі Посполитій став збиратися з’їзд старійшин іудейських громад та рабинів усіх земель Корони Польської та Великого князівства Литовського (ваад), діяльність якого була спрямована на впорядкування громад. та релігійне життя. Деякі з найвидатніших учителів іудаїзму періоду «золотого віку» 16 – 1-ї пол. 17 ст. певний час жили та працювали в Україні. Видатний талмудист рабі Меїр із Любліна (1588–1616) з 1595 обіймав посаду головного рабина Львова. Рабі Йоель Сиркіс (1561–1640), автор класичної збірки тлумачень релігійного Закону Бейт Хадаш (новий дім), був рабином у Меджибожі. Рабі Самуель Єліезер Ейдельс (1565–1632), коментарі якого до Талмуда вважають одними з найкращих і найзмістовніших, останні роки життя провів в Острозі. Кабаліст Самсон Остраполер, вчення якого відчутно вплинуло на подальший розвиток східноєвроп. єврейс. містики, мешкав у м-ку Полонне, де він і загинув 1648 під час нападу козаків.  

Під час  нац. революції 1648–76 чимала кількість  іудейських громад припинила своє існування, діяльність ін. – занепала. Внаслідок  настання безпорядків та безладдя активізувалися переслідувачі євреїв. Наприкінці 17 – поч. 18 ст. більшість іудейських громад швидко відродилася, виникли й нові. У 18 ст. провідним центром талмудичної освіти в Україні стає м. Броди, громада якого підтримувала тісні зв’язки з впливовими рабинами Європи. Один з найвпливовіших талмудичних авторитетів свого часу, рабі Ієхезкель Ландау (1713–93), був рабином у Бродах 1733–45.  

У серед. 18 ст. на Поділлі зароджується релігійне -містичне єврейське віровчення – хасидизм. Одним із засн. був рабі Ісраель Бен Єліезер Баал Шем Тов, або скорочено Бешт (1700–60). Він зібрав навколо себе гурток прибічників, які після смерті рабі Ісраеля почали вдало пропагувати його віровчення на Поділлі, Волині й у Галичині. Наприкінці 18 – поч. 19 ст. до хасидизму пристає значна кількість євреїв Правобережної України, Польщі, Білорусі, Румунії та Литви. Цей період можна вважати часом найбільшого інтелектуально-духовного впливу укр. іудейства на східноєвропейський іудаїзм. Якщо раніше гол. центрами іудейської освіти та релігійного життя вважалися такі великі міста, як Люблін, Краків (обидва – Польща) або Прага (Чехія), то наприкінці 18 – поч. 19 ст. з ними стали успішно конкурувати невеликі укр. м-ка – Меджибіж, Межиріч, Золочів, Полонне, Бердичів та ін., в яких оселилися лідери хасидизму. Тисячі молодих людей прямували туди, щоб навчитися мудрості та справжнім шляхам служіння Богу. Віровчення хасидів ґрунтувалося гол. чин. на середньовічній єврейській містиці. Ідеї кабалістів, що раніше були відомі лише вузькому колові інтелектуальної еліти, почали пропагуватися в широких колах суспільства. При цьому вони творчо переосмислювалися й перероблялися. Згідно з поглядами Бешта та його послідовників людина приходить у цей світ для того, щоб поєднати себе, а через себе й увесь світ, із Божою нескінченністю. Внаслідок зусиль віруючих протилежність між матерією та духом з плином часу має зникнути. Завдяки цьому наш світ перетвориться на дім для Бога. Досягається ця мета шляхом споглядань та медитації під час богослужіння і буденного життя. Провідну роль у справі виконання завдання Творця відіграють цадики (від давньоєврейського – святий, праведник), які є посередниками між Богом і світом. Вони спроможні творити будь-які дива й мають піклуватися про спасіння душ та добробут своїх громад. Влада цадика після його смерті успадковується або його дітьми, або провідними учнями. В 19 – на поч. 20 ст. хасидизму дотримувалася, залежно від регіону, 1/3 – l/10 ч. іудейського нас. України. На відміну від євреїв Литви й Білорусі, переважна більшість євреїв України ставилася до хасидизму з повагою. Звичай відвідувати цадиків під час свят або у випадку виникнення тяжких проблем в особистому житті був вельми поширеним. Цадики охоче допомагали порадою та молитвою не лише євреям, а й місц. слов’ян. нас., про що в укр. фольклорі лишилося чимало згадок.