Предмет та основні етапи розвитку психології

  Методологія – це вчення про загальні точки зору, з яких повинен виходити дослідник психічної природи «Я» людини, про правила, яких він повинен дотримуватися в дослідженні, та про засоби, якими він має користуватись. Методологія базується на своєрідності предмета науки. Методологія поділяється на технічну та філософську.

  Технічна  методологія вивчає зовнішні та спеціальні ознаки явищ, які потребують спеціальних прийомів дослідження. Технічна методологія психології визначає процедурні особливості як методик психологічного дослідження, так і методик психологічного впливу.

  Філософська методологія пізнає загальні широкі властивості та співвідношення явищ, які взагалі відрізняють одну науку від інших. Філософською методологією психології є філософія людини (філософська антропологія). Вона виявляє себе у принципах побудови психологічного дослідження – тобто висхідних положеннях, які обумовлюють наукову взаємодію психолога із психологічно-змістовними явищами світу.

  Найбільш  повний виклад тих методологічних принципів, що були розроблені у радянській психології (які хоча й розроблені на засадах філософії діалектичного матеріалізму, але певним чином відповідають і вимогам західної академічної психології, побудованої на принципах позитивізму) дає український психолог О.М. Ткаченко. Згідно йому, суб'єкт (людина) взаємодіє з об'єктом (дійсністю) на трьох основних рівнях: організму, індивіда, особистості. Ці рівні стають визначальними у тлумаченні методологічних принципів: детермінізму, відображення, єдності свідомості та діяльності, розвитку, системно-структурного.

  Принцип детермінізму був запропонований С.Л. Рубінштейном у формулюванні «зовнішнє через внутрішнє» (тобто зовнішні причини впливають на людину, лише заломлюючись крізь внутрішні умови); О.М. Леонтьєв його переформулював як «внутрішнє через зовнішнє» (тобто внутрішнє, суб'єкт, діє крізь зовнішнє, й тим себе змінює); О.М. Ткаченко прийняв обидва формулювання як такі, що складають діалектичну єдність.

• У формулюванні Рубінштейна головне те, що за внутрішнім як суб'єктом визнається влада самодетермінації (внутрішньої причинної обумовленості психічних явищ); внутрішнє корегує зовнішні впливи, а значить, воно не повністю залежить від зовнішнього, воно має власну сутність, розвивається за власною логікою. Самий принцип був необхідним, щоб вказати на інший тип детермінації у гуманітарному знанні порівняно зі знанням природничонауковим, де детермінізм є прямим.
• У формулюванні Леонтьєва важливим виявляється вже не те, що внутрішнє (суб'єкт) діє, а те, що через зовнішнє; тут підкреслено, що діяльність слугує засвоєнню індивідом соціально вироблених засобів діяльності, соціалізації особистості.
• Ткаченко також не акцентує момент самодетерминації суб'єкта (як чисто психічної детермінації): у нього діє біопсихічна детермінація (на рівні організму, якому притаманний реактивний характер організації поведінки); соціопсихичічна (на рівні індивіда – суб'єкта суспільних відношень у процесі засвоєння готового соціального досвіду); окремий підрівень соціопсихічної (на рівні особистості, котра досягла спроможності до творчості нового соціального досвіду).

  Принцип відображення (він походить безпосередньо з ленінської теорії відображення), у найбільш жорсткій формі стверджує, ніби психічне не є саме по собі об’єктивним буттям, а просто віддзеркалює у свідомості буття зовнішнього світу. Згідно цьому принципу всі психічні функції за своєю природою є відображувальними; психічне відображення має сигнальний характер (повідомляє суб'єкта про значущі для нього об'єкти за допомогою нейтральних подразників). Жодної внутрішньої (сутнісної) єдності у такій відображувальній системі не передбачено; послідовне застосування цього принципу веде до функціоналізму (напряму, котрий розглядає психіку-свідомість як засіб адаптації організму до умов середовища, що змінюються. Цей принцип також можна розглянути на різних рівнях суб'єкта. На рівні організму психічне відображення забезпечує життєдіяльність суб'єкта, на рівні індивіда – привласнення соціального досвіду, на рівні особистості – творчість соціально значущих продуктів. Чогось значущого не біологічно або соціально, а просто індивідуально-психічно психічне відображення не дає, бо віддзеркалює воно тільки щось зовнішнє суб'єкту.

  Принцип єдності психіки  та діяльності (належить він С.Л. Рубінштейну, але у нього мова ішла про єдність із діяльністю не психіки, а саме свідомості). Згідно цьому принципу психіка являє собою внутрішній план діяльності (життєдіяльності, засвоєння соціального досвіду, його виробництва – відповідно рівням суб'єкта).

  У С. Л. Рубінштейна принцип єдності  свідомості та діяльності не зводиться  до того, що свідомість виступає внутрішнім планом діяльності, повторює її всередині суб'єкта (ідея інтеріоризації); він принципово відрізняє свідомість від діяльності. Єдність їхня – це не тотожність. Ця єдність витікає з належності як свідомості, так і діяльності свідомому і діючому суб'єкту. Особистість стає підставою зв'язку свідомості та діяльності, саме в особистості й особистістю цей зв'язок реалізується (тобто зв'язок свідомості та діяльності виявляється особистісно опосередкованим). Це особистісне опосередкування зв'язку свідомості і діяльності долає функціоналізм: психічні процеси не мають самостійних ліній розвитку, а розвиваються в процесі розвитку особистості.

  Якщо  в Рубінштейна центральною категорією в розумінні єдності свідомості й діяльності виступає суб'єкт (особистість), то в Леонтьєва на його місце підставлена  діяльність; особистісне опосередкування замінене діяльнісним. В Рубінштейна особистості як суб'єкту належить і свідомість, і діяльність; в Леонтьєва і свідомість, і особистість належать до діяльності.

  Принцип розвитку в діалектико-матеріалістичному тлумаченні є таким: кожному рівню детермінації відповідає свій тип розвитку (як організм суб'єкт розвивається у процесі визрівання психофізіологічних своїх підструктур, як індивід – у процесі діяльнісного привласнення, як особистість – у процесі перетворюючої діяльності. Разом з тим мається на увазі, що організм, індивіда й особистість також пов'язує між собою певна лінія розвитку – як три послідовні якісні стадії. Цей розвиток не нагадує саморозгортання психічної сутності, воно виявляється похідним від розвитку біологічної та соціальної систем.

  Системно-структурний  принцип бере психіку як систему взаємопов’язаних елементів; особливий акцент робиться на відкритість системи: взаємодія із біологічною системою (на рівні організму); із соціальною системою (на рівні індивіда); із культурно-історичними цінностями суспільства (на рівні особистості). Застосування даного принципу в радянській психології має ряд особливостей, похідних з певної позитивістської настанови на первинність соціальної системи по відношенню до індивідуальної психіки (котра набуває системних якостей ніби саме від суспільства). Л.С. Виготський (чия ідея про «динамічні смислові системи» спричинила згадану тенденцію), отримав цю настанову, коли вивчав психічні особливості мовлення. Через структурну лінгвістику Ф. де Соссюра він отримав уявлення про мову як про систему знаків, кожен з яких отримує певне значення лише завдяки цілісній системі (котра існує у певний момент у суспільній свідомості). Наслідком стало уявлення про те, що і свідомість і особистість людини походить від її прилучення до актуальної соціальної системи.

  Згаданий  перелік принципів не є єдино  можливим. Сучасна онтологічно-орієнтована психологія, засновником якої є С.Л.Рубінштейн, користується іншими принципами побудови психологічного дослідження. Найбільш повний перелік цих принципів наведений київським вченим І.П. Манохою: об’єктивності психологічного дослідження, багатомірного і багаторівневого існування предмету психології, дослідження психічних явищ у їх розвитку, творчої самодіяльності, організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів.

  Принцип об’єктивності психологічного дослідження вирішує проблему об’єктивного і суб’єктивного у науковому пізнанні. Цей принцип стверджує, що індивідуальний світ «Я» людини (предмет психології) існує об’єктивно. Він є цілісним і завершеним у своїй сутності, а тому немає потреби пояснювати психічне через інші («більш об’єктивні») рівні реальності – біологічне або соціальне. Психічне постає як об’єктивне явище, зміст якого завжди є суб’єктивним.

  Принцип багатомірного і  багаторівневого  існування предмету психології вказує на те, що визначення сутності предмета психологічного дослідження можуть стосуватись різних рівнів його існування, але вони мають бути спорідненими і перебувати в певній ієрархії, залежно від змістової ієрархії самих рівнів існування даного явища. Дотримання цього принципу є необхідним у синтетичних дослідженнях на перетині різних галузей науки: філософії, психології, лінгвістики, соціології та ін.

  Принцип дослідження психічних  явищ у їхньому розвитку базується на розумінні індивідуального світу «Я» особистості (предмету психології) як динамічного явища, яке постійно перебуває у стані зміни. На відміну від принципу розвитку у попередньому переліку, даний принцип передбачає, що психічне явище розгортається з власної сутності, а не є пасивним об’єктом вирішальних для розвитку впливів зовні – з біологічної природи або соціуму.

  Принцип творчої самодіяльності (С.Л. Рубінштейн) вказує на основну рушійну силу розвитку індивідуального світу «Я» людини (предмета психології) та на змістовий напрям динаміки психічних явищ. Цей принцип вимагає визнання взаємозалежності буття світу і людини, що утворюються одним і тим же актом творчої самодіяльності, яким особистість включається в світове ціле, яке її охоплює.  І. П. Маноха виділила п'ять основних положень, що складають у єдності зміст даного принципу:

• про необхідність включення в об'єктивне буття, котре становить модель конструктивного цілого, елементу творчої конструктивності;
• про те, що об'єктивність суб'єктивного психічного змісту залежить не від того, що він створений об’єктивними факторами, а від того, чи замикається він в самостійну цілісність;
• про визнання акту творчої самодіяльності таким, що має в якості об'єкту самостійний світ (об'єктивне буття) й таким, що вибудовує перед суб'єктом світ у цілісності й завершеності;
• про те, що суб'єкт в актах творчої самодіяльності не лише виявляє себе, але й створюється, визначається;
• про визначення створюваною суб'єктом діяльністю не тільки завершеного її продукту, але й багатства самого суб'єкта.

  Творча  самодіяльність (як шлях розвитку людини, пов'язаний із внутрішньою детермінацією) альтернативна соціалізації, вирішальному впливу суспільства.

  Принцип організації розвиваючих  та формуючих психологічних впливів визначає умови, за яких вплив психолога на психічне явище може дійсно вважатися розвиваючим. Головною умовою для здійснення такого впливу є “змістове співнастроювання” з предметом, з його сутністю, з індивідуальною логікою його розвитку. Також цей принцип визначає необхідний і очікуваний ефект взаємодії психолога із предметом свого дослідження й перетворення.

  Теоретичні основи психології утворюють пояснювальні моделі. Ці моделі можуть бути різного рівня узагальнення. Вони можуть охоплювати психічний світ в цілому, або стосуватись лише певних класів психічних явищ. Методи теоретизації, які застосовуються під час створення цих моделей, повинні узгоджуватись із методологічними принципами (не обов'язково із усіма викладеними вище й тільки з ними – але чітка методологічна визначеність теоретику необхідна). Психологічні теорії мають зворотній вплив на методологію. Коли знайдений пояснювальний принцип виявляється більш широким, ніж теоретичні рамки, в яких його створено, він може поширитися далі й утворити парадигму – принцип, який домінує в науці протягом якогось часу і набуває в цей час методологічного значення. Прикладом парадигми може вважатися, наприклад, ленінська теорія віддзеркалення, яка заперечувала існування психіки як світу, наділеного самостійною сутністю.

  Природничі основи психології (до яких можна віднести еволюційну теорію Ч. Дарвіна, вчення І.М. Сєченова про рефлекси головного мозку та І.П. Павлова про вищу нервову діяльність) довгий час існували у якості рівних по значенню теоретичним і методологічним основам. Психологія, щоб утвердитись як серйозна наука, вимушена була спиратися на факти фізіології, навіть коли мала достатньо власне психологічних фактів. Підкреслювати матеріальність предмету психології – а це було ідеологічно необхідно – дозволяло посилання на зв'язок психіки із діяльністю нервової системи. Цей зв’язок дійсно існує, але коли він перетворюється на ототожнення, психологія тим самим перетворюється на фізіологію центральної нервової системи – бо втрачає власний об'єкт вивчення – психічну реальність. 
 

  Основні розділи психології

  Процес  диференціації наукового знання торкнувся психології. Зараз психологія становить собою складне утворення з багатьох психологічних наук, що мають спорідненість у визначенні предмету й методу, але   мають і певні розбіжності. Найдрібніші гілки дерева психологічного знання стосуються психологічної практики у певній сфері дійсності і засновані, виходячи з її потреб.

  Всі психологічні науки поєднуються (прямо, чи опосередковано) із загальною психологією. Вона вивчає психіку людини, й загальні закономірності, встановлює логічний осередок (головний пояснювальний принцип) психології, визначає методологічні засади психологічних досліджень,   формує  категоріальний  апарат,   найбільш  загальні психологічні поняття. Внутрішні підрозділи загальної психології традиційно визначають такі: вчення про розвиток психіки у філо- та онтогенезі людини, вчення про окремі психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення, увагу, процеси пам'яті, уяву, та ін.), стани і властивості людини. До загальної психології інколи відносять і психологію особистості – як вершину загальної психології, що вивчає найбільш інтегроване психічне утворення – особистість, її структурні й функціональні підрозділи та зв'язки між ними. Формування людини як суб'єкта життєтворчості, рушійні сили та умови самоактуалізації людини як носія потенцій дійсно людського буття – це сучасні пріоритети досліджень у галузі психології особистості. Методологічні засади загальної психології сьогодення невідривні від історичного процесу розвитку, становлення психологічних знань, уявлень та настанов, і в цьому поєднанні логічного й історичного аспектів розвитку психіки й знань про неї специфіка історії психології як галузі психологічної науки. Вікова психологія вивчає онтогенез людської психіки, специфічні психічні особливості індивіда в процесі зміни вікових стадій його розвитку; вона розгалужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, акмеологію (психологію зрілої людини) та геронтопсихологію (психологію старості). Диференціацію, психічні відмінності між окремими індивідами й групами, а також причини й наслідки цих відмінностей вивчає диференціальна психологія. Медична психологія вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого на різних етапах перебігу патологічного процесу. Психотерапія вивчає проблему впливів із лікувальною метою на психіку хворого. Комплекс знань, що містить систематичний опис процесу надання психологічної допомоги окремим людям, групам, чи організаціям, установам, становить собою консультативну психологію. Галуззю психологічної науки, що розробляє методи виявлення і виміру індивідуально-психологічних особливостей людини (тобто психологічні тести), є психодіагностика.