Документознавство як наука

Вивчення праць П. Отле робить цілком очевидним полісемантичне розуміння  терміна документація при оперуванні ним. Окрім його тлумачення стосовно наукової дисципліни, трапляється дефініціювання в значенні сукупності документів та функції документування. Обмеження значеннєвого простору поняття документація відбувається через перелік її складових. Документацією виступають: 1) окремі документи, 2) бібліотека як колекція самих документів, 3) бібліографія (описання і класифікація документів),

4) документальні архіви (досьє,  матеріали документації), 5) адміністративні  архіви, що містять будь-які документи  установи, 6) архіви давніх документів (рукописи, у т. ч. юридичні документи громадських організацій, приватні, комерційні документи), 7) документи, відмінні від бібліографічних і графічних (музичний твір, надписи на камені, кіно, фільм, фільмотека, фонограф, диск, дискета), 8) музейні колекції (експонати, зразки, моделі та ін. тривимірні об'єкти), 9) енциклопедія як діяльність із кодифікації й узгодження інформації. Аналізуючи авторське бачення змісту поняття документація, легко, як зазначає В.В. Бездрабко, переконатися в тому, що запропонований перелік охоплює різні за етимологією, природою, змістовим навантаженням категорії - факт і процес. В одній низці маємо об'єкт (види документів) і дії (описання і кваліфікація), проваджені з ними, що є порушенням звичної формальної логіки. Недосконалість подібної диференціації документації додатково засвідчує складність класифікації носіїв інформації, тобто документів у найширшому розумінні, зокрема виокремлення із усієї розмаїтої ознакової палітри тих із них, що могли б стати об'єктами, спільними для типологізування і відмінними для класифікування. А тверде переконання П. Отле, що документація не може бути самодостатньою, бо вона набуває цінність і значущість лише тоді, коли є потенціальна чи актуальна потреба в її існуванні [1, с.16]. Говорячи про умови побутування документації, науковець скеровує думку на важливість досягнення вищого ступеня упорядкування т.зв. «документальних організмів». Такими виступають загальні публічні та спеціальні бібліотеки, бюро або служби документації, приватні бібліотеки тощо. Розгляд функційного призначення кожної з них постає однією з основних тем багаторічних наукових пошуків дослідника.

Фундаментальні праці науковця містять таке розуміння документології: наука, методологія, методи, які розглядають  «будь-який документ із найзагальніших і одночасно найрізноманітніших позицій»; «узагальнююча наука, що охоплює систематизовану сукупність фактів і явищ, які належать виробництву, зберіганню, обігу і користуванню текстовими і будь-якими іншими документами»; у майбутньому самостійна наука, покликана «вивести із полону емпіризму методи і засоби документарно-комунікаційної діяльності»; теоретична, порівняльна наука, що застосовує «достатньо абстрактні методи дослідження, об'єктом якої є всі без винятку текстові і будь-які нетекстові документи».

Термінологічні авторські пошуки для означення нової галузі знань про документ виявилися у синонімічності пропозицій назвати дисципліну майбутнього, окрім документології, ще книго-архіво-музеєзнавством, бібліологією, і, зрештою, документаційною наукою чи документацією. Безперечно, нове дискурсивне утворення (за М. Фуко) призвело до розповсюдження ідей П. Отле та їхнього укорінення серед гуманітарних наук документації. Вчений постійно прагне застосувати ключові поняття соціології, психології, філософії й інших загальних гуманітарних наук до яскраво виражених процесів у сферах масових комунікацій, суспільної організації, економіки. Продуктом активних і тривалих дебатів дослідника з колегами стала спроба теоретично довести реальність і доцільність запропонованих ним наукових проектів [1, с.17].

Слідуючи задуму окреслити межі бібліології, П. Отле апелює до термінологічних  роз'яснень лексем biblion, documentum, grapho, liber. Розвинута модернізмом загальна критика традиційного тлумачення будь-якого  терміна була підтримана П. Отле і  знайшла втілення у промовистих термінологічних роздумах. На відміну від поширеної у сучасній науці думки про ототожнення П. Отле книги і документа, сам дослідник чітко розумів відмінність між ними, прямо вказуючи на більш широке значення другого з них.

Слід зазначити, що П. Отле вклав широкий зміст у поняття книга, котре стало збірною назвою для, власне, книг, часописів, газет, відбитків, репродукцій, графічних творів, креслень, гравюр, карт, схем, діаграм, фотографій. Утім, усвідомлюючи усталеність поняття в традиційному сприйнятті, дослідник наполягав на активнішому розроблені тієї бібліологічної термінології, яка б починалася з кореня Document. Звідси походить низка однокореневих слів, багато з яких чи не вперше були запропоновані бельгійським науковцем. Документ як предмет, що означає знак, носій; документація як дія документування і сукупність документів, а пізніше - наука про документ; документаліст - фахівець із документації; документувати - процедура щодо створення і користування документа; документальний - той, що належить документації; документарій - інститут документації, документотехніка - техніка документації та ін. були запропоновані ученій спільноті для обговорення з метою дійти згоди щодо найважливіших традицій лексем наукової мови і її неологізмів. Багато з цих термінів виявилися нездатними вписатися в існуючу практику, парадигму знань чи несвоєчасними, для того, щоб бути ними прийнятими освоєними.

Продовжуючи обстоювати узагальнені  тлумачення понять книга і документ, учений кинув доволі сміливий виклик галузям знань про документ, прагматично запропонувавши об'єднати всі «часткові науки в одну загальну науку» - бібліологію чи документологію. Усвідомлення безперспективності механічного сполучення галузей знань змусило П. Отле шукати шляхи їхньої інтеграції [1, с.18]. Загальні об'єкти вивчення, термінологія, фундаментальність поняття і закони, узагальнені й систематизовані знання, спільні методи ведення досліджень, зв'язки між суміжними чи спорідненими науковими дисциплінами мали, на думку вченого, уможливити творення бібліології. Заява про те, що ядром творення документології повинні стати риторика, бібліотекознавство, бібліографія, книгодрукування, чітко визначає не лише першочергові інтереси ученого, але й розуміння ним природи загальної науки про документ.

Найважливішим інструментом пізнання документації на рівні установи П. Отле вважав її класифікацію. Напрямок руху документів став основним критерієм  їхньої диференціації. Завдяки цьому  з документального загалу було відокремлено вхідні і вихідні документи. Останні також представляли собою диференційовані утворення. Приміром, вихідна управлінська документація передбачала наявність таких підвидів: 1) документи, що віддзеркалюють офіційні відносини між установами; 2) документи внутрішнього обігу; 3) документи контрольного характеру, призначені для об'єктивного вивчення, що стосується осіб, установ вивчення і практичних заходів, побутування яких зумовлено потребами управлінської сфери. Продовженням організування документообігу і важливою супровідною частиною, як і для бібліотечних установ, мав слугувати довідковий апарат, зокрема загальний адміністративний каталог. Відтак передбачалися збирання і фіксація всіх необхідних, тематично укладених даних про діяльність установи, вилучені із документів. Структурно каталог мав об'єднати: а) інформацію про діяльність установи; б) урядові розпорядження, інструкції [1, с.21].

В. В. Бездрабко піддає критиці запропоновану  класифікацію управлінської документації, зауважуючи недосконалість її термінологічного означення, форми, вибудованій при порушеннях принципів системності і комплексності, так само, як і форму загального адміністративного каталогу.Таким чином, авторське представлення теорії на виклик практики різних галузей (архівної, бібліотечної, музейної, управлінської і т. ін.) містило «нове бачення й обговорення аспектів світу знань, книг і бібліотек, а також тієї соціальної інфраструктури, частиною якої вони були», і стало «новим дискурсивним утворенням, для якого зручно використати термін документація». Коментуючи термін документація у вживані П. Отле, дослідники відмічають, що він знаходив ширше трактування, аніж те, що історично визначалося сферою його народження і первинного побутування - спеціального бібліотекознавства і середовища циркуляції наукової і технічної інформації.

Оцінюючи  внесок П. Отле у розвиток науки про  документ, варто стримано погодитися з Ю. М. Столяровим у тому, що йому належить прогностика значної кількості  ідей, реалізованих упродовж ХХ ст., а  до деяких людству ще належить дійти. Розвиток західноєвропейської науки про документ у ХХ ст. нерозривно пов'язаний із організаційними, теоретичними проектами й ідеями П. Отле. Визначаючи найбільшу значущість його праць для документаційної науки, інформатики, погодьмося з їхньою впливовістю і на вітчизняну науку. Д. А. Балика, М. М. Рубакін, М. В. Русинов, Л. Б. Хавкіна та багато інших науковців стали активними дослідниками документаційної науки у виконанні бельгійського вченого, тим самим сприяючи укоріненню її стрижневих ідей у межах бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства. Зазначена термінологічна різниця тлумачень документології відображає сьогочасні дослідницькі інтенції вчених, які прагнуть відтворити переломлення змісту модерного загального документознавства в когнітивних процесах і надати йому певного сенсу. Утім, більшість із них дотримується засадної думки про синтезоване, інтегроване, міждисциплінарне положення походження документології, покликаної узагальнити знання про документ. Дискусія про значущість наукових ідей П. Отле для розвитку науки про документ залишається актуальною. Втім, лише примирення двох протилежних точок зору - про пересічність і незаперечність значень дозволить створити простір успішного й об'єктивного, зваженого підходу щодо виявлення міри їхньої надчасовості та перспективності [1, c.23].

Таким чином, взявши до уваги генезис документознавства  і значний внесок відомих учених у його розвиток, хотілося би зазначити, що не дивлячись на недовгу історію  існування, документознавство пройшло  великий шлях свого становлення. Документознавство як науку розглядало багато вчених, таких як Поль Отле, К.Г. Мітяєв, В.В. Бездрабко, Н.М. Кушнаренко, Г.Н. Швецова-Водка та ін. Саме з їх допомогою, документознавство ступило у фазу розквіту, і дійшло до сьогодення.

2. Традиційне документознавство: структура

Розвиток науки носить складний характер: відбувається диференціація  і синтез наукових дисциплін, з являються  дисципліни - «двійники» і т.і. Одним  з проявів цього в області  наук про документовану інформацію стала поява двох документознавств, а також пропозиції щодо формування нової узагальнюючої наукової дисципліни - документології.

Становлення документознавства нерозривно пов'язано  з ім'ям відомого історика, архівіста, доктора історичних наук, професора  Московського державного інституту - Костянтина Григоровича Мітяєва. Зорієнтована на теорію і практику архівної справи і діловодства, творчість неординарного науковця стала основоположною для створення документознавчої науки. К. Г. Мітяєв, визнаний засновник документознавства, котре пізніше дістало прикметникове означення класичне або традиційне, впродовж 1950-1960 рр. зайняв чільну позицію в царині високих теоретичних дискусій щодо змісту народжуваної науки. Його наукові здобутки, до того ж вельми колоритна особистість і організаційний талант, зробили одним із найвідоміших і найбільш популярним представником установчого періоду в історії документознавства [2, с.8].

Становлення К. Г. Мітяєва як науковця відбувалося  в умовах утвердження марксизму  та тривкості інших методологій. Пишучи в контексті класичного позитивізму, дослідник явив себе також носієм новітніх традицій, що почасти постали з критичного становлення до «старої науки». Звідси відчутним є оприсутнення в працях дослідника симбіотичних методологічних засад, породжених позитивізмом і марксизмом, що так властиво для представників московської історико-архівної школи - В. М. Автократова, О. Г. Андрєєва, О. О. Зиміна, С. М. Каштанова, І. Л. Маяковського та багатьох інших учених, здобутки яких стали класикою джерелознавства, суміжних і споріднених галузей знань.

Лоном народження документознавства  К. Г. Мітяєв вважав діловодство й  архівну справу, і він не помилявся. Діловодство тлумачилося як документування управлінської інформації, організація  роботи з документами в установі, тобто сукупність заходів, пов'язаних зі створенням, поширенням і побутуванням документів у динамічному стані, а архівна справа - їхнім функціонуванням у статичному положенні. Чітке вказування на діловодство як первинне середовище їхнього народження й існування опосередковано визначило пріоритетність для документознавчої галузі знань оперативної документації. Всебічні дослідження документів, провоковані, передусім, практичними потребами діловодства й архівної справи, розкривали існування тісного зв'язку між ними. «Протікання» суджень К. Г. Мітяєва відбувається у руслі теоретичного осмислення практики діловодства й архівної справи, торкаючись водночас сфери їхньої взаємодії і залежностей. Цей критичний маневр створює простір для втілення нової епістемологічної перспективи - осягнення документа в контексті повного «життєвого циклу». Головною ідеєю вченого стало розширення зв'язку між діловодством і архівістикою, що детермінувало висновок не лише про залежність двох сфер практичної роботи з документами, але й взаємовизначальну єдність осягнення на теоретичному рівні емпіричних галузевих надбань [2, с.8].

Дослідники історії документознавства  звично згадують причетність до становлення  документознавства першого завідувача кафедри теорії і техніки архівної справи, професора МДІАІ М.С.Вишневського. Йому належить удосконалення структури й модернізація змісту курсу «Теорія і техніка архівної справи» д.і.н., професора Г.О.Князєва, якому судилося стати першим викладачем дисципліни від моменту заснування МДІАІ (1930). Розроблена М.В.Вишневським навчальна програма «Теорія і практика архівної справи» (1936) передбачала з поміж іншого спеціальний розділ - «Загальне діловодство», зміст якого склали питання з історії діловодства, класифікації документів, котрі функціонують в управлінський сфері, методики їхнього вивчення. Науковці вказують на неабияку значущість для становлення документознавства того факту, що у межах одного навчального курсу розглядалися питання діловодства й архівної справи водночас, які супроводжувалися спробами теоретичного осмислення зв'язку між ними. Через кілька років назву розділу було змінено на «Загальне документознавство», а ініціатором і укладачем нової редакції курсу «Теорія і практика архівної справи» (1944) став К.Г.Мітяєв, котрому належить авторство терміна документознавство (1943) і першість у постановочному плані щодо визначення його пріоритетів ще в 1940-х рр. - документування, організація документів на рівні установи, їхня класифікація та історія. Зміна назви розділу мало вплинула на його сутнісне наповнення. Варто зазначити, що стрижневим об'єктом, навколо якого розгортався зміст розділу програми, виступав управлінський документ. Таким чином, загальне документознавство для К.Г.Мітяєва, оперуючи сучасною термінологією, за змістом було тотожним до управлінського документознавства і, певною мірою, діловодства, та сприймалося як історія і теорія документів [2, с.9].

Таким чином, можна сказати, що традиційне, чи класичне, документознавство сформувалося вперше як допоміжна дисципліна у рамках архівознавства, а після переходу на інформаційну парадигму і виникнення теоретичної бази виділилось у вигляді самостійної дисципліни, що вивчає різні форми оперативної документації.

З іншого боку традиційного документознавства виступає нетрадиційне, чи загальне, документознавство. Воно сформувалося у рамках книгознавчих дисциплін. Нова версія наукової дисципліни розробляється російськими та українськими науковцями в області бібліотечної справи і книгознавства.

Імпульсом до цього переходу, як вважає Є. О. Плешкевич, послугував перехід у бібліографознавстві с книгознавчої концепції на документографічну, коли сформоване у ході довгої практики поняття «книга» було замінене на абстрактне для цієї дисципліни поняття «документ». На думку Н. Б. Зіновєвої, документознавство виросло з книгознавства, фондознавства і науково-інформаційної діяльності. «Книга, - відзначала вона, - як основне джерело інформації в суспільстві з другої половини ХХ століття стала трансформуватися, видозмінюватися, поступатися своїми позиціями новим джерелам інформації, що мають іншу матеріальну основу, систему виразних одиниць, і іншу форму. Цей факт поставив дослідників-книгознавців перед необхідністю розширити «книгу» до терміну, більш адекватного сучасним реаліям, що і було вирішено іменувати документом, а відповідно, науку, його вивчаючу - документознавством» [10, с.68].