Форми міжнародних розрахунків

резидентам дозволено  проводити через ЛОРО-рахунки  лише розрахунки з нерезидентами, 

операції за ЛОРО-рахунками  проводяться тільки у межах залишку  на початок дня (що обмежує можливості для проведення операцій вдень), 

національна валюта повинна бути визначена в контракті  як валюта платежу, 

проводиться контроль 90-денного строку надходження виручки  для резидентів-експортерів чи надходження  товару для резидентів-імпортерів та обов’язковий контроль банками відповідних  контрактів і документів про надходження  товарів та надання послуг, 

з ЛОРО-рахунку дозволена  купівля іноземної валюти на міжбанківському  валютному ринку України у  випадку надання документів, безспірно  підтверджуючих одержання нерезидентом на ЛОРО-рахунок коштів у валюті України внаслідок експорту в  Україну товарів (послуг), 

можлива купівля  валюти на кошти, отримані як відсотки по депозиту чи по залишку на цьому  рахунку, 

органам валютного  контролю та комерційним банкам дозволено  вимагати від резидентів, власників  рахунків у гривнях будь-які документи  та інформацію, що підтверджують законність здійснення платежів через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів, а також  їх відповідність до діючого законодавства  України і нормативних актів  НБУ[1,2]. 

До ЛОРО-системи  українське законодавство довгий час  відносилося як до чисто розрахункової. Використання її для “перекачування”  капіталів, гри на курсах валют спочатку серйозно не сприймалося з причини  обмеженої конвертованості розрахункової  одиниці (на той час – купоно-карбованця). Це завжди ставило ЛОРО-ринок на другу за значущістю позицію, у зв’язку  з чим цей ринок завжди мав  одну перевагу – більш ліберальні нормативні умови (що збереглися навіть після загального ускладнення роботи валютного ринку України восени 1998 року)(Додаток А). 

Завжди існував  “подвійний” підхід до ЛОРО-рахунків: держава намагалася використовувати  ЛОРО-рахунки для підтримання  конвертованості національної валюти на міжнародному ринку, громадяни цієї ж держави з самого початку  використовували ці рахунки як інструмент, за допомогою якого можна отримувати користь з ліберального законодавства  інших країн[8,с.15]. 

Через ЛОРО-рахунки  йдуть грошові потоки набагато більш  потужних фінансових систем, аніж українська, в зв’язку з чим держава (НБУ) мала лавірувати, тактично регулюючи  рух коштів через ці рахунки, намагаючись  зберегти баланс між принадністю  ліберальної фінансової політики та мірами у відношенні великих фінансових спекулянтів, як вітчизняних, так і  зовнішніх. 

Такий особливий  підхід до умов функціонування ЛОРО-рахунків знайшов свій вираз у достатньо  ліберальному механізмі нормативного регулювання операцій, що проводилися  резидентами та нерезидентами через  ці рахунки. 

Найбільш свідома  економічна громадськість України  досить швидко навчилася використовувати  переваги ЛОРО-рахунків. Серед найпопулярніших  можна назвати три схеми: 

Використання гривневих  рахунків для “клірингу” за експортно-імпортними операціями з використанням гривні у якості валюти платежу за зовнішньоекономічними  контрактами. Воно дозволяє забути про  обов’язковий продаж валюти, “оптимізувати” оподаткування, здійснювати “іноземне  інвестування” у власне підприємство. 

Один з багатьох механізмів здійснення “поштових” послуг, або ж конвертації безготівкових  коштів підприємства у так званий “чорний нал” – готівкові долари США, що використовують частіше за все  для виплати реальної зарплати робітникам підприємства. При цьому зменшується  податок на прибуток підприємства, ПДВ, відрахування до соцстраху та Пенсійного фонду, податок на доходи громадян. 

Рух коштів у гривнях  через ЛОРО-рахунки у цих випадках історично має дві головні  траси – Прибалтика та Росія. Цілком природно, що вплив цього ринку  на курс долару всередині країни часто  стає визначальним. І, що особливо неприємно, на нерезидентів не так легко здійснювати  тиск, як на українські банки[7,с.29]. 

Сьогоднішня мода на “ЛОРО-рішення”, окрім “валютно-спекулятивного”  складника, вочевидь, викликана ще й  тим, що з деякого часу обсяги незаконних операцій, що проводяться через ЛОРО-рахунки, почали стрімко досягати обсяги законних. Розуміючи джерело зростаючої небезпеки, Національний банк України вже давно  ставить на контроль усі платежі  понад визначеної суми, що проходять  на ЛОРО-рахунки. 

Ще одна з найпоширеніших форм міжнародних безготівкових  розрахунків – інкасова. 

2.2. Інкасові операції 

(Collection; Encashment; італ. Incasso) – це доручення експортера (кредитора) до свого банку одержати від імпортера (платника, боржника) безпосередньо або через інший банк певну суму або підтвердження (акцепт) того, що сума буде виплачена у встановлений термін. 

Базою для проведення операцій документарного інкасо є “Уніфіковані правила по інкасо” (УПІ), розроблені Міжнародною Торговельною Палатою  і визнані банками. Існують два  основні види інкасо: 

чисте, тобто інкасо тільки фінансових документів, 

документарне, тобто  інкасо комерційних документів. 

До головних комерційних  документів відносять: комерційні розрахунки (розрахунки-фактури), транспортні документи (коносаменти морські та річкові), які дають право власності  на товар їх держателям, накладні, акти прийняття-передання, поштові квитанції, страхові поліси та страхові сертифікати. 

Учасниками інкасових  операцій є: 

довіритель (клієнт, який доручає банку одержати певну  суму), 

банк-ремітент (банк, якому клієнт доручає одержати певну  суму), 

банк-інкасатор (будь-який банк, що не є банком-ремітентом і  бере участь в операції), 

репрезентативний  банк (банк, який безпосередньо одержує  платіж або акцепт). 

Схема розрахунків  за інкасо представлена на наступному рисунку 2.2. 

  

Рис. 2.2. Схема міжнародних  розрахунків за інкасо[11,с.31] 

Вітчизняні комерційні банки, прилу­чаючись до міжнародного співробітниц­тва, опановують різні  форми розра­хунків, прийнятих у  світовій банківській практиці. Все  більше уповноважених банків України (на сьогодні – близько вісімдесяти) самостійно встановлюють кореспондентські відносини з іноземни­ми. І все  ж сфера зовнішньоекономічної діяльності наших банків поки що одна з найменш  розвинутих. Українське законодавство, яке регулює діяльність ко­мерційних банків України щодо вико­нання операцій, пов'язаних із міжнарод­ними розрахунками, містить нормативні акти, що у ряді випадків обмежують можливості здійснення таких операцій. З іншого боку, у  вітчизняній банківській практиці ще досить погано освоєні ос­новні міжнародно-правові положення, які  регулюють окремі форми міжнарод­них розрахунків і значною мірою  визна­чають характер міжбанківських взаємо­відносин. 

На жаль, через  брак практичного досвіду у цій  галузі як перед банками, так і  їхніми клієнтами постає ряд серйоз­них проблем, що призводить до різно­го роду помилок і затримок у розрахун­ках. Ситуація ускладнюється ще й тим, що українські банки мають недостатню внутрішню інструктивно-методологічну  базу. Іноземним підприємцям часто  важко визначити фінансове станови­ще, надійність та технічні можливості свого  українського партнера. Але, використовуючи різноманітні форми акреди­тивів, експортери та імпортери можуть звести до мінімуму труднощі та пробле­ми, які виникають  у міжнародній торгівлі, а саме: експортер має змогу, використову­ючи  акредитивну форму розрахунків, звести до незначних ризики, спричинені його поганою обізнаністю з вимогами, стандартами нового освоюваного ринку збуту, політичною та економічною стабільністю в країні імпортера, незнан­ням місцевих законів щодо розрахунків в іноземній валюті, специфіки переве­зення, страхування товару, оформлення документації на його ввезення та відправку[14,с.25]. 

Імпортер, у свою чергу, скористав­шись акредитивною формою розра­хунків, може звести до мінімуму ризи­ки, пов'язані із закупівлею товару у не­знайомих країнах, незнанням  особливо­стей валютного законодавства  країни-експортера (зокрема, стосовно можли­вості ввезення товару), невпевненістю  у добропорядності експортера. 

  

2.3. Оплата по акредитиву 

(Letter of credit (L/C); нім. Akkreditiv; фр. Accreditif; від лат. Accreditivus – довірчий), який використовується у розрахунках за зовнішньоторговельни­ми угодами, незалежно від того, який він ("документарний акредитив", "акреди­тив", "акредитивний лист" тощо) – це одностороннє умовне грошове зо­бов'язання банку-емітента, видане ним за дорученням клієнта-наказодавця ак­редитива (імпортера) на користь його контрагента за контрактом бенефіціара (експортера). 

За цим грошовим зо­бов'язанням банк, який відкрив акреди­тив (банк-емітент), повинен здійснити бенефіціару платіж (негайно або з відстрочкою) чи акцептувати тратти бенефіціара та сплатити їх в строк. Або він може уповноважити інший банк здійснити такі платежі, акцепт або не­гоціацію тратт бенефіціара за умови на­дання ним документів, передбачених в акредитиві, також якщо виконані інші умови акредитива. 

Слід зазначити, що акредитивна форма розрахунків  найбільш складна і дорога. За виконання  акредитивних операцій (перевірку документів, авізування, платіж, підтвердження) банки  беруть високу комісію, яка складає  близько 3,0 % суми платежу. Крім того, для  відкриття акредитива імпортер бере кредит, за який платить відсотки, але  ця форма розрахунків має переваги, вона дає можливість імпортеру контролювати через банки виконання угод експортером, а для експортера - це єдина форма  розрахунків, яка дає гарантію отримання  платежу[15,с.27]. 

Послідовність дій  при оформленні акредитива схематично можна подати так (рис. 2.3.) 

укладення угоди  між експортером та імпортером; 

заява імпортером на відкриття акредитива; 

відкриття акредитива банком-емітентом і направлення  його бенефіціару через авізуючий  банк (банк-експортера); 

авізування (повідомлення) бенефіціару про відкриття на його користь акредитива; 

перевірка акредитива експортером (відповідність умовам угоди, виконання); 

відправлення товару експортером імпортерові; 

оформлення і надання  бенефіціаром у свій банк комплексу  документів для отримання платежу  за акредитивом; 

перевірка та пересилання  банком, що авізує, документів банку-емітенту; 

перевірка банком-емітентом  отриманих документів, що отримані та їх проплата; 

видача банком-емітентом  документів, що проплачені, наказодавцю  акредитива, тобто емітенту; 

зарахування банком, що авізує, коштів бенефіціару. 

  

Рис. 2.3. Схема руху грошей та документів

при акредитивній операції 

2.4. Розрахунки по  відкритому рахунку 

Розрахунками при  відкритому рахунку називають таку форму розрахунків, при якій відсутні надійні гарантії для експортера, який направляє на адресу покупця  товар і товарні документа, а  імпортер протягом обумовленого терміну  повинен переказати на рахунок експортера гроші. Ця форма розрахунків використовується в основному між фірмами, які  пов’язані традиційними торговими  відносинами; транснаціональними корпораціями та їх закордонними філіями; змішаними  фірмами за участю експортера. Після  звірки розрахунків, кінцеве погашення  заборгованості за відкритим рахунком здійснюється через банки з використанням  банківського переказу чи чеку, тому банківська статистика часто включає розрахунки за відкритим рахунком до банківських  переказів. Розрахунок при відкритому рахунку представляє собою одну з форм комерційного кредиту[17]. 

Коли розрахунки ведуться з використанням відкритого рахунку, товар постачається на умовах його наступної оплати, а належна  сума заноситься імпортером на рахунок  експортера. Платежі здійснюються за згодою у встановлений період, а  остаточне врегулювання заборгованості з відкритого рахунка - через банки, із застосуванням інших форм міжнародних  розрахунків. Тому банки, як правило, не виділяють міжнародні розрахунки з  відкритого рахунка, а включають  їх в інкасо чи через банківські перекази. 

2.5. Розрахунковий  чек 

Чек (Cheque; амер. Cheсk) – спеціальний документ, який містить письмове розпорядження банку видати (перерахувати) вказану в ньому суму грошей з поточного рахунку особи, яка підписала чек. 

Існують різні види чеків. Банківський ордерний чек  може за бажанням клієнта виступати  замість переказу. Як правило, він  відсилається банком безпосередньо  отримувачу. Іноді чек вручається чекодавцю, щоб він передав або  надіслав його отримувачу. В більшості  випадків цей чек пред'являється  отримувачем банку-кореспонденту  банку чекодавця. Після перевірки  підписів банку чекодавця може бути виписана сума в іноземній валюті. Якщо в банку-платника немає кореспондентських  відносин з банком чекодавця, чек  посилається банку, який має такі кореспондентські відносини, де й кредитується за рахунок отримувача.