Політичні ідеї Нового часу (XIX — XX вв.)

Автор работы: o************@mail.ru, 26 Ноября 2011 в 15:45, реферат

Краткое описание

На рубежі XVIII-XIX вв. у українській політичній думці панують просвітницькі ідеї, засновані на теорії суспільного договору, природної рівності і свободи всіх людей. В умовах втрати української автономії ці ідеї набували національної орієнтації. На формування української суспільно-політичної думки в цей період зробило значний вплив західноєвропейське і американське просветельство, політичні ідеї декабристів, але основним грунтом була соціально-політична ситуація в Україні кінця XVIII - першій третині XIX вв.

Скачать целиком (24.22 Кб) Сколько стоит заказать работу?

Содержимое работы - 1 файл

Політичні ідеї Нового часу.docx

— 26.53 Кб (Скачать файл)

Велику увагу приділяв І. Франко рішенню національного питання. Для нього майбутня Україна - це розвинена, висококультурна нація Європи. Він надавав велике значення розвитку культури, підкреслюючи особливе значення мови: "Для успішного розвитку необхідні інститути національні і перш за все національна мова, без якої виховання народу не може мати бажаного прогресу".

Своє власне відношення до соціалізму і соціал-демократії мала видатна представниця української культури Леся Українка (1871-1913), яка з 90-х років почала знайомитися з марксистською і соціалістичною літературою, піклувалася про її переклад українською мовою. Вона цікавилася діяльністю багатьох партій, але не вважала жодну з них відповідною її переконанням. Деякі партії і їх діячів піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії і України - за ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього. Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти тих, що пригноблюють, Л. Українка виступила проти учення Л.Н. Толстого "про непротивлення злу насильством".

Підтримуючи активну революційну боротьбу трудящих проти тих, що пригноблюють, письменниця в той же час не визнавала терор як метод боротьби. На її погляд терор - безперспективна дорога, оскільки на місце одного правителя приходить інший. У драмі "Фуфін і Прісцила" це виражено таким чином: "кожен Брут новому Цезарю дорогу проклав". Як і І. Франко, вона засуджувала як червоний, так і білий терор часів Французької революції. Розділяючи думки про необхідність інтернаціональної єдності трудящих в боротьбі за свої права, Л. Українка підкреслювала, що ця єдність повинна будуватися на рівноправній основі для всіх націй.

Цікаві думки поетеси про дороги розвитку соціалізму: він не може бути результатом пропаганди, а є наслідком розвитку самого капіталістичного суспільства, шляхом важкої і тривалої еволюційної дороги роду людського. Гаряча патріотка мріяла про об'єднання всіх українських земель, але не у складі Російської імперії, де, говорила вона, немає хоч би який-небудь, хай не ідеальної політичної свободи.

Видатне місце в історії української культури і науки кінця XIX - першій третині XX в.в. займав М.С. Грушевський (1866-1934), історик, засновник Національно-демократичної партії Галіциі і Товариства українських "поступовцев", творець основ української державності, перший президент України, академік Всеукраїнської Академії наук, автор більш ніж двох тисяч робіт. Народно-демократична традиція, що виникла на початковій фазі українського національно-визвольного руху і пронизлива всю суспільно-політичну думку України XIX ст., отримала своє завершення в розробленій концепції Української державности. Сам М.С. Грушевський підкреслював, що він "був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, ведучого свою ідеологію від кирилло-мефодиевских братчиков". У поглядах на державу він продовжував лінію кирилло-мефодиевцев і Драгоманова, розділяючи їх автономно-федералістську доктрину, яка, на його думку, якнайповніше відповідала інтересам вільної особи. Автономно-федералістічеських поглядів він продовжував дотримуватися і в той час, коли очолював Центральну Раду України, сподіваючись на чесну і справедливу федерацію з Росією. Лише наполегливе небажання більшовиків визнати автономію України у складі Російської федерації змусило його піти на прийняття IV універсала, що проголосив суверенітет Уhp (ця нерішучість коштувала і йому особисто, і українському народові дуже дорого).

Важливе значення мала постановка питання про роль держави, у вирішенні якого він виходив з того, чи відповідала воно чи ні потребам народу. Як історик, він розкрив це питання на прикладі Староруської держави. Викривши норманську теорію, він показав, що виникло наша держава на рідному грунті і з внутрішніх потреб народу.

М. Грушевський, відмовившись від орієнтації на класову боротьбу, розробив свою схему історичного розвитку України, в основі якої - українська державна ідея: період, передуючий утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва і українського життя; українське відродження.

Учений також виробив власні погляди і з національного питання. У них спостерігається еволюція від підтримки ідеї федеральних форм організації державного життя до реалізації ідеї національної незалежності. Так, в статті "Звільнення Росії і українське питання" (1907) він виступає за національно-культурну автономію в рамках "єдиної і неділимої", оскільки "народність для свого розвитку не потребує неодмінно політичної самостійності". Під впливом реалій, особливо подій 1917-1918 г.г., М. Грушевський приходить до висновку про необхідність для Українського народу суверенітету. Цю ідею він обгрунтовує в збірці статей "На порозі нової України". Таким чином М. Грушевському належить заслуга розробки концепції української державности як наукового (а не ідеологічного) обгрунтування правомірності українського народу мати свою державу. Причому, державна самостійність не фетишизується, а розуміється як необхідний спосіб для досягнення головної мети — "блага народу і кожного громадянина".