Сутність, структура й функції політики

Сутність, структура й функції  політики

Походження поняття  «політика» здебільшого пов´язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави,політичної влади. 
             Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об´єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері суспільного виробництва, догмати й ідеали релігійної віри, звичаї, традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати суперечності, що перманентно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого,суспільства. 
       «Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей тощо. 
      Неоднозначність побутових уявлень про політику пов´язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політика постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства; система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь,обачності. 
Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб.                     Функціонування політики розмежовують за різними критеріями: 
— за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна,тощо); 
— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня); 
— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна); 
— за носіями й суб´єктами (політика держави, партії, руху, особи); 
— за терміном дії, (коротко-, середньо-, довгострокова). Політика має складну структуру. Найчастіше  виокремлюють у ній три головні елементи: 
1. Політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади). 
2. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів). 
3. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи тощо. 
У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні) такі функції політики: 
— задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства; 
— раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави; 
— примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом; 
— інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства; 
— соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин); 
— забезпечення послідовності та інноваційності (онов-люваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини. 
     Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне значення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов´язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо. 
     Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичного режиму. Правова політика за демократичних умов — це діяльність, спрямована на вдосконалення права й забезпечення його дотримання громадянами, організаціями й установами. У правовій політиці виявляється залежність права від суспільного розвитку, реалізуються законотворчі можливості. За допомогою нових законів, особливо в період цілеспрямованого реформування суспільства, політика здатна кардинально змінювати суспільні відносини й задіювати нові форми суспільної організації. 
     Взаємозв´язок політики та релігії простежується в діяльності громадських об´єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій, особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна, відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на консолідацію й забезпечення добробуту суспільства. 
    Конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає: поширення в суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до інакомислячих; активізацію діяльності служителів церкви в державотворчих процесах; формування духовно-культурних запитів людини; утвердження в суспільстві милосердя, взаємодопомоги, добродійництва. 
 
    Поширення політичних цінностей у суспільстві пов´язане з утвердженням демократичних стандартів політичної культури як невід´ємної частини загальної культури суспільства. Вона формується і виявляє себе в процесі політичного життя, охоплюючи культуру політичної поведінки індивідів та соціальних спільнот, функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в суспільстві. 
   Невід´ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації. 
    Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика — система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних громадянам збитків тощо. Розв´язання цих та інших проблем потребує політичних рішень на державному рівні. Водночас екологічна проблема постає в сучасному світі як наднаціональна внаслідок недбалих або неправомірних дій сусідів, які призводять до порушення екологічного балансу. Відстоюючи необхідність подолання політичними засобами національно-державного егоїзму, сучасний німецький політичний діяч Оскар Лафонтен зауважує: «Шкода, завдана природі, не хоче рахуватися ні з якими кордонами. Радіоактивна хмара Чорнобиля силою вітру розносила небезпеку по всьому світу. Стара істина, що ріки течуть вниз, за нових умов, коли хімічна промисловість все більше насичує воду рік високотоксичними важкими металами, набула нового сенсу для тлумачення принципу національне-державного суверенітету». 
    Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об´єктами свідомого політичного керівництва й управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів. 
Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики: 
— оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного; 
— гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності; 
— демократизм і моральність у здійсненні політики; 
— громадянськість і патріотизм. 
Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники: 
— конкретно історичні умови розвитку соціуму, гео-політичні умови й географічне розташування держави; 
— рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ; 
— спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості; 
— етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку; 
— відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості; 
— реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості. 
Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов´язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

Соціальні основи політики

Вивчення  питання про соціальні основи політики доцільно почати з ознайомлення з поняттям  “суб'єкти політики”.  Під суб'єктами політики розуміються учасники політичного процесу,  здатні діяти вільно і самостійно.  Самостійність означає,  що в суб'єкта є свої потреби й інтереси,  що виділяють його серед інших діючих осіб і їм усвідомлюються.  Така самосвідомість учасника політичного життя –  застава його волі. Воля означає можливість суб'єкта визначати мету своїх дій,  вибирати засоби її досягнення, формувати свій курс. Без волі вибору не може бути і волі дій.  У політичній науці виділяють кілька видів суб'єктів політики.  Перший вид –  це безпосередні учасники політичного життя: держава, партії, лідери, громадські організації і рухи.  Саме вони постійно обертаються на політичній арені,  з ними масова свідомість зв'язує політику.  Однак у політиці одержують вираження інтереси і вимоги не тільки безпосередніх суб'єктів,  але і великих соціальних груп і спільнот  (класів,  станів,  міжкласових і внутрішньокласових груп і т.д.). Це другий вид суб'єктів політики. Третій вид можна знайти, лише пильно вдивившись у функціонування політичних організацій.  Наприклад,  в уряді,  інших державних органах не усі мають реальну можливість впливати на політику, у партіях рішення виробляються, а часто і приймаються дуже вузькою групою осіб. Про такі групи, що виділяються в політику своєю здатністю концентрувати могутність влади,  і йде мова.  До них відносять політичну еліту і бюрократію.   Досліджуючи вказане питання,  необхідно звернути увагу на роль соціальних спільнот у політиці.  Політика –  сфера зіткнення групових інтересів,  потреб,  позицій. Розходження в інтересах соціальних груп,  їхнє прагнення до найбільш повного

задоволення своїх інтересів породжує політичну  боротьбу і саму сферу політики.  Саме цим визначається увага політологів до проблеми соціальних груп.  На думку деяких західних політологів,  серед колективних учасників політичних дій можна виділити три категорії спільнот: класові, територіальні і корпоративні. У західній політології традиційним став розподіл сучасного суспільства на чотири класи:  а)  вищий клас –  люди,  що володіють власністю,  здійснюють безпосередній контроль за її розпорядженням;  б)  середній клас представлений службовцями і професіоналами; в) робітники – люди, зайняті переважно промисловою фізичною працею; г) селяни.  В основі формування територіальних спільнот лежить єдність,  що виникає як наслідок географічної,  просторової чи історичної близькості.  Приналежність до територіальної спільноти усвідомлюється людиною з особливою гостротою,  тому конфлікти між такими групами бувають надзвичайно жорстокими.  Згадаємо вітчизняні і закордонні міжнаціональні конфлікти, що нерідко переростають у війни. Корпоративні спільності утворяться людьми,  що займаються однаковою чи близькою за своїм характером діяльністю,  це професійні групи.  На базі спільнот формуються політичні інтереси,  що об'єктивно виростають з їхнього життєвого положення.  З надр соціальних спільнот виходять і політичні партії,  об'єднання,  рухи. Партії і рухи поєднують найбільш активних представників соціальних груп.

  Вплив соціальних спільнот на політику виявляється в масових акціях:  страйках,  мітингах, маніфестаціях,  а також у підтримці чи її відсутності стосовно держави,  його політики.

Держава, партії, проводячи конкретний політичний курс, потребують підтримки своїх  дій.

Соціальні спільності як суб'єкти політики, мають  специфічні властивості:

1) політичні  інтереси спільності мають взаємозв'язок  з економічними й іншими

її інтересами;

2) ступінь  згуртованості і єдності соціальної  групи; 

3) рівень  її політичного розвитку,  виражений  у здатності до створення своїх

організацій і умінні відстоювати свої інтереси;

4) наявність  чи відсутність політичних лідерів,  авторитетів,  характер їхнього

зв'язку зі своїми прихильниками;

5) стратифікаційне  положення соціальної групи, її  місце в ієрархії соціальних

груп, яким значною мірою визначається політичний вплив групи. Наявність масових  та "знедолених"  від офіційного політичного процесу груп,  наприклад національних меншостей,  обумовлює нестабільну ситуацію,  здатну викликати за певних умов вибухи і конфлікти;

6) політична  "вага" групи: чи враховуються  її інтереси в державній політиці  чи

ні, якщо враховуються, то яким чином і в  якому ступені;

7) тип  і характер політичної свідомості, політичної культури, властивий  даній

групі,  що має сильний вплив на визначення цілей дій і її поведінку,  схильність до використання тих чи інших засобів у політичній діяльності  (наприклад,  застосування насильства).

Сукупність  цих властивостей дає можливість мати уяву про вигляд соціальної

спільності  як суб'єкта політики.

Друге питання пов’язане з характеристикою  процесу стратифікації та наявною

динамікою,  яка притаманна соціальним групам.  Соціальні зв'язки з'єднують індивідів  у визначені стійкі об'єднання,  групи,  що характеризуються різними ознаками, диференціюються за різними критеріями. Це можуть бути стать, вік, професія і т.д. При цьому ми бачимо,  що як окремі люди,  так і групи займають у суспільстві нерівне положення.  Нерівність –  характерна риса будь-якого суспільства.  У соціології одне з перших пояснень нерівності дав Е. Дюргейм у роботі „Про поділ суспільної праці”.

Висновок  автора полягає в тому,  що різні  види діяльності по-різному оцінюються в суспільстві.  Відповідно,  вони утворюють визначену ієрархію.  Таким чином,  суспільство не просто диференційоване, а ієрархічно структуроване за принципом „вище – нижче”.

Аналіз  вертикального розшарування суспільства  знаходить висвітлення в теорії

стратифікації. Саме поняття  „стратифікація” прийшло в соціологію з геології, де  „страта” означає геологічний шар.  Дане поняття достатньо вдало передає зміст соціальної диференціації. 

Критерії  організації нерівності можуть бути різними.  У нас довгі роки панувала класова теорія, заснована на одномірному підході до аналізу соціальної диференціації, де визначальним критерієм виступає відношення до власності,  до засобів виробництва.

Звідси  на різних етапах розвитку суспільства  виділялися як основні класи імущих і незаможних: раби і рабовласники, селяни і феодали, пролетарі і буржуа. Майнова нерівність породжує економічну диференціацію,  нерівність у володінні владою свідчить про політичну диференціацію,  поділ за родом діяльності,  що розрізняється рівнем престижу,  дає підставу говорити про професійну диференціацію.

Отже,  соціальну стратифікацію можна  визначити як структуровану систему  соціальної нерівності,  у якій індивіди і соціальні групи ранжовані відповідно до займаного в суспільстві соціальним статусом.

Займана індивідом чи групою соціальна позиція  припускає відповідні  „нагороди”: влада,  привілеї,  матеріальні блага і т.д.  У реальній дійсності не завжди має місце ця відповідність. Тоді ми зіштовхуємося з явищем статусної несумісності. Суб'єктивно вонасприймається як несправедливість і має негативні соціальні наслідки:  гальмує прогресивний розвиток суспільства, дестабілізує його. 

Яскравим  прикладом статусної несумісності може служити положення інтелігенції в сучасній Україні.  Соціально стратифіковане суспільство з його численними шарами можна представити у вигляді вертикальної структури з трьома рівнями,  що у сучасній соціології називають класами  (на відміну від страт класи характеризуються цілим рядом визначених ознак і критеріїв). Це – вищий, середній і нижчий класи.

Вищий клас звичайно складає невеликий  відсоток населення  (не більш 10%).  З

одного  боку, він володіє могутніми коштами  впливу на політичну владу.  З  іншого,  його інтереси,  головними з яких є збереження і збільшення накопиченої власності,  постійно зіштовхуються з інтересами іншої частини суспільства. 

За загальним  визнанням соціологів, що підтверджується  життям, центральне місце в соціальній структурі сучасного суспільства займає середній клас.  Можна виділити основні ознаки приналежності до середнього класу: 1)  наявність власності у вигляді накопиченого майна чи існуючого як джерело доходу; 2)  високий рівень освіти  (як правило,  вища чи середня спеціальна),  що можна охарактеризувати як інтелектуальну власність; 3)  прибуток,  розмір якого коливається навколо середнього рівня по країні; 4) професійна діяльність, що має досить високий престиж у суспільстві.

У нижчій частині соціальних сходів знаходиться  нижчий клас.  До нього

відносяться ті категорії населення,  що не володіють  власністю,  зайняті

низькокваліфікованою працею,  з доходом, що визначає їхнє положення на межі бідності чи нижче рівня бідності. Сюди ж відносяться групи,  які не мають постійного заробітку, безробітні, декласовані елементи.

Аналіз  ієрархічної структури суспільства  показує,  що вона не є застиглою,  у ній постійно відбуваються коливання і переміщення, як по горизонталі, так і по вертикалі.

Коли  ми говоримо про зміну соціальною групою чи індивідом соціальної позиції, ми маємо справу із соціальною мобільністю.  Вона може бути горизонтальною (при цьому використовується поняття соціального переміщення), якщо здійснюється перехід в інші професійні або інші групи,  рівні за статусом.  Вертикальна (висхідна)  мобільність означає перехід індивіда чи групи на більш високу соціальну позицію з великим престижем, прибутком, владою. 

Можлива також спадна мобільність,  що припускає  рух до більш низьких

ієрархічних позицій.  У стабільні періоди  соціальна мобільність зростає  у процесі структурної перебудови економіки.  При цьому важливим  „соціальним ліфтом”,  що забезпечує вертикальну мобільність, виступає освіта.   

ПЛАН

1.   Політика, її сутність , структура ті функції.
2. Соціальні основи політики 
3.   Соціальні групи як суб'єкти політики.
4.   Соціальна стратифікація і мобільність.