Політичні конфлікти та способи їх розв’язання: в контексті України

КОНФЛІКТНІ ВІДНОСИНИ. За своїм характером відношення між політичними суб’єктами діляться на союзних, партнерства, протиборства і ворожнечі. Вони представляють систему економічних, соціальних, політичних, науково-технічних, культурних, моральних, соціально-психологічних, військово-стратегічних і інших зв’язків і взаємодій між державами, націями і національностями, політичними, суспільними, релігійними і іншими організаціями усередині держав, груп держав, міжнародними організаціями міжурядового і суспільного характеру. Для конфлікту властиві відносини протиборства і ворожнечі.

Множинність зв’язків і взаємодій суб’єктів конфлікту з метою аналізу доцільно згрупувати в наступні сфери (сектори) відносин: політичний, військовий, економічний, соціальний і екологічний. Кожна з груп відносин відображає найбільш істотні сторони взаємодії між суб’єктами конфлікту.

Конфлікт, як найбільш гостра форма прояву конфліктності відносин, навіть в ході світових воєн не охоплює всю сукупність відносин різного рівня. Він виникає на окремих ділянках цих відносин, де визначаються вузли суперечностей. У цих вузлах можна виявити безпосередніх і непрямих учасників конфлікту. Сукупність відносин у вузлах суперечностей між їх суб’єктами складають конфліктну ситуацію. Вона характеризується відкритим зіткненням, що усвідомлюється учасниками як конфлікт. Сам же конфлікт відбувається при спробі сторін оволодіти об’єктом конфлікту.

СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ. До них відносяться коаліції держав, окремі держави, а також партії, організації і рухи, що борються за запобігання, завершення і дозвіл різних видів конфліктів, пов'язаних з відправленням владних функцій.

Першим атрибутом суб’єкта конфлікту є його положення. Під цим розуміються позиції суб’єкта конфлікту в загальній системі відносин. Позиції суб’єкта конфлікту (наприклад, держави) визначаються в значній мірі його силою. Проте вона не є остаточною. Велика роль в конфліктах (пряма або непряма) підтримка суб’єктів конфлікту з боку інших суб’єктів міжнародних відносин, а також умов реалізації потенціалу суб’єктів конфлікту.

Другим атрибутом, основною характеристикою суб’єктів конфлікту, є власне, сила. Під нею розуміється здатність одного суб’єкта конфлікту змусити або переконати іншого суб’єкта конфлікту зробити те, що в іншій ситуації він робити не почав би. Іншими словами, сила суб’єкта конфлікту означає здатність до примусу.

ОБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ. Це найменш вивчений з теоретичної точки зору елемент конфлікту як системи. Під об’єктом (предметом) конфлікту розуміється інтерес, визначений суб’єктами конфлікту, виражений в їх обґрунтованому або помилковому праві на щось. Процес розвитку системи конфлікту визначається взаємодією його об’єкту (предмету), як прояви реальних суперечностей, з його елементами (суб’єктами, конфліктними відносинами). Система конфлікту ніколи не предстає “готовим”, “закінченим” обєктом для аналізу. Вона є процесом, сукупністю протиборств і угод.

ТИПИ КОНФЛІКТІВ. Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.

Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві – праві, ліберали – консерватори, комуністи – соціал-демократи).

Конфлікт інтересів пов’язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення (як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).

Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.

За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні).

Неантагоністичні конфлікти не носять діаметрально протилежного характеру: при обговоренні тієї чи іншої проблеми допускається різне її розуміння, простежуються різні способи її вирішення. Антагоністичні конфлікти характеризуються своєю непримиренністю: кожна із конфліктуючих сторін прагне здобути перевагу, що, як правило, заводить обидві сторони в глухий кут.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита – відверте, прозоре протистояння, з використанням різних форм та методів боротьби, та закрита, або латентна, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ КОНФЛІКТУ. Для наявності конфлікту потрібні три умови:

1. Конфліктна ситуація.

2. Учасники конфлікту – суб’єкти, чиї інтереси зачіпає конфліктна ситуація. При цьому наявність самої конфліктної ситуації часом недостатньо, якщо, наприклад, сторони налаштовані миролюбно.

3. Привід для конфлікту, тобто така зовнішня обставина, що виступає “спусковим механізмом”, який породжує розвиток подій.

УЧАСНИКИ КОНФЛІКТУ. У політології прийнято розрізняти таких учасників конфліктів:

підбурювач – це суб’єкт, що підштовхують сторони до конфлікту, докладає певних зусиль до його загострення (необов’язково є безпосереднім учасником конфлікту);

організатор – розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту;

пособник – сприяє розвитку конфлікту своєю моральною або матеріального підтримкою (як правило, прямої участі у конфлікті не бере);

посередник – залишаючись нейтральним, допомагає сторонам, що конфліктують, пом’якшити, локалізувати та врегулювати конфлікт.

Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту додаються ще й додаткові фактори, які загострюють протиріччя та роблять сутичку неминучою. На цій стадії конфліктуючі сторонни усвідомлюють несумісність своїх інтересів і розглядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo неможливо і приступають до активних дій – такий стан взаємин між суб'єктами називається конфліктною ситуацією. Для безпосереднього початку конфлікту потрібний певний стимулюючий фактор, який і виступає приводом до конфлікту. Після нього конфлікт вступає в свою активну фазу.

СТРУКТУРА КОНФЛІКТУ:

– умови його виникнення і характер протікання;

– учасники, суб’єкти конфлікту;

– зміст дії учасників конфлікту щодо досягнення своїх цілей;

– засоби і способи, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації;

– уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося у її учасників, а також у третьої сторони (нейтральних, незацікавлених суб'єктів);

– характер і просторово-часові параметри конфлікту: етапи та інтенсивність протікання;

– наслідки і результати.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ

сигнальна (характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Там, де виникає конфлікт, у суспільних відносинах щось потребує серйозних змін. Тим самим конфлікт сприяє встановленню соціально необхідного стану рівноваги. Однак стан рівноваги – завжди відносний і тимчасовий, оскільки в ньому визрівають і чекають свого вирішення нові конфлікти);

інформаційна (розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили та про співвідношення сил у суспільстві. Вивчення цієї інформації – важливий засіб пізнання суспільних проблем і процесів);

диференціююча (процес соціальної диференціації, що відбувається під впливом конфлікту, часто руйнує старі соціальні структури, змінює співвідношення їх елементів, визначає нові форми взаємозв’язку);

інтеграційна (у протистоянні із іншими групами зростає консолідація усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації її членів);

динамічна (конфлікт відкриває дорогу змінам, примушує рухатися вперед, розвивати політичну систему).

На побутовому рівні панує думка, що конфлікти, в основному, мають негативні функції. Дійсно, важко заперечити, що наявність конфліктів, особливо довготривалих, створює загрозу ліквідації наявної політичної системи, негативно впливає на авторитет і функціонування влади, є життєво небезпечною для учасників конфлікту; виникнення конфліктів у сфері науки, освіти, культури привносить елемент духовної деградації.

Водночас, конфлікти несуть і позитивний зміст. Вони, зокрема, дають можливість природним шляхом підтримувати динаміку суспільно-політичного життя, що призводить до поновлення і творчої модернізації політичної системи; допомагають зняти напругу в суспільстві, досягти внутрішньо-групової згуртованості; знайти союзників, які здатні підтримати і посилити конфліктуючу сторону; стимулювати свою активність, творчість, домогтися соціальних змін.

З погляду на вищесказане, існування абсолютно безконфліктного суспільства не існує і не може існувати, адже це суперечило б логіці всього історичного процесу розвитку суспільних відносин.

Параметри розвитку та види політичних конфліктів.

Політична криза і політична катастрофа

Як правило, конфлікти виникають за умов, коли відсутні або блокуються можливості послаблення напруження, а причиною їх виникнення можуть бути будь-які вчинки чи прийняті рішення різних сторін.

Р и с . 1 8 . 1 .   О с н о в н і   с т а д і ї   р о з в и т к у   к о н ф л і к т у

ФАЗИ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ. Аналіз конфлікту вимагає вивчення основних, необхідних і довгострокових відносин і взаємодій, що визначають даний конфлікт, його функціонування і розвиток як системи.

Фази розвитку конфлікту мають реальний і детермінований характер, тобто кожен з них характеризується певним набором дій і протидій суб’єктів конфлікту.

Перехід від однієї фази конфлікту до іншої зазвичай називається порогом. Він означає ескалацію конфліктних відносин з однієї якості в інше. Цьому переходу передує накопичення деяких зазвичай властивих для наступної фази конфлікту політичних, економічних, військових елементів, що обумовлюють стрибок відносин від одного рівня конфліктності до іншого. Як правило, переходу з однієї фази конфлікту в іншій, подоланню порогу передує такий ступінь розвитку конфлікту як криза. В той же час слід враховувати, що криза не є обов’язковою стадією, ступенем конфлікту.

(етап) конфлікту формується на основі певних об’єктивних і суб’єктивних суперечностей державних, військово-стратегічних, економічних, соціальних і екологічних інтересів суб’єктів конфлікту і випливаючих з них відносин, виражених в щодо гострій (конфліктною) формі.

полягає в суб’єктивному визначенні безпосередніми сторонами, що беруть участь в конфлікті, своїх інтересів, цілей, стратегії і способів боротьби для вирішення об’єктивних і суб'єктивних протиріч з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних і немирних засобів, використання союзників і зобов’язань, оцінки ситуації усередині і поза соціальною системою суб'єктів.

характеризується переходом до насильницьких засобів в дозволі політичних, міждержавних, економічних, соціальних і навіть екологічних суперечностей.

полягає в наростанні боротьби до найбільш гострого рівня аж до кризи, яка може охопити відношення безпосередніх учасників і залучених соціальних систем.

означає перехід до насильницьких дій, зокрема із застосуванням військової сили.

ВИДИ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Окреме місце у політичній практиці посідають міжнародні конфлікти.

МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ можна поділити на наступні види:

1. Міжсистемні (суперечливі відносини в гострій формі між різними соціально-економічними, соціально-політичними формами, системами у розвитку суспільства (між капіталістичною і соціалістичною); небезпека цього конфлікту полягає в тому, що його історична тривалість неодноразово ставила світ на межу знищення всього людства;

2. Зовнішньополітичні (конфлікти між державами, які можуть виникати як на воєнній, так і на іншій основі (наприклад, “митні війни”, “фінансові війни”, всілякі зовнішньополітичні та зовнішньоторгові акції). Причинами їх можуть бути як порушення тих чи інших державних інтересів, що базуються на загальнонаціональній основі, так і інтересів правлячих кіл цих держав;

3. Регіональні (прояв у гострій формі протиріч економічного, політичного, ідеологічного характеру між групами держав на регіональному рівні. Регіональні конфлікти (наприклад, так звані “локальні війни”) – це одна із гострих проблем всього світового співтовариства. Небезпека регіональних конфліктів полягає в тому, що вони можуть привести до нестабільності міжнародну обстановку в цілому. Це трапляється тому, що втручаються “треті сторони”, що надає конфлікту небажаного поширення. Це, в свою чергу, може призвести до непередбачених наслідків).

Найвищим ступенем конфліктних ситуацій є криза – (від грецьк. кrisis – переломний момент) – різкий, крутий перелом.

ПОЛІТИЧНА КРИЗА – це такий стан політичної системи суспільства, коли тимчасово призупиняється або взагалі припиняється функціонування окремих елементів або інститутів політичної системи; коли втрачено довіру до своїх політичних і державних лідерів, які надалі неспроможні вирішувати існуючі в державі проблеми, пов’язані З подальшим розвитком економіки, соціальної сфери та культури.

ЕТАПИ ПРОХОДЖЕННЯ КРИЗИ:

а) передкризовий стан суспільства або його політичної системи, який полягає у розвитку конфліктних ситуацій до такого ступеню, коли вони вже не можуть бути розв'язанні шляхом досягнення політичного компромісу;

б) виникнення кризи, яке виражається у неспроможності владних структур вирішувати проблеми, які стоять перед суспільством політичними методами, що характерні для нормального функціонування політичної системи;

в) розвиток і загострення кризи, яке включає в себе повний розпад відповідних політичних структур, посилення їх недієздатності, що приводить до повного безвладдя.