Історія розвитку світової валютної системи характеризується зміною декількох  етапів:

• Перша світова валютна система сформувалась певною мірою стихійно у 20 ст. після промислової революції на базі золотого монетаризму в сфері золотомонетного стандарту. Історично золотомонетний стандарт виник і розвивався на базі біметалевого стандарту.

      Біметалевий стандарт — це така інвалютна система, коли вартість національної грошової одиниці виражається в певній кількості як золота, так і срібла. За біметалевої системи встановлюється фіксована пропозиція між грошовими вартостями золота та срібла. Наприклад, у США у 1872 році вартість долара була еквівалентна вартості 371,25 гранів (1 гран – 0,0648 г) чистого срібла чи 24,75 гранів чистого золота; монетний паритет дорівнював 15:1.

      Система золотого стандарту юридично була оформлена міждержавною угодою на конференції в Парижі у 1867 році. Згідно з цією угодою золото визначалося єдиною формою світових грошей.

      Система золотого стандарту базувалась на таких принципах:

1. основою системи виступав золотомонетний стандарт;
2. кожна валюта мала свій золотий вміст. Різні країни у різні роки запровадили у себе золотомонетний стандарт. Зокрема Великобританія — з 1816 р., США — з 1837 р., Німеччина — з 1875 р., Росія — з 1895-1897 рр. Відповідно до золотого вмісту валют установлювались і їх золоті паритети;
3. валюти вільно конвертувались у золото. Конвертованість кожної валюти у золото забезпечувалась як всередині, так і за межами країни. Тобто підтримувалось жорстке співвідношення між своїми запасами золота і внутрішньою пропозицією грошей;
4. не чинилось перешкод експорту та імпорту золота.

      Найбільшої  сили золотий стандарт досягнув у  період з 1880 по 1914 р. Золотий стандарт ніколи більше не відродився в своєму минулому статусі після першої світової війни. Його останні сліди зникли в 1971 році, коли державне казначейство США відмінило практику купівлі-продажу золота за фіксованою ціною.

      Переваги  система золотого стандарту:

1. стабільні валютні курси забезпечували стабільність як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики та створювали тим сприятливі умови для зростання і розвитку міжнародної торгівлі;
2. стабільний валютний курс забезпечував стабільність рівня цін у внутрішній економічній системі;
3. золотий стандарт економічно вирівнював дефіцити та активи платіжних балансів

      Недоліки  системи золотого стандарту:

1. золотий стандарт встановив залежність грошової маси, яка обертається в світовій економіці, від видобутку і виробництва золота. Відкриття нових джерел і збільшення видобутку золота приводило в цих умовах до транснаціональної інфляції. Навпаки, якщо виробництво золота відстало від реальної динаміки виробництва, відбувалось загальне зниження цін;
2. золотий стандарт може функціонувати до того моменту, поки один з учасників не вичерпає свого золотого запасу;
3. в умовах міжнародної системи золотого стандарту країни можуть відмовитися від проведення незалежної грошової політики, направленої на вирішення внутрішніх проблем своїх економічних систем. Тобто, погоджуючись на систему золотого стандарту, країни мають бути готовими до процесів макроекономічної перебудови (безробіття, інфляція — як наслідки цих процесів).

      Перша світова війна призвела до кризи  та занепаду цієї валютної системи. У  період війни існування системи золотого стандарту запобігало використання широко розповсюдженого методу фінансування військових затрат, що включало випуск паперових грошей та рівнозначну практику монетаризації державного боргу шляхом  продаж нових випусків цінних паперів центральним емісійним банком країни. Будь-яка держава, яка фінансувала військові витрати шляхом емісії грошей, підтримуючи при цьому їх конвертованість у золото, ставала свідком того, що її золотий запас рухався за кордон.

     Після закінчення першої світової війни замість системи золотомонетного стандарту почала формуватися урізана форма золотовалютної системи — золотозливковий або золотодевізний стандарт (девізи — це платіжні засоби в іноземній валюті, які призначалися для міжнародних розрахунків), що ґрунтувався на золоті та провідних валютах, які конвертувались у золото.

• Друга світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутою на Генуезькій міжнародній конференції у 1922 році.

      Генуезька валютна система  функціонувала на таких основних принципах:

1. основою системи виступали як золото, так і девізи — іноземні валюти. У цей період і грошові системи  ЗО країн базувалися на золотодевізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні засоби. Але в міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений за жодною з валют, долар США та англійський фунт стерлінгів виступали як суперники в боротьбі за лідерство в цій сфері;
2. були збережені золоті паритети. Але конверсія валют у золото стала здійснюватись не лише безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й опосередковано, через іноземні валюти;
3. мало місце валютне регулювання, яке здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

      Нестійкість генуезької валютної системи була зумовлена тим, що замість золотовалютного стандарту були введені урізані форми монометалізму, процес стабілізації валют розтягнувся на декілька років. У більшості країн були проведені девальвації, причому у ряді країн вони були близькі до нуліфікації(Німеччина, Австрія, Польща, Угорщина). У 1928 році французький франк було девальвовано на 80%. Лише у Великобританії в результаті девальвації в 1925 році був відновлений золотий вміст фунта стерлінгів.

      Валютна стабілізація була підірвана світовою економічною кризою 1929-1933 рр., та пізніше — другою світовою війною. У результаті кризи зазнав краху один із головних принципів валютної системи — золотодевізний стандарт, курс низки валют знизився в середньому на 84%. Валютні суперечності призвели до валютної війни, що проводилася такими засобами, як валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження, валютні блоки.

      Валютний  блок — це угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому відношенні від країни, яка очолює його, яка диктує їм єдину політику в сфері міжнародних економічних відносин і використовує їх як привілейований ринок збуту та сферу вкладення капіталу. Для валютного блоку характерні такі риси:

• курс залежних валют прикріплений до валюти країни, яка очолює угруповання;
• міжнародні розрахунки всередині угруповання здійснюються у валюті держави-лідера;
• валютні резерви залежних країн зберігаються в країні лідері;
• забезпеченням залежних валют виступають векселі та облігації державних позик країни-лідера.

      Головними валютними блоками були стерлінговий (починаючи з 1933 р.) та доларовий.

      Теоретичне  обґрунтування механізму функціонування міжнародної валютної системи в  повоєнний період пов’язане з  працями англійського економіста Дж. Кейнса, який ще у 30-ті роки в роботі “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”(1936 р.) висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів для обслуговування міжнародних розрахунків — “регульованої” або “керованої” валюти, а також міждержавного регулювання валютно-фінансових відносин за допомогою спеціальної міжнародної організації.

• На міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі (США) в1944 році провідні країни Заходу угодили основні принципи новоствореного валютно – фінансового механізму. Правове оформлення Бреттон–Вудської валютної системи завершилось на рубежі 50- 60-х років, у ньому знайшли втілення наступні принципи:

1. у новій системі зберігалася роль золота як загального еквівалента та розрахункової одиниці у міжнародному обігу, однак, масштаби використання золота істотно зменшились;

2.   кожна країна, яка дотримувалась принципів Бреттон-Вудської системи, зобов’язала встановити золотий вміст своєї грошової одиниці. Але на практиці зв’язок всіх валют із золотом здійснювався опосередковано. Лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано не тільки в золоті, а й доларах США, їх зв’язок із монетарним товаром здійснювався за системою: “золото-долар-національні валюти”;
3. прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційних, узгоджених країнами-членами Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) валютних паритетів, що виражалися у золоті та доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна відбувалася лише за певних умов і на практиці спостерігалася порівняно рідко;
4. ринкові курси валют не повинні були відхилятися вгору або вниз від фіксованих доларових паритетів цих валют більше, ніж на 1%, тобто всі інші валюти жорстко “прив’язувались” до долара;
5. державні органи здійснювали певний контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним обігом. Ринок золота регулювався шляхом підтримки валютної ціни на ринку на рівні офіційної ціни, не допускаючи її відхилення від цього рівня. Уряд постійно зберігав за допомогою валютної інтервенції допустимі межі коливань курсів навколо фінансових паритетів;
6. з метою пом’якшення кризи окремих валют, підтримання валютних курсів і збереження валютної конвертованості держави надавали допомогу одна одній шляхом кредитування.

      Бреттон-Вудська  система прагнула зберегти стабільність обмінного курсу валют, які, здавалось, були одною з переваг золотого стандарту, збільшивши при цьому  гнучкість їх регулювання за рахунок  зменшення ролі та значення золота в цьому процесі.

      У разі, якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї  валюти стосовно долара у встановлених межах  коливань (±1%) вона могла  вдатися до наступних  дій:

1. використати частку свого золотовалютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку;
2. вдатися до цільових позик зі спеціального фонду МВФ;
3. провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості понад 10% могла здійснитись лише за відповідною санкцією МВФ.

           Засновники Бреттон-Вудської системи вважали, що валютні інтервенції, спрямовані на підтримку паритетного обмінного курсу, нададуть розробленим валютним угодам можливість самоадаптації до змін економічних умов, що забезпечував золотий стандарт.

      Аналогічним чином закупівля своєї валюти за кордоном, здійснена з метою запобігання зменшення її вартості, зменшує банківські резерви країни, скорочуючи обсяг грошової маси на внутрішньому ринку.

      Але на практиці уряди, стикаючись із проблемою  зниження обмінного курсу валют  своїх країн, лякаючись зростання безробіття й підвищення процентних ставок, найчастіше користувалися методом стерилізації заходів на зовнішніх валютних ринках. Беручи до уваги негативні наслідки для різних галузей економіки при зниженні обмінного курсу валюти чи її девальвації, уряди всілякими засобами дотримувались незмінних паритетів обмінних курсів. До цього додавалось введення протекціоністських заходів по поточним рахункам зовнішньоторговельних операцій та практика валютних обмежень по рахунку руху капіталу. Але ці заходи лише віддаляли час вирішення кризи.

      До  того ж, наявний золотий запас  СІНА в 60-ті роки в 6 разів був менший від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш  стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна – 35 дол., за одну унцію та ринкова, що в декілька разів перевищувала офіційну.

      У цій ситуації США по суті повністю втратили свою здатність здійснювати  обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визнаючи це, 15 серпня 1971 р. Президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відміна  одного із головних принципів Бреттон – Вудської системи означало її фактичний крах.