Политология философии Маквели

Смисл, призвання і задачі науки Бекон характеризує у вступі до праці «Велике відродження науки»: «накінець, я хотів би призвати всіх людей до того, щоб вони пам’ятали істинні цілі науки, щоб вони не займались нею не для свого духа, не для деяких вчених спорів, не заради того, щоб досягти влади, не для деяких інших низьких замислів, але заради того, щоб мало від неї користь і успіх саме життя». Він відкидає спекулятивні схоластичні диспути і орієнтується на пізнання дійсності, реально існуючого світу. Основними засобами цього пізнання являються, згідно Бекону, почуття, дослід, експеримент і те, що із них витікає. Він розмірковує, «що людський розум сам собі заважає працювати і що він не використовує певним чином необхідні допоміжні засоби (якими володіє людина), від чого і виходять більшість незнань речей, а із цього незнання витікають «нескінченні втрати». Виходячи із цього, він заключив, що потрібно із всіх сил прямувати до того, щоб обновився, або навіть хоч покращився зв’язок між думками і речами.

Основний метод, який повинен був забезпечити виконання цієї задачі був описаний в «Новому Органоні». Новий метод пізнання обумовлює і нову концепцію реальності. Хоч Бекон явно ніде і не формулює цей метод, але вже із того факту, що цей метод опирається на почуття, витікає, що предметом філософії являється пізнання почуттями (тобто матеріальна) дійсність.

Чуттєве сприйняття явища втому вигляді, як з ним зіткнулася освічена людина і про нього розмірковує, являється сутністю позиції Бекона. Творчість Бекона характеризується певним підходом до методу людського пізнання і мислення. Вихідним моментом любої пізнавальної діяльності являється для нього почуття. Тому його часто називають засновником емпіризму – напрямок, який будує свої гносеологічні позиції переважно на чуттєвому пізнанні і досліді. Основний принцип цієї філософії виражений в тезі: «Нема нічого в розумі, що раніше не пройшло через почуття». Чуттєве пізнання в вузькому розумінні слова Бекон, таким чином, включає в загальний контекст досліду і експерименту. Тому точніше філософію Бекона визначити, як емпіричну. Емпірія – дослід що опирається на експеримент, – являється для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який він характеризує як «науку про краще і більш сучасне використання розуму при дослідженні речей і про істинний розум, який їх пізнає для того, щоб розум, що пізнає розвивався. Далі він говорить, що ця властивість являється різновидністю логіки. Саму логіку він розуміє як збою пізнання – органон. Однак його «логіка» різко відрізняється від дедуктивної (арістотелівської) логіки, що опирається на теорію силогізму.

Основним робочим методом своєї логіки Бекон рахує індукцію. Характеризує він її так: «Під індукцією я розумію форму доведення, яка придивляється до почуттів, хотіла б пізнати істинний характер речей, прямує до дій і майже з ними зливається». Він відкидає ту індукцію, яка як він говорить, здійснюється простим переліченням. Бекон підкреслює про необхідність переробити, а точніше розробити індуктивний метод «наукам потрібні, такі форми індукції, які проведуть аналіз досліду і відрізнять один від одного експеримент і лиш потім, коли відповідно виключать і відкинуть, прийдуть до кінцевого висновку». Бекон зрозумів, що не дивлячись на бистрий розвиток природничого знання, науковий прогрес не задовольняє потреби практики. Наука повинна заволодіти своїм предметом новим способом, і для цього вона потребує нового поняттєвого апарату, що адекватно відображає реальність.

Попри досить помітну у філософії Бекона гуманістичного-ренесансну лінію, саме тут починається панівне для філософії Нового часу тлумачення людини як частини природи, а її духу (який тлумачиться головним чином як розум) як своєрідного механізму споглядання реальності (образом якої виступає природа), призначеного відтворити природу, якою вона є, дзеркально і тому зрештою не творчо.

Згідно з Беконом, «Бог створив розум подібним до дзеркала, здатного відобразити увесь світ». Звідси – механічне по суті уявлення про істину , як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи, а заблудження як створення такої дзеркальної «копії» внаслідок діяння різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх ідолами або «привидами» (примарами). Таких ідолів Бекон вирізняє чотири групи:

1. «Привиди роду», пов’язані із недосконалістю самого людського розуму; при змалюванні цього роду привидів Беконом прямо вказується на механічний характер розуміння дійсності. Розум людини, – читаємо у Бекона, – уподібнюється нерівному дзеркалу, але, домінуючи до природи речей , свою природу відображає речі у спотвореному і викривленому вигляді. «Привиди роду» виходять із недосконалості людського розуму, яка проявляється в тому, що «пропонує великий порядок і рівновагу в речах, ніж ті, які в них є». Шлях до подолання «ідолів роду» заключається в зрозумінні цієї властивості людського розуму і послідовному проведенні правил нової індукції в процесі пізнання (це необхідний, безумовний, основний і самий надійний засіб для подолання і наступних ідолів)

2. «Привиди печери» – спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів. Ці печери заломлюють і викривляють світ природи, з одного боку, тому, що кожному належить певна, власна природа, з другого боку, тому, що кожний дістає різне виховання і зустрічається з іншими людьми. Також тому, що кожний читав лиш певні книги, а також по іншим причинам такого ж роду.

Інші два типи входять своїм корінням в соціальне життя.

3. «Привиди площі» породжуються спілкуванням людей, процес якого нав’язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення. В характеристиці цього типу ідолів Бекон приходить до визначеної степені розуміння відношенням між словом і реальністю, яку воно означає. Тим самим він торкається проблематики, яка дискутується і в сучасній теорії методології науки. В свій час він не міг прийти до адекватного рішення цієї проблеми.

4. «Привиди театру» породжуються сліпою вірою людей у авторитети, старовинні традиції і гадки.

Після розгляду ідолів як основних перепон досягнення дійсного знання Бекон приступає до позитивного викладу свого методу. Цьому присвячена друга книга афоризмів «Нового органона».

Вихідним пунктом дослідження для Бекона являється в «достатньому і правильному описі природи і експериментів». Однак це описання являється на його погляд таким різнобарвним, що розум не може сконденсуватись. Для цього все потрібно впорядковувати. Бекон складає три основних види таблиць. Перша із них – таблиця позитивних інстанцій. Бекон назвав її таблицею сутності і наявності. Таблиця дає відносно повний огляд основних проявів досліджувальних властивостей.

Друга таблиця в певному змісті протилежна першій. Це таблиця негативних інстанцій, яку Бекон визначає як таблицю відхилення і відсутності наявності. Таблиця сконструйована таким чином, що кожному визначеному достовірному випадку відповідає (по крайній мірі один) випадок негативний.

Третя із основних таблиць – таблиця степеней, або порівнянь. Методична цінність цієї таблиці в найбільшій степені залежить від рівня чуттєвого пізнання і експериментальних методів, тому тут міститься найбільше число неточностей.

Порівняння даних в цих трьох таблицях, згідно Бекону, може привести до певних знань, зокрема описаним випадком можуть підтверджуватись або не підтверджуватись гіпотези, що стосуються цієї властивості. Бекон свій метод ілюстрував на вивченні властивості тепла. Ця ілюстрація показала і недоліки цього метода. Не дивлячись на це, заслуга Бекона в тому, що його «Новий органон» представляє першу спробу в філософії Нового часу реалізувати загальний методологічний підхід до отримання наукового знання, який мав практичне застосування. Його заслуга в підкресленні значення емпірії, чуттєвого пізнання і експерименту, що повністю відкидався в більшості випадках схоластичною філософією.

2.2. Методологія Рене Декарта

«Очищення» філософії від гуманістичної орієнтації, прямування на «чисту» (без специфічного людського моменту), об’єктивну (без суб’єктивну) природу, характерне для після ренесансівського етапу розвитку західноєвропейської філософії, було послідовно проведено французьким філософом Рене Декартом (1596-1650), що привело його на дуалістичні позиції.

Найбільш видатні із його філософських праць – це роботи, присвячені методологічній проблематиці. До них належать «Правила для керуванням розумом», написані в 1628-1629р., в яких Декарт описує методологію наукового пізнання. В 1640-1641р. Декарт пише «Роздуми про першу філософію», в якій повертається до аспектів своєї нової методології і придає їй більш глибокі філософські обґрунтування. В 1643р. виходить його праця «Начала філософії», в якій повністю викладені його філософські погляди.

Філософія Декарта представляє собою новий, цільний і раціонально обґрунтований образ світу, не лише відповідаючий актуальному стану природознавства, але і повністю визначаючий напрямок його розвитку. Одночасно вона вносить і основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, нову орієнтацію у філософії, яку Гегель характеризує словами: «Декарт направив філософію в сучасний новий напрямок, який починає новий період філософії... Він виходить із міркувань, що думка повинна починатись із самої себе. Всі попередні філософствування, які виходили із авторитета церкви, були починаючи з цього часу відкинуті». Першу і вихідну визначеність всякої філософії Декарт бачить у визначеності свідомість-пізнання. Декартом був сформульований «метод сумніву». Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, або може й не бути, міркує Декарт, несе в собі момент суб’єктивності і тому має бути відкинуте. Строго об’єктивним (без суб’єктивним) в такому разі може бути лише щось безпосередньо дане, очевидне. «Оскільки чуття нас інколи обманює – міркує Декарт, – то я готовий був припустити, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою вони нам її змальовують. І оскільки зустрічаються люди, які помиляються у міркуваннях стосовно навіть простіших предметів геометрії, припускаючись тут патологізмів, то, гадаючи, що і я здатний помилятися так само, як і усякий інший, я відкинув як помилкові всі настанови, що приймались мною раніше за доведення. І, зрештою, приймаючи до уваги, що ті ж думки, які у нас є, коли ми не спимо, можуть з’являтися у нас уві сні, причому жодна з них не є у той момент істинною, я вирішив уявити, що будь-що, що коли-небудь спадало мені на думку, є не більш істинним, ніж химерні сновидіння. Але одразу потому я звернув увагу на те, що в той час як я готовий мислити все помилковим, необхідно, щоб я, який ще мислить був чимось, помітивши, що істина «я мислю, отже, я існую» настільки стійка і вірогідна що найхимерніші припущення скептиків нездатні її похитнути, я прийшов до висновку, що можна без вагань прийняти її за шуканий мною перший принцип філософії».

Скептицизм Декарта, по своїй суті, являється скептицизмом методологічним. Він виступає як скептик, який рушить всякі (уявні) достовірності для того, щоб найти єдину первинну дійсність. «Первинна» дійсність може бути краєкутовим каменем, що покладений в основу всієї конструкції нашого пізнання. До цих висновків Декарт приходить на основі досліджень і власного досвіду. Декарт ставить питання про досягнення дійсності самою собою, дійсності, яка повинна бути вихідним початком і тому сама не може спиратися на інші початки. Тому реальність він находить в мислях «чому Я» – в свідомості, в його внутрішній свідомій очевидності.

Факт, що Декарт находить первинну достовірність в “ego cogito” (мислячому Я) і що, із цієї достовірності, він видвигає свою першу філософію, пов’язаний з розвитком природознавства, або точніше сказати, з розвитком математичних конструкцій природознавства. Математика, в якій основою являється ідеальна конструкція, рахується наукою, що досягає своїх істин з високим степенем точності. Декарт вказував, що достовірність арифметики, геометрії і їм подібним наукам заключається в тому, що в порівнянні з іншими науками вони більше всього залежать від мислячого Я і менше всього від «зовнішніх реальностей». Декартове мисляче Я являється, як ми бачимо, чимось що для свого існування не потребує нічого, крім самого себе. Тому він визначає його як «res cogitas» – як мислячу річ, духовну субстанцію. «Таким чином Я, тобто душа, завдяки якій я є те, що я є, цілком відмінна від тіла і набагато легше пізнання, ніж тіло, і навіть якби тіла зовсім не було, душа не переставала бути тим, чим вона є». Такий висновок прямо суперечить тезі про людину як «машину із кісток і м’яса» і водночас є послідовним розвитком засновників «методу сумніву», так само як і «машинна модель людини» є цілком послідовним висновком з механічних установок на людину як «частину природи».

Обидва висновки є результатом «об’єктивістського» тлумачення реальності, яке неминуче «розриає» реальний світ на дві замкнені (принципово несполучні між собою) «зони» – духовну і матеріальну. І єдиний спосіб до якого вдається Декарт, щоб повернути світові втрачену цінність, – звертання до божественної могутності. В концепції Декарта функція бога заключається в гарантії істинності пізнання. Пізнання, яке людина рахує дійсним, можливо лиш здається дійсним, але не являється таким. І лише бог являється гарантом істинності дійсних фактів.

В області теорії пізнання Декарт (на відміну від Ф.Бекона) однозначно відстоює раціоналістичну позицію. Декарт не відкидає чуттєве пізнання як таке. Але це пізнання слід піддати детальній (скептетичній) критиці. Також необхідно піддати критиці і міркування розуму, який як, показує досвід, багато раз приводив до помилок. Істинність пізнання, по Декарту, складається з достовірності сумніваючоїся свідомості – сумніваючогося Я. Тим самим він приходить до «суб’єктивізації» в понятті істинного пізнання, але і в цей же час створює нове розуміння, яке відповідало розвитку тодішньої науки, природознавства. Основним видом пізнання, по Декарту, являється раціональне пізнання, інструментом якого служить розум.

В «Роздумах про метод» Декарт говорить, що він не може вчити методу, який повинен слідувати кожний, щоб правильно вести свій розум, а лише показати, яким способом він сам спрямував свій розум.