Американська війна у В’єтнамі

<<Для  інтересів безпеки США важливо,щоб були вжиті всі практичні заходи для запобігання подальшої комуністичної експансії в Південно-Східній Азії . Індокитай займає ключове положення і знаходиться під безпосередньою загрозою. Якщо Індокитай буде контролюватись комуністичним урядом ,можна очікувати ,що під комуністичний уряд потраплять і сусідні країни.Тоді баланс сил в  Південно-Східної Азії порушиться. >> [4] 

Д. Ейзенхауер казав : «Ви маєте ряд поставлених доміно і вибиваєте перше з них...Те, що трапиться з подальшими, очевидно - вони дуже швидко перекинутися. Отже, ви отримаєте початок процесу розпаду, який буде мати найглибші наслідки. Якщо комуністи «захоплять Індокитай», стверджував президент США, то «наступними можуть звалитися Бірма, Таїланд, Малайя та Індонезія. Падаючі доміно можуть також перекинутися на острівний оборонний ланцюг США, що складається з Японії, Тайваню, Філіппін, і далі на південь, погрожуючи Австралії та Новій Зеландії» [5]  .

Швидше за все, США планували "зворотне доміно". Так, вони побудували для режиму Нго Дінь З'єма ядерний реактор в м.Далате для проведення дослідницьких робіт, споруджували військові аеродроми, впроваджували своїх людей в різні політичні рухи в сусідніх з В'єтнамом країнах.

Південно-в’єтнамці і США не наважувались наступати на Північний В'єтнам,  це б викликало напрям до В'єтнаму китайських військових контингентів, а з боку СРСР - прийняття інших військових заходів проти США.

Намагаючись врятувати сайгонський режим, США стали на шлях надання йому всебічної допомоги та підтримки,аж до введення своїх регулярних військ.«Відмова від наших зусиль у Південному В'єтнамі,- заявляв президент США Д.Ф.Кеннеді,- значила б крах не лише у Південному В'єтнамі,але й у Південно-Східній Азії,так що ми маємо намір там залишитися.» [6]. Також  Д.Ф.Кеннеді казав: «В'єтнам є наріжним каменем вільного світу в Південно-Східній Азії... Бірма,Таїланд, Індія,Філіппіни і, очевидно, Лаос та Камбоджа,є серед тих, чия безпека опиниться під загрозою, якщо червона хвиля комунізму захлесне В'єтнам»[7] .

Задум Вашингтона  складався з того ,щоб подавити патріотичний рух у Південному В'єтнамі,анексувати його та підтримати розкол держави .Перетворити Південь в колонію нового типу і військову базу США,створити бар'єр,який перешкоджав би розповсюдженню соціалізму у Південно-Східній Азії. США хотіли довести ,що іх гігантська військова та економічна міць у змозі подавити будь-який національно-визвольний рух,перешкодити розвитку соціалізму в будь-якому районі земної кулі.

США визначились з національним завданням, яке вони вирішували у В'єтнамі, лише незадовго до приходу до влади адміністрації Ніксона. З кінця п'ятдесятих і до початку 1964-го у Вашингтоні все ще сподівалися на те, що зусиллями американських військових радників вдасться допомогти Республіці В’єтнам  боротися з військовими загонами В'єтконгу. «Тільки в березні 1964-го р. у доповідній записці Макнамари, яка отримала статус Меморандуму з питань національної безпеки № 288 або (National Security Action Memorandum, скорочено NSAM 288) США проголосили, що хочуть бачити Південний В'єтнам стабільною, незалежною, не комуністичною державою, ... Південний В'єтнам повинен мати можливість прийняти зовнішню допомогу для забезпечення власної безпеки » [8]. Протягом наступних п'яти років ці положення меморандуму стали основними тезами, які визначали американську політику щодо Південного В'єтнаму, політику, яка дозволяла робити будь-які дії, здатні запобігти захопленню країни комуністами.

«Найважливішим правовим аргументом на користь «законності» військової інтервенції стала так звана «Тонкінська резолюція» конгресу США, прийнята 7 серпня 1964 року.У ній говорилося, що конгрес підтримує «всі необхідні заходи для відбиття будь-якого збройного нападу проти військових сил Сполучених Штатів та запобігання подальшої агресії ». Сполучені Штати готові також «відповідно до рішення президента застосувати всі необхідні заходи, включаючи використання збройної сили, щоб надати допомогу будь-якому члену Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) або державі включеній в протокол до договору про СЕАТО, яка попросить допомогу для захисту своєї свободи » [9] .

10 серпня 1964 року президент Джонсон підписав «Тонкінську резолюцію», яка набула чинності закону. Вона давала президентові США, по суті , необмежені права для ведення розгорнутих військових дій в Південно-Східній Азії. Її прийняття фактично означало оголошення війни.

Розділ IV   Хід війни та  її закінчення

Всупереч деяким твердженням Північний В'єтнам не мав ніякого відношення до початку громадянської війни на півдні. Спочатку північно-в'єтнамське керівництво і сам Хо Ши Мін розвивав  питання про підтримку партизан. Тільки на початку 1959 р. було ухвалено остаточне рішення: не знайшовши мирних шляхів возз'єднання країни після зриву умов Женевських угод, мешканці Півночі зробили вибір на користь підтримки антиз'ємовського підпілля. З середини 1957р. на південь стали відправлятися «військові радники», які виросли в цих місцях і які тікали на північ після розділення країни. Крім того, почалися таємні поставки зброї. Спочатку перекидання людей і зброї здійснювалось через демілітаризовану зону (ДМЗ), але після військових успіхів комуністичних сил в Лаосі транзит почав здійснюватися через лаоську територію. Так виникла «стежка Хо Ши Міна», яка пролягала через Лаос в обхід ДМЗ і далі на південь, заходивши на територію Камбоджи. Використання «стежки» було порушенням нейтрального статусу цих двох країн, встановленого Женевськими угодами, проте до цього часу угоди вже практично не діяли, хоча формально на них продовжували посилатися всі сторони конфлікту.

В грудні 1960 р. всі південно-в'єтнамські угрупування, що боролися проти режиму З'єма, були з'єднані в Національний фронт звільнення Південного В'єтнаму (НФЗПВ), що здобув в країнах Заходу широку популярність як В'єтконг. Завдяки підтримці Північного В'єтнаму партизани діяли все більш успішно. У листопаді 1960-го в результаті змови комуністам мало не вдалося повалити режим З'єма. В'єтконгівці силами батальйонів і полків почали нападати на форпости і форти Армії Республіки В'єтнам. На 1961 р., із зростанням інтенсивності і масштабів атак В'єтконгу , ситуація для З'єма,ще більш погіршилася, а на початку 1961-го стала майже критичною .Постійне погіршення становища уряду Південного В'єтнаму в січні 1961-го справила сильне враження на нового главу Білого дому, Джона Ф. Кеннеді.

З самого початку каменем спотикання стала відправка до цієї країни американських військ. На початку шістдесятих Сполучені Штати надавали З'єму і його уряду щедру фінансову допомогу, направляли до Південного В'єтнаму сотні радників, нарощували поставки зброї, але ніяк не наважувалися послати туди військовий контингент. «Перший крок у цьому напрямку був зроблений 20 квітня 1961 року, коли Кеннеді призначив міжвідомчу робочу групу для визначення шляхів порятунку Південного В'єтнаму. Як одна з рекомендацій група пропонувала «...послати невеликий контингент сухопутних сил Сполучених Штатів до Південного В'єтнаму.12 травня 1961р. віце-президент Ліндон Джонсон зустрівся з З'ємом в Сайгоні і запитав, чи готовий той до введення військ Сполучених Штатів. З'єм відповів Джонсону, що хотів би подібного кроку з американської сторони лише в разі явного вторгнення з Півночі.» [10]

Влітку, у міру того, як уряд і армія З'єма все більше і більше втрачали контроль за станом у країні, питання про відправлення військового контингенту Сполучених Штатів було піднято знову. «В Вашингтоні була створена спеціальна міжвідомча комісія (В’єтнам Таск Форс) для підготовки рекомендацій для президента з в’єтнамської політики США .Групою був підготовлений меморандум (NSAM-52),в якому пропонувався широкий набір військових, економічних, пропагандистських акцій і таємних розвідувально-диверсійних операцій. Цей документ закріплював американські зобов'язання по боротьбі з противниками режиму З'єма, але не давав права збройним силам США безпосередньо брати участь у боротьбі проти НФЗПВ»[11] .11 травня 1961р. в Сайгон прибув віце-президент США Л. Джонсон, який зустрівся з Нго Дінь З'ємом. У підсумковому комюніке візиту зазначалося, що Джонсон і З'єм домовилися розширити існуючу програму військової та економічної допомоги США Південному В'єтнаму. Роль американського військового персоналу повинна була обмежитися тільки навчанням сайгонської армії та керівництвом військовими операціями без участі в боях. Таким чином, візит віце-президента Джонсона в Південний В'єтнам став ще одним кроком на шляху американського втручання в справи цієї країни.

3 жовтня 1961р. президент Кеннеді скликав у Білому домі таємну нараду, на якій було вирішено направити до В'єтнаму місію М. Тейлора та У. Рос -
тоу для того, щоб на місці оцінити ситуацію і необхідність відправлення Сполученими Штатами бойових частин у Південний В'єтнам. По завершенні поїздки Тейлор і Ростоу підтвердили песимістичні відгуки, які надходили з Сайгону, рекомендували розширити американську допомогу і направити у
В'єтнам деяку кількість регулярних американських військ під виглядом боротьби
з повінню. Тейлор також зазначив, що США повинні перейти від ролі «радників» до «обмеженого партнерства» на всіх рівнях боротьби з партизанами.

Після тривалих дебатів було складено спільний меморандум
міністерства оборони і держдепартаменту (меморандум Макнамари -Раска), що став директивним документом Ради Національної Безпеки (NSAM-111).Головним в документі було : «необхідність розширення економічної допомоги режиму З'єму, збільшення допомоги шляхом відправки додаткового числа військових, постачання південно-в'єтнамській армії більш сучасних видів зброї та обмундирування, поліпшення системи комунікацій, постачання додаткових транспортних засобів(вертольотів, легких літаків, суден)  та налагодження розвідувальних робіт,забезпечення прискореного навчання і оснащення цивільної гвардії і загонів самооборони ,забезпечення персоналу для спільного дослідження та оцінки соціальних, політичних, розвідувальних та військових умов.» [12]

«Навесні 1961 р. у відповідь на неодноразові прохання південно-в'єтнамського уряду США направили в країну перші кілька сот фахівців з протипартизанської боротьби з "сил спеціальних операцій". А в жовтні для надання допомоги ВПС Республіки В'єтнам ,які знаходились в жалюгідному стані , на авіабазу Б'єн Хоа прибув американський авіазагін "2А" з кодовою назвою Farm Gate зі складу ескадрильї бойової підготовки CCTS. З їх допомогою була створена 2-а винищувальна ескадрилья (Т-28) .» [13] 

З кінця 1961р. до початку 1963р. американські діячі спільно з сайгонськими  керівниками намагались реалізувати різні плани по розгрому партизанського руху. « З кінця листопада 1961р. між послом США в Південному В'єтнамі Ф. Нолтінгом і президентом Нго Дінь З'ємом велися переговори з приводу реалізації нової програми. У результаті було підписано спільне комюніке,в якому йшлося про всеосяжну «економічну й соціальну програму порятунку Південного В'єтнаму від комуністичної загрози » [14]. 

8 лютого 1962 МААГ була перетворена в МАК (Командування з військової допомоги) на чолі з генералом Полом Харкінсом. Таке рішення було прийнято з метою збільшити американську військову й економічну допомогу Південному В'єтнаму і розширити американську участь у керівництві та контролі за контрповстанськими операціями південно-в'єтнамської армії.

«Уряд США затвердив в кінці 1961 року так званий "план Стейлі-Тейлора", що передбачає "умиротворення" країни протягом 18 місяців. План включав програму створення «стратегічних селищ»,тобто концентраційних таборів під військово-поліцейським контролем Сайгону, куди планувалось зігнати практично все сільське населення Південного В’єтнаму і таким чином ізолювати його від патріотичних сил країни. »[15]  Також він передбачала будівництво в селах оборонних споруд, навчання місцевих загонів самооборони тактиці відображення в’єтконгівських атак до прибуття урядових військ, а також перетворення їх на центри охорони здоров'я, середньої освіти та сільськогосподарського навчання. Передбачалося, що врешті-решт селяни перестануть постачати партизанам продовольство і поставляти їм новобранців та інформацію. Однак соціальне становище селян майже не змінилося на краще, тому уряд виявився нездатним захистити «стратегічні села» від нападів партизан, а корумповані чиновники часто обкрадали сільське населення. З прийняттям "плану Стейлі-Тейлора" чисельність збройних сил США в Південному В'єтнамі значно збільшилася. До кінця 1963 р. їх налічувалося вже більше 12 тис.

В січні 1963 р. в битві при Ап-Бак партизани вперше зуміли завдати відчутної поразки урядовій армії. До кінця року НФЗПВ контролював близько 40 % території Південного В'єтнаму і користувався істотною підтримкою населення в більшості сільських районів країни. Положення режиму З'єма стало ще більш нестійким після початку в травні кризи буддизму. Буддисти складають основну частину населення В'єтнаму, але З'єм і майже все його оточення були християнами-католиками. У ряді міст країни прокотилися повстання буддистів. З'єм обрушив репресії на учасників акцій протесту, чим остаточно підірвав свій імідж в очах західного суспільства. США засудили репресії, крім того, було зрозуміло, що З'єм нездатний організувати успішну боротьбу з партизанами НФЗПВ, вважаючи за краще призначати на пости в армії бездарних, але вірних йому офіцерів. Американські представники по таємних каналах зв'язалися з південно-в'єтнамськими генералами, які готували державний переворот і підтвердили, що США підтримають скидання З'єма. 1 листопада 1963 р. Нго Дінь З'єм  був позбавлений влади. Військова хунта, що змінила З'єма, виявилася політично нестабільною. Протягом наступних півтора років в Сайгоні раз на кілька місяців відбувався черговий переворот. Південно-в'єтнамська армія виявилась втягнутою в політичну боротьбу, що дозволило партизанам НФЗПВ розширити підконтрольні їм території.

«Ще в серпні 1961 р. Кеннеді санкціонував застосування хімікатів для знищення рослинності в Південному В'єтнамі. Спочатку в експериментальних цілях південно-в’єтнамська авіація під керівництвом американських військових застосувала розпорошення дефоліантів над невеликими лісовими масивами в районі Сайгона (нині Хошімін).В 1963р. Дефоліантом почали обробляти вже більш великий район на півострові Камо,а гербіцидом всі райони Південного В'єтнаму - від демілітаризованої зони до дельти річки Меконг. » [16]

Агресія у В'єтнамі, різко посилилася після приходу Л. Джонсона в Білий дім.

« Л. Джонсон на першій зустрічі зі своїми зовнішньополітичними радниками 24 листопада 1963 заявив, що він має намір домагатися перемоги у В'єтнамі, та вказав присутнім на те, що головним є виграти війну, а не вимагати від сайгонського режиму проведення «так званих соціальних реформ»,метою яких було розширення соціальної бази військового уряду і забезпечення підтримки населення. Затверджений два дні потому меморандум Ради національної безпеки (РНБ) № 273 підтвердив рішучість нової адміністрації продовжувати курс на розширення втручання і рекомендували підвищити ефективність розпочатих при президенті Д. Кеннеді програм військової та економічної допомоги»  [17].