Особливості невербальної передачі інформації в процесі міжкультурної комунікації

     Поза, як мимовільна або вмисна постава тіла, теж є символом, що наділений комунікативним смислом і виявляє не тільки душевний стан людини та її манери, але й ставлення до співрозмовника. Різні культури мають відмінні традиції щодо розміщення тіла у просторі. Якщо в Японії соціально та культурно значущою є покірлива поза і не заведено сидіти заклавши ногу на ногу чи схрещувати їх, то  у США в певних комунікативних ситуаціях не засуджується поведінка особи, що поклала ноги на стіл перед співбесідником. [3]

     Комунікація людей через невербальні канали відбувається також за допомогою особистих, спільних та суспільних артефактів. [5] Особливої значущості у контексті міжкультурного спілкування набувають суспільні артефакти, оскільки це ті об’єкти, які велика кількість людей розділяє як певна суспільна або навіть етнічна група. Будинки, дороги, парки, театри, авіалінії і навіть громадські туалети – все це артефакти, відкриті для загального користування. Ці об’єкти символізують смак, цінності, фінанси, етнічне походження чи інші особливості суспільства, яке вони представляють. Так, наприклад пам’ятник Вашингтону чи Діснейленд є суспільним артефактом, що асоціюється у людській свідомості з культурою Америки. Ейфелева вежа у свою чергу символізує культуру Франції.

     Відповідне  використання часу, яке розглядає  така галузь невербаліки, як хронеміка, також залежить від соціальних і культурних традицій. Зокрема, такий елемент як пунктуальність є національно обумовленим. Так у Німеччині соціально прийнятною нормою вважається прихід на зустріч точно у домовлений час. У Америці проявом ввічливості є прихід на п’ятнадцять хвилин раніше, в той час, коли у Британії навпаки допустимою межею пунктуальності є запізнення на п’ятнадцять хвилин. Значно розширені часові рамки у Італії, де традиційно дозволено запізнюватись на одну годину.

     Знакове, у тому числі етикетне, використання індивідами просторових зон, що оточують їх фізичне тіло, теж регулюється  певними нормами, неоднаковими в  різних суспільствах, оскільки їх розміри  залежать від густини населення  людей, у місці проживання. Таким чином, відстань між співрозмовниками – це ідіоетнічна ознака: у різних народів вона не однакова. Так, представники різних культур, у міру наближення до екватора, надають перевагу меншій відстані між учасниками переговорів і контактнішому й тіснішому спілкуванню. Вважається, що у європейців особистий простір – це віддаль простягнутої руки, у латиноамериканців – руки від ліктя до кінчиків пальців, у арабів – руки від кистьового суглоба до кінчиків пальців. У Європі відстань між співрозмовниками зростає з півдня на північ: від 40 см в Італії до мало не 2 м у Великій Британії. Так, британці й скандинави тримаються на більшій відстані одне від одного, ніж французи, а жителі південних регіонів Франції жестикулюють більше, ніж жителі північних регіонів. В Україні особиста відстань (під час розмов на конференціях, зустрічах, прийомах) – від 0,4 до 1,5 м.

     Явища хептики також є національно  обумовленими. Так, психолог Сідні  Журар підрахував частоту випадкових контактів між парами у різних містах. [7]  Він подає наступні дані у кількості хептичних контактів за годину:

      СанХуан, ПуертоРіко                       180

     Париж, Франція                                110

     Гейнесвіль, Флорида                        2

     Лондон, Англія                                 0

     Спілкуючись з представниками різних народів, потрібно враховувати традиції використання невербальних символів, щоб уникати труднощів та непорозумінь із співрозмовником.

     Висновки. Невербальні явища, що беруть участь у спілкуванні, будучи біологічно і  культурно детермінованими, нерозривно пов’язані із загальною моделлю людської поведінки. У такому розумінні невербальні засоби є сукупністю типових дій (рухів різних частин тіла), закріплених національно-культурними традиціями в певному мовному колективі, використовуваних у різноманітних соціально-комунікативних ситуаціях. Як бачимо, незважаючи на глобалізацію інформаційних систем, розвиток міжнародних, політичних, економчних та культурних зв’язків, несловесні символи зберігають етнічні особливості і, так само, як і вербальна мовна система, мають обов’язковий характер і передаються від покоління до покоління як частина загальної матеріальної і духовної культури. Нормативність як характерна ознака невербального комплексу та його національна обумовленість зумовлює конкретність і строгу пристосованість та стереотипізацію невербальних засобів спілкування до чітко визначеного характеру конкретного комунікативного акту.

     Аналіз  функціонування невербальних компонентів  у комунікативних ситуаціях з  огляду на міжкультурний аспект є перспективним напрямком досліджень у рамках сучасної лінгвістичної науки. Він поглиблює знання про способи ефективної реалізації комунікантами інтенцій щодо мовної взаємодії та є важливим внеском у розвиток теорії взаємодії у процесі комунікації.

      Література:

1. Колшанский Г. В. Паралингвистика. – М.: Наука, 1974. 
2. Пиз А. Язык телодвижений. - Нижний Новгород., 1992.
3. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001.
4. Тер – Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация. – М., 2000.
5. Buerkel-Rothfus, Nancy. Communication: Competencies and Contexts. New York: Newbery Award Records, 1985.
6. Gamble, Teri Kwal and Michael Gamble. Communication Works. New York: Random House, 1987.
7. Jourard, S. M. “An Exploratory Study of Body Accessibility,” British Journal of Social and Clinical Psychology, Vol. 5 (1966), pp. 221-231.
8. Mehrabian, Albert. Silent Messages. Belmont, Calif.: Wadsworth, 1971.