Политика и власть как общественное явление

      Зв'язок політики та економіки необхідно розглядати діалектично. Політика також має регулюючі можливості щодо економіки, бо є формою владно - державного примусу. В разі необхідності вплив її набуває особливого значення. Сьогодні як ліберальні ідеологи заходу, так і консервативні відмовляються від різко негативного ставлення до державного регулювання економіки. Вони визнають необхідність застосування цих важелів.

      В сучасній Україні, як і в інших державах, що проводять посттоталітарні трансформації, питання посилення регульованості соціальних процесів є найбільш актуальним. Політичний аналіз потрібен для проведення ефективних економічних перетворень: встановлення конкурентного середовища, ствердження ринкових відносин, розвитку підприємництва. Міри політичного характеру необхідні й для подолання негативних наслідків минулої системи та подолання кризових явищ перехідного періоду.

      Однак успіх демократичних перетворень буде залежати від збереження динамічного балансу між чинниками політичного та економічного характеру. Наприклад, не менш значущим виявляється розвиток вільної економічної діяльності, ствердження господарської ініціативи та широкий розвиток підприємництва.

      Економіка та політика взаємодіють опосередковано через соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що складають те чи інше суспільство.

      Правова, юридична сфера закріплює в законодавстві основні принципи політичного панування. Воно постає своєрідним індикатором дозрілості політики, держави. Визначає межі припустимої політичної поведінки суб'єктів політичної діяльності. Особливо це повинно стосуватися правлячих кіл. Щодо нашої нещодавньої історії: в умовах тоталітарного режиму право слугувало політиці, ніяк не регламентувало правове, владне свавілля. Абсолютна влада розбещує абсолютно.

      Дослідження проблеми співвідношення політики і моралі бере свій початок ще за давні часи. В цілому в історії філософської та політичної думки можна визначити три основні підходи.

      Перший підхід (Макіавеллі, Моска, Міхельс, Бентам) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики.

      Другий підхід (Платон, Арістотель, Фромм), навпаки, розчиняли політичні підходи в морально-етичних оцінках. Висловлювалась точка зору, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику).

      Третій підхід (А.Швейцер, М.Ганді) відстоювали думку ушляхетнювання політики мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.

      В політиці процес формування та реалізації інтересів первісно пов'язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, характер відносин з державою, про межі свободи та рівність впливають на політичні настанови та поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності.  Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин “добра” та  “зла”. Індивідуальний вибір більшою мірою залежить від морального апробування, тоді як професійні аспекти управлінської діяльності еліт містять мінімальний рівень моральної рефлексії.

      Зрозуміло, що моральність політики відносна, тим більше, що моральна оцінка політичних засобів, що застосовуються, залежить від конкретної ситуації. Наприклад, держава може ефективно використовувати своє монопольне право на використання сили тільки тоді, коли має легітимність. Інакше кажучи, коли моральні почуття народу збігаються з нормами офіційної владної моралі.

      У відносинах моралі та політики також необхідний баланс неприпустимий як гіперморалізм, що призводить до містифікації політичних уявлень, що є шляхом до соціальних катастроф, так і нехтування соціальними принципами, що характерно для всіх відомих історії диктаторських режимів.

      Якщо політика не цурається моральних вимог, тоді їй принадне прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та громадянську згоду.

      Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політичної свідомості повинні отримувати інтегральну формулу. Перевага одного з них негативна за своїм впливом, бо порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та ідеальним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті настанови, що об'єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає одним з важливих чинників мораль як джерело політичного розвитку та політику - як засіб укріплення універсальних норм та цінностей моралі. 

3  ПОНЯТТЯ  ТА СТРУКТУРА ВЛАДИ, ЇЇ ЛЕГІТИМНІСТЬ 

      Як вже було зазначено, сутнісну детермінанту політики становить влада. Розглянемо детальніше цей феномен.

      Сучасна політологія, як правило, виходить із розуміння влади, яке запропонував М.Вебер. Влада постає як здатність окремої людини або групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у виробничих колективах, армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо справу з верховною політичною владою.

      Сутність влади полягає у відносинах керівництва, владарювання і підкорення. Однак існують різні тлумачення влади. Телеологічне, з погляду досягнення цілей, результатів діяльності. За ним, влада може бути визначена як реалізація намічених цілей. “З двох суб'єктів А і В, суб'єкт А досягає найбільш намічених результатів, а ніж суб'єкт В. Відповідно суб'єкт А і володіє владою”.

      Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують, а інші - підкоряються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб'єктивній мотивації влади. Людиною керує поривання до влади, прагнення до неї. Вона сприймається як засіб збагачення, одержання престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень, різноманітної волі до влади, як балансу, рівноваги політичних сил.

      До біхеовіористського трактування близький і психологічний підхід. Загальне в ньому те, що влада має за джерело індивідуальну поведінку. Необхідно виявляти психологічні засади волі до влади. Наявно цей підхід можна прослідкувати в межах психоаналізу. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, “добровільного рабства” - з боку інших. В психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роблять його схильним до переваги рабства заради особистої захищеності та заспокоєності за допомогою любові до правителя.

      Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, за ним, це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.

      Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як властивість соціальної організації. Людське суспільство базується на доцільності розподілу функцій керування та підкорення. Це умова ефективного спільного буття людей. Ієрархія властива суспільству. Отже влада постає як властивість соціальних статусів, ролей, що дають змогу контролювати ресурси влади.

      Реляціоністське (від “relation” англ. - відношення) визначення влади є синтезним. Влада - це відношення між двома партнерами (агентами), при якому один з них здійснює значний вплив на іншого. Іншими словами, влада - це взаємодія між суб'єктом і об'єктом, при якій суб'єкт за допомогою певних засобів контролює об'єкт.

      Структура влади складається з суб'єкта, об'єкта влади та ресурсів. Суб'єкт втілює активний початок. Відносини влади мають асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб'єкта, але сутність суб'єкт-об'єктних відносин залежить від типу політичного режиму).

      Ресурси влади - це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси можна класифікувати на утилітарні, примусові, нормативні (за А.Етціоні). Утилітарні - це матеріальні та інші соціальні блага, що пов'язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання. Примусові ресурси - це міра адміністративного покарання. Їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) виявляються не ефективними або вичерпаними. Нормативні - включають ті заходи, які впливають на внутрішній світ людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня література, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо) Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два види - на реальні обставини життєдіяльності людини, а через це - на поведінку.

      Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, політико-силові, культурно-інформаційні.

      Економічні ресурси - це матеріальні цінності, що необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, засоби виробництва, земля, корисні копалини, продукти харчування тощо.

      Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний статус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний добробут, кар'єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціальна захищеність.

      До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання та розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослідники вважають, що XXI століття стане століттям панування інформаційних ресурсів влади.

      Політико-силові ресурси - це державний апарат фізичного примусу (армія, карні органи тощо).

      Важливо відзначити, що і сама людина є специфічним ресурсом влади (демографічні ресурси). Людина створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб'єктом і об'єктом влади.

      Ми визначили, що таке влада як феномен суспільного буття. Але влада може бути класифікована за такими видами: економічна, соціальна, духовно-інформаційна, примусова, політична.

      Особливо цікаве питання - в чому полягає специфіка політичної влади. Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:

• легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;
• верховенство, обов'язковість рішень політичної влади над усякими іншими;
• публічність (всезагальність, позаособність). Політична влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права;
• моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень). Інші види влади поліцентричні;
• розмаїття ресурсів політичної влади.

      Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади своєю суверенністю: загальні закони і порядки поширюють її на всіх громадян; вона виносить остаточне рішення в усіх випадках; самостійно представляє громадянське суспільство у міжнародних справах. Вирішальним засобом застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політичної влади мають значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси всіх громадян суспільства.

      Політична влада реалізує свої можливості у формах, протистояти яким не можуть антисоціальні тенденції і антигромадянські дії. Вона спирається на специфічні знаряддя і засоби влади: юридично-судові, адміністративні, карні, військові. Змістом політичної влади має бути прагнення до збереження суспільства від розпаду і створення умов для його розвитку.

      В сучасному суспільстві простежується кумулятивний ефект - накопичення влади, що посилюється. Різні види влади мають тенденцію до взаємодії і навіть до обумовлення одна до одної.

      Для того, щоб виконувати свої функції, влада повинна бути інституціалізованою, закріплена у формі політичного панування. Воно означає структурування в суспільстві відносин владування і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці. Звичайно, з останньою пов'язані, з одного боку, соціальні привілеї, з іншого - виконавча діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інституюється, перетворюється в стійкі відносини. Воно пов'язане з розподілом статусних позицій в суспільстві.