Сімейне консультування й  психотерапія в психологічній  практиці О.О. Бодальова  й В.В. Століна

 

О.О. Бодальов і  В.В. Столін виділяють у роботі родиною  наступні фази:

1. Фаза концентрації  на дитині. Ціль цієї фази - дати  зрозуміти дитині, що в особі  психолога він має сильну підтримку,  і повинен висловити свої проблеми. Під час перших зустрічей психолог  у бесіді з родителями визначає  суть проблеми-обігу, містить  загальну угоду з родиною про  зміст і характер наступних  зустрічей, виявляє суть відносин  у родині, її проблематику.      Ще до першої фази він робить дитині потужну емоційну підтримку, бере обіцянку з батьків не перебивати дитину, не переслідувати його за прямі висловлення на їх адресу.         Підсумком першої фази є пошук комунікацій, на які могли б піти батьки, задовольняючи ті або інші прохання дитини, бажано, щоб уже до другої зустрічі в родині відбулися позитивні зрушення. На початку кожної зустрічі психолог з'ясовує почуття дитини й батьків, цікавиться змінами в родині.

2. Фаза відносин дитина - дорослий

      На  цій фазі батьки висловлюють свої претензії дитині. Завдання психолога - додати їм гуманний характер. До другої фази батьки бувають уже досить напружені  й роздратовані претензіями дитини, поєднуються у своїх скаргах  на нього й прагненні взяти  реванш. Основне завдання психолога  на цій фазі полягають у тім, щоб  дати можливість для висловлень дітям  і батькам. Кожний член родини, що не може висловити свої думки й почуття, підтримується психологом. О.О. Бодальов і В.В. Столін рекомендують у таких  випадках використовувати прийом "підставної особи", тобто висловлюються від  імені цього члена родини.          Результативність цього етапу залежить від того, наскільки члени родини розкрили, відреагували свої негативні переживання й при цьому не виявилися у владі власної некерованої агресії.

3. Фаза прояснення  комунікацій у родині, з'ясування  батьківських (подружніх) відносин.

      Переломною  фазою, фундаментом сімейної психотерапії є перехід на батьківські й  подружні відносини, прояснення яких приводить  батьків до розуміння того, що причина  порушення поводження дитини лежить у всім комплексі сімейних взаємин.         Завдання психолога - утримувати батьків на другій фазі доти, поки не визначенні негативні емоції; не дозволяти занадто рано переходити на третю фазу; підтримувати баланс висловлень у ході дискусій і не давати занадто рано інтерпретацій усього почутого. Цю роботу він проводить на заключному етапі, прибігаючи до різних способів аналізу: логічному ланцюжку зі слів і подій, логічного зв'язку сьогодення й минулого, аналогії з іншими родинами й загальними нормами.           Якщо в родині трохи дітей, то після фази батьківських відносин психолог переходить до наступної - дитячих інтеракцій, тобто відносин між дітьми.

Кінцева фаза визначається наявністю певних ознак:

симптоми, з якими  звернулася родина, поступово зникають;

всі частіше  на зустрічах члени родини сміються, оживлені;

всі частіше  члени родини обговорюють будинку  свої проблеми, у родині відбуваються приємні події;

всі члени родини починають визнавати й розуміти незалежність один одного;

родина відзначає, що в ній усе налагодило, і відпадає необхідність зустрічей.

Загальні  висновки про сучасні  напрямки й принципи сімейної психотерапії

 

      У цій роботі зроблена спроба узагальнити  напрямки різних напрямків сімейної психотерапії. Зробимо короткий огляд  того, як представники цих шкіл визначають мети сімейної терапії, а також у  чому вони бачать завдання сімейного  терапевта в процесі її проведення.         Так, В. Сатир (1992, 1993) бачить мета сімейної терапії в тім, щоб члени родини мали вільний вибір різних способів комунікації, могли рухатися до відкритості, природності й чесності у відносинах один з одним, тобто рухатися в напрямку до гармонізації сімейних відносин, які характеризують зрілу родину. При цьому, головним завданням терапевта є - направляти свої зусилля на підвищення активності й зацікавленості членів родини в навчанні щирому й природному вираженню своїх почуттів.        Р. Бендлер, Д. Гриндер (1993, 1995) солідарні з В. Сатир і відзначають, що метою сімейної терапії повинні бути зміни в системі того, як люди в родині передають і одержують послання один одного, тобто зміни в системі міжособистісних відносин, що ведуть до повністю відкритої системи. Вони відзначають, що одна з основних цілей терапевта в процесі сімейної терапії - це наближення, приєднання до клієнта через використання його провідної репрезентативної системи.          К. Витакер (1997, 1998) визначає мета сімейної терапії в допомозі родинам досягти більше адаптивного рівня існування. При цьому всі зусилля терапевта повинні бути спрямовані на активізацію сил і можливостей родини для їхнього власного росту й бажання вирішувати свої проблеми.     В.К. Мягер, Т.М. Мишина (1976, 1983) визначають сімейну психотерапію як особливу форму психотерапії, спрямованої на зміну міжособистісних зв'язків; її ціль - усунення емоційних порушень.        Е.Г. Ейдемиллер і В. Юстицкис (1990, 1999) розглядають сімейну психотерапію як область психотерапії, що охоплює вивчення родини й впливу на неї з метою профілактики психогенних захворюванні, а також наступної соціально-трудової реабілітації осіб, що виписалися із клінік. Відповідно до цього визначення в центрі уваги сімейного психотерапевта перебуває родина як фактор психічної травматизації особистості і її роль у корекції наслідків психічної травми.             О.О. Бодальов і В.В. Столін (1981, 1989) розглядають сімейну психотерапію як систему психологічних впливів на окремих членів родини з метою досягнення бажаних позитивних змін у їхньому житті, а так само в спілкуванні з дітьми. Як ми бачимо, із представлених точок зору можна виділити наступне загальне положення: будь-які внутрісімейні порушення є результат сімейних відносин. Дії сімейного терапевта потрібно направляти, у першу чергу, на зміну міжособистісних відносин у родині, а також прищеплювання дитині й членам його родини соціально прийнятних навичок поводження й способів особистісного реагування.           Представники різних шкіл сімейної терапії, по-своєму вирішують такі питання, як:

Як довго необхідно  вести терапію?

Працювати відразу  з усією родиною або спочатку з окремими її членами?

Працювати з  родиною одному або створювати групи  психотерапевтів?

Як часто влаштовувати зустрічі з родиною?

Як довго проводити  кожну з них?

Дотримуватися директивного стилю ведення або, навпаки, віддати перевагу не директивний?

Чи мати докладний, ретельно розроблений план дій або діяти "по обстановці"? і багато ін. Можна відзначити різні тенденції в тім, як представники різних шкіл вирішують всі ці питання в ході сімейної психотерапії. Карл Витакер (1997) наполягає на тому, що працювати треба обов'язково з усією родиною, із самого початку й до закінчення сімейної терапії, щоб уникнути "перекосу" убік якогось одного члена родини. Е.Г. Ейдемиллер і В.В. Юстицкис (1990) не виключають можливості проведення індивідуальних зустрічей зі членами родини якщо буде потреба.           Дотримання таких вимог нерідко розглядається як відмітна риса тієї або іншої психотерапевтичної школи. Наприклад, для такої відомої школи сімейної психотерапії, як "стратегічна сімейна психотерапія", характерна розробка ретельного й докладного плану роботи, що передбачає різноманітний вплив на родину. Психотерапевти школи Вірджинії Сатир, навпроти, воліють безупинно сполучити діагностичні й психотерапевтичні заходи й рішуче відмовляються від створення яких-небудь планів роботи з родиною.      По-різному вирішується питання про ступінь директивності ведення сімейної психотерапії. Ряд дослідників, наприклад, С. Минухин, наполягає на директивних методах роботи з родиною. Директивна форма занять, активна роль психотерапевта розглядається при цьому як відмітна риса сімейної психотерапії взагалі. У той же час існує ряд шкіл у сімейній терапії, де настільки ж переконано відстоюють необхідність недирективного ведення родини. Мова йде про "психотерапію центрованої на клієнті" (К. Роджерс, 1994).     Популярна в психотерапевтів позиція Е.Г. Ейдемиллера й В. Юстицкиса, що полягає в тому, що вибір того або іншого способу організації й проведення сімейної терапії залежить від особливостей родини, а не визначається теоретичними порадами сімейного психотерапевта.     Ведення родини одним психотерапевтом або різними (паралельно), організація місця проведення психотерапії, інтенсивна й часта, або додаткова й рідка сімейна психотерапія - все це визначається складною сукупністю умов, які потрібно враховувати й гнучко вирішувати.      Основним, що повинне визначати організацію процесу сімейної терапії, повинне бути забезпечення можливостей для застосування найрізноманітніших стилів і їхньої швидкої зміни якщо буде потреба. Ейдемиллер і Юстицкис говорять про необхідність сполучення будь-яких способів організації й ведення сімейної психотерапії, що відповідають умовам і дають позитивним результатам.

Ми повторюємо, що слідом за В. Сатир, О.О. Бодальовим, В.В. Століним і ін. розуміємо під  сімейною психотерапією систему  психологічних впливів, спрямованих  на зміну міжособистісних відносин у родині а також прищеплювання  дитині й членам його родини соціально  прийнятних навичок поводження й  способів особистісного реагування.      При цьому передбачається, що в основі методу спільної сімейної психотерапії лежить допущення про те, що причини психологічних проблем і шляхи їхнього рішення нерозривно пов'язані з функціонуванням родини як цілісної структури. Проблеми, що приводять родину до сімейного терапевта, зачіпають кожного члена родини, набувають особистісного сенсу для кожного, переломлюючись через риси, якості й стиль життя. Тому в сімейній терапії робота проводиться з усією родиною, а не з кожним її представником окремо. Ми вважаємо, що окремо допомогти одному члену родини, не допомагаючи близьким, рідним людям, практично неможливо.      На даний момент більшістю дослідників підтримується така точка зору, при якій присутність на сесії всіх членів родини, саме по собі розглядається як фактор, що підвищує ефективність сімейної психотерапії. Це ще раз свідчить про необхідність проведення сімейної терапії з усією родиною.    На підставі вивчених літературних даних ми прийшли до наступних висновків:             По-перше, сімейна терапія має ефект у родинах, члени яких об'єднані близькими, хоча й перекручених зв'язках. По-друге, психологічно сімейна психотерапія веде до руйнування того або іншого стереотипу, сімейного міфу, що вже дав тріщину. Терапевт при цьому опирається на здорового члена родини, людини, на який найбільше можна покластися, хто найменше перекручений дисгармонійними відносинами. По-третє, терапевтові дуже важливо визначити реального пацієнта, тобто того члена родини, хто найбільше страждає. Чаші всього він не звертається по допомогу, і реально є "козлом відпущення". Вірджинія Сатир уводить у контекст сімейної терапії таке поняття, як "біль" родини, тобто головну її проблему, Р. Бендлер і Д. Гриндер розглядають "біль" у внутрісімейних відносинах як сигнал для терапевтичного втручання, тобто вона виступає як симптом, що свідчить про необхідність психотерапевтичної допомоги. Карл Витакер уважає, що біль у родині усунути не можна, її можна тільки творчо використовувати.        Виходячи із цих міркувань, сімейному терапевтові необхідно вміти чітко визначати головну проблему родини, і направляти свої зусилля на те, щоб вона (біль) сприяла росту як родини в цілому, так і окремих її членів.   Інтегрувавши розглянуті нами різні підходи в організації й проведенні сімейної терапії, ми систематизували основні принципи сімейної психотерапії:

1) Концентрація  терапевта на всій родині в  цілому (хоча найчастіше обіг  пов'язане із проблемою дітей).

2) Не можна  встановлювати сепаративні стосунки  зі членами родини, члени родини  не можуть і не повинні мати  секретів друг від друга.

3) Будь-які внутрісімейні  порушення - результат сімейних  відносин, а не чия-або персональна  провина, почуття провини не  повинне фігурувати в ході  роботи з родиною.

4) Працюючи з  родиною, треба виходити з того, що будь-які сімейні проблеми  мають не тільки негативні,  але й позитивні причини.

5) Необхідно  пам'ятати, що в будь-якій родині  є потенціал для змін і росту.

6) Взаємне прийняття  терапевта й родини

 

Висновок

 

      Узагальнивши  теоретичні положення й практичні  рекомендації, можна зробити висновок, що сімейна психотерапія спрямована насамперед на:

1) Збільшення  спонтанності висловлень членів  родини про свої бажання, почуття,  ідеалах, цінностях, побоюваннях,  тобто: збільшення відкритості  комунікації.

2) Закріплення  нових способів спілкування в  родині, що означає усвідомлення  й вільне прийняття нових різноманітних  способів взаємодії, можливостей  зміни свого поводження, вільний  вибір різних способів комунікації.

3) Руйнування  внутрісімейних стереотипів, що  створили неблагополуччя у відносинах.

4) Усвідомлення  членами родини ролей, які вони  грають, їхнє закріплення або  заміна.

5) Підвищення  психолого-педагогічної грамотності  батьків.

6) Розуміння  родиною своєї єдності, взаємозалежності.

7) Підвищення  сенситивності батьків до дитині.

8) Можливість  родини відкрито виражати гаму  почуттів.

На підставі проаналізованих даних ми відзначили наступні загальні положення в організації  й проведенні сімейної психотерапії:

1) Вивчення ресурсів  родини за допомогою психологічної  діагностики; збір анамнезу родини "очима всіх її членів".

2) Установлення  бажаного стану в процесі психотерапевтичної  бесіди.