Соціалізм як явище світової історії

З погляду соціал-демократії соціалізм – це суспільний лад, який досягається не в результаті революційної лік­відації капіталізму, а шляхом його рефор­мування зі збереженням приватної влас­ності, забезпеченням росту «середнього класу», соціального партнерства, досяг­ненням вищого рівня соціальної рівності і справедливості.

Розглянемо ці концепції більш детально.

2.1. Марксистська соціально-політична думка

Марксистська соціально-політична думка. Учення К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) виникло в кінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Протягом останніх дев'яноста років однією з найбільш поширених була марксистська, комуністична доктрина соціалізму, на якій грунтувалися численні партії.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно розвиненої людини — головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний прихильник гуманізму.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовують необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марксизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього суспільства [4].

Після революційних подій у Європі 1848—1851 рр. увага Маркса та Енгельса до соціально-політичної проблематики ще більше посилюється. Виходячи з досвіду буржуазних революцій, а також Паризької Комуни 1871 р., вони розробляють своє вчення про революцію і державу, про роль ідей, мас та особистості в історії. Принципове значення для розуміння соціально-політичної концепції марксизму має праця Маркса «Критика Готської програми» (1875), в центрі якої — питання про диктатуру пролетаріату як перехідний період від капіталізму до соціалізму та про дві фази комуністичного суспільства — соціалізм і комунізм [5].

У другій половині ХІХ ст. марксизм набув значного поширення в багатьох країнах світу, де розгорнувся робітничий рух. Починаючи з 50-х років ідеї марксизму стали популяризувати і в Росії. Ґрунт для їхнього сприйняття вже був підготовлений революційними демократами та народниками.

Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. відіграв В. І. Ленін (1870—1924). Розробляючи свої організаційно-тактичні ідеї, Ленін використав як досвід європейської соціал-демократії, так і традиції російського визвольного руху: традиції Чернишевського, народників. На перетині історії соціалізму та російської історії виник своєрідний російський варіант марксизму, що відбивав особливості історичного розвитку країни.

З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна в соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, розкриття революційних можливостей селянства в боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція» [6]. У післяжовтневих працях він багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР.

Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в ХХ ст. Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку часом. Історичний розвиток людства привів до таких змін та епохальних зрушень, котрих ця теорія не передбачала. Сталися серйозні зміни в складі суспільних сил, що виборюють соціальний прогрес, у способах здійснення соціальних перетворень. Перестали бути актуальними ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби.

Спроби реалізувати марксистську доктрину соціалізму показали її нежиттєздатність й утопізм. Вона втратила колишню популярність.

Нині по-іншому виглядає і сам процес суспільного розвитку. Змінюються уявлення про владу та її носіїв, державу і роль насилля, диктатуру і демократію, уявлення, які раніше складалися під впливом психології протистояння і боротьби. Вони мають бути переглянуті з позицій сучасного етапу світового розвитку, загальнолюдських інтересів.

По-новому необхідно оцінити й ленінську теоретичну спадщину. Ленінізм сформувався в період різкого загострення кризи всієї системи капіталізму і пожвавлення через це революційного руху. Таку ситуацію В. І. Ленін та його однодумці сприйняли як канун соціалістичної революції, щодо успіху якої в них не було жодних сумнівів. Незрілість матеріальних передумов для такої революції, низький рівень масової політичної культури Ленін намагався компенсувати активною діяльністю пролетарської партії, котра, на його думку, могла внести в робітничий рух передову соціалістичну свідомість. Зростаюча конфронтація між класами, посилення збройної боротьби породили водночас ідею про неминучість і доцільність використання насилля для здійснення соціалістичних перетворень. Згодом поняття революційного насилля і його носія — диктатури пролетаріату — були абсолютизовані. А це, у свою чергу, призвело до впровадження однобічного класово-партійного підходу до всіх явищ дійсності, особливо до науки і культури, нетерпимості до релігії та інакомислення. Відбулася канонізація ленінської теоретичної спадщини та створення культу особи Й. В. Сталіна з його численними злочинами проти свого народу та народів світу [7].

Суспільна практика показала, що історично обмеженими виявилися положення марксизму про насилля як бабу-сповитуху історії, про всесвітньо-історичну місію пролетаріату та його диктатуру, про зникнення товарно-грошових відносин за соціалізму. Проте і нині залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості і солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх та багато іншого.

2.2. Соціал-демократичні концепції соціалізму.

Соціал-демократичні концепції соціалізму. Понад сто років соціал-демократія існує як суспільне явище. міжнародна організація соціал-демократії — Соціалістичний інтернаціонал об’єднує 68 партій усіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 17 млн осіб. Найбільший вплив соціал-демократичні партії мають у Західній Європі, а також Латинській Америці, багатьох країнах Азії, Близького сходу. Поза сферою їхнього впливу залишилися лише ісламські країни.

Практична діяльність соціал-демократичних партій розгортається на основі соціально-політичної теорії «демократичного соціалізму». У «Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу», що були схвалені XХI конгресом Соцінтерну (1999 р.), знайшли відображення нові підходи соціал-демократії до сучасного світу. Велика увага приділяється вирішенню глобальних проблем: забезпеченню миру й міжнародної безпеки, поліпшенню відносин між Заходом та Сходом, ліквідації колоніалізму й расизму, створенню нового міжнародного економічного порядку, збереженню навколишнього середовища. У Декларації поставлено питання про «нову культуру політичного діалогу», котре набуває особливого значення для забезпечення миру на Землі. Автори цієї концепції виходять з того, що тільки в результаті розвитку міжнародного співробітництва, створення сприятливих зовнішньополітичних умов можливе успішне здійснення концепції «демократичного соціалізму», утілення в життя тих принципів економічної, політичної та соціальної демократії, які сформульовано в Декларації Соцінтерну.

Серед них особливого значення надають здійсненню спрямованого (регулюючого) розвитку економічної демократії з урахуванням специфіки тієї чи іншої країни, бо, як показала практика, економічна демократія не може розвиватися за «єдиною, або фіксованою моделлю»; у кожній із країн вона має свої особливості. Для вирішення цього завдання велике значення має «демократичний і соціальний контроль» над розвитком економіки, роль якого зростатиме в процесі її інтернаціоналізації. У такому контролі разом з державними органами повинні брати участь і суспільно-політичні організації. На них покладається відповідальність за забезпечення захисту соціальних та суспільних інтересів, участі трудящих у прийнятті рішень на рівні підприємств і робочих місць, а також участі профспілок у розробці та реалізації економічної політики в масштабах країни.

Політична демократія охарактеризована як така, що має надкласовий характер. Вона зумовлює здійснення політичних прав і свобод (свободи слова, думки, освіти, організації та релігії), включає також свободу вибору між різними політичними альтернативами; можливість зміни уряду мирними засобами на основі народного волевиявлення, створення судової системи, що базується на верховенстві закону, перед яким є рівними всі громадяни, усі верстви суспільства.

Розвиток соціальної демократії означає наявність соціальних прав у трудового народу, підвищення його матеріального та культурного рівня. З цією метою розроблено ефективні заходи, які мають пом’якшувати наслідки кризових явищ у економіці і сприяти зменшенню безробіття, підвищенню рівня зайнятості населення. Передбачається стимулювання торгівлі між різними країнами, стримування інфляції і створення робочих місць, формування системи підготовки нових робочих кадрів та перепідготовки старих. Зі здійсненням цих заходів, як і з розвитком економічної та політичної демократії, пов’язується впровадження в життя основних принципів «демократичного соціалізму» — свободи, справедливості, солідарності.

Прикладом ефективної реалізації ідей «демократичного соціалізму» може бути «шведський експеримент». Його успіх пов’язують із діяльністю Соціал-демократичної робітничої партії Швеції (СДРПШ). Суспільство, що побудоване в цій країні, на думку відомого вченого, члена СДРПШ К. Еклунда, «є ні соціалістичним, ні капіталістичним». Його змішана економіка «ближче стоїть до капіталізму, ніж до соціалізму, причому до капіталізму з людським обличчям» [8]. Першочерговим завданням шведської соціальної системи є обмеження приватного прибутку. Воно досягається з допомогою добре продуманої системи податків. Це дає змогу соціал-демократії значно поліпшувати становище в соціальній сфері, особливо в медицині та освіті, забезпечувати людям рівні «стартові» можливості, що не залежать від походження й умов життя. Успіху «шведського експерименту» сприяла політика нейтралітету, яку послідовно проводить уряд, стабільність політичної обстановки і, безумовно, тривале правління соціал-демократії.

Соціал-демократичні партії, які виникли в Україні та в інших країнах СНД, дотримуються орієнтації на класичну соціал-демократію.

У практично-політичному сенсі реалізація ідей соціалізму через масове соціальне насильство, повну заборону приватної власності, рин­кових відносин, політичної і духовної опозиції і т. ін. протиставила цей суспільний лад свободі і демократії, привела або до його повної ліквідації (СРСР, країни Сх. Європи), або ж до глибокої кризи (Куба) чи ринкового реформування (Китай). У свою чергу, це призвело не лише до краху конкретно-історичної форми перетворення в дійсність соціалістичних ідей, а й до кризи уявлень про соціалізм. Разом з тим соціалізм у його різноманітних проя­вах відобразив, а багато в чому і здійснив цілий ряд гуманних ідей і цінностей, основними серед яких є: соціальна емансипація осо­би, забезпечення соціальних прав, рів­ності життєвих шансів кожної людини; систематизація уявлень про справедливе суспільство з цінностями свободи і рівності, створення умов для гармонійного і все­бічного розвитку особи, подолання всіх проявів насильства і соціального відчу­ження; обґрунтування ідей гармонізації суспільного життя, досягнення соціальної со­лідарності; привнесення у практику загально цивілізаційного розвитку ідей контролю над стихією ринку, соціального захисту і т. д.

2.3. Адміністративно-плановий устрій на прикладі СРСР.

Теорія, як відомо, відрізняється від практичного застосування, тому розглянемо адміністративно-плановий устрій на конкретному прикладі. А саме на СРСР.

Ми називали нашу економіку плановою тому, що кожна цифра у бюджеті була нібито розрахована і вивірена; тому, що нібито усе було розраховано по кожній галузі: скільки чавуну, сталі, прокату потрібно для країни тощо. Усі потреби спочатку підраховували, а потім вже планували виробництво. За назвою це, можливо, і була планова економіка. Але чи була вона за суттю такою? Спробую відповісти.

Перше і головне – догнати й перегнати США. Це була перша ідея. Застаріле вже з самого початку, ще до проголошення, гасло "Догоним и перегоним Америку" було по суті кінцевою метою, кінцевою і єдиною тактикою, на відміну від економіки капіталістичного світу, де кількість продукції була лише проміжком на шляху до більш високої мети; тобто мета і засоби її досягнення помінялися містами: метою у СРСР був валовий продукт (кількість металу, зерна тощо), а засобом досягнення – люди; а в капіталістичних державах усе навпаки.

Розглянемо тепер безпосередньо основні ознаки соціалістичної моделі економіки. Економічна система державного соціалізму – це економічний лад, який характеризу­ється державною власністю практично на всі речові ресурси і ухвалою економічних рішень через центральне економічне пла­нування. Сучасна економічна наука оцінює цю модель як при­клад глибоких деформацій у розвитку суспільства.[1] Цей тип економіки лише поверхнево і з точки зору незрілої громадської свідомості та демо­кратії мав риси соціалістичної. А в житті це був тоталітарний агрегат, де основні керівні функції брав на себе держапарат. Разом з тим економіка державного соціалізму не була випадковістю. Така форма становлення нового суспільства теоретично була пов'язана зі спрощеним розумінням соціалістичної економіки, абсолютизацією можливостей її свідомого планування, переоцін­кою потенціалу колективних форм господарювання в умовах не­розвинутих продуктивних сил[2].

Сформулюємо основні ознаки державного соціалізму.

1. Монополія державної власності, яка веде до загального одержавлення економічної та інших сторін суспільства. Вона утверджувалась як наслідок підміни реального усуспільнення ви­робництва формальним (зміна юридичної форми власності на за­соби виробництва), що означає розподіл функцій управління і розпорядження. Для створення ринкових відносин і свободи під­приємництва необхідно подолати монополію держави на влас­ність (роздержавлення і приватизація).

2. Відносини адміністративної залежності. Більшість підприємств позбавлені самостійності щодо формування програми, вибору ресурсів, партнерів, розпорядження доходами тощо. Робота відбувається за планом, управління базується на силі влади, тому як ре­гулятор господарських зв'язків використовуються не економічні, а адміністративні розпорядження. Супутником командної економіки виступає «тіньова економіка», яка діє за своїми правилами. Відноси­ни адміністративної залежності, що використовувались для позаеко­номічного «залучення» до праці і організації виробництва, позбавля­ють економічної здатності до саморозвитку і саморегулювання.