Ключові засади лібералізму

Крім того, марксизм також критично ставиться до ліберальної теорії суспільного договору у зв'язку з тим, що в ній держава розглядається як окремий від суспільства суб'єкт. Марксизм зводить протистояння між суспільством і державою до протистояння між класами, заснованому на ставленні до засобів виробництва.

Праві етатисти вважають, що поза економічною сферою громадянські свободи ведуть до байдужості, егоїзму  і аморальності. Найбільш категоричні  фашисти, які стверджують, що раціональний прогрес веде не до більш гуманного майбутнього, як вважають ліберали, а навпаки, до морального, культурного та фізичного виродження людства. Фашизм заперечує, що людина є найвищою цінністю і замість цього закликає до побудови такого суспільства, в якому люди позбавлені прагнення до індивідуального самовираження і повністю підпорядковують свої інтереси завданням нації. З точки зору фашистів, політичний плюралізм, декларування рівності і обмеження влади держави небезпечні, оскільки відкривають можливості для поширення симпатій до марксизму.

Більш м'якою критикою лібералізму займається комунітаризм (Амітана Етціоні, Мері Енн Глендон  тощо), який визнає індивідуальні права, але жорстко пов'язує їх з обов'язками по відношенню до суспільства і допускає їх обмеження, якщо вони реалізуються за державний рахунок.

Сучасні авторитарні  режими [9] що спираються на популярного  в народі лідера, часто здійснюють пропаганду з метою дискредитації  лібералізму серед населення.[10][11] Ліберальні режими звинувачують у недемократичності  у зв'язку з тим, що виборці роблять  вибір серед політичних еліт, а не обирають представників з народу (тобто, собі подібних).[12] Політичні еліти представляють маріонетками в руках єдиної закулісної групи, яка також тримає контроль над економікою. Зловживання правами і свободами (демонстрації радикальних організацій, публікації образливих матеріалів, позбавлені грунту судові позови і т. д.) підносяться як системні та сплановані ворожі акції. Ліберальні режими звинувачують у лицемірстві: що вони виступають за обмеження втручання держави в життя своєї країни, але при цьому втручаються у внутрішні питання інших країн (як правило, мається на увазі критика за порушення прав людини). Ідеї лібералізму оголошуються утопією, яку принципово неможливо реалізувати, невигідними і надуманими правилами гри, які країни Заходу (в першу чергу, США), намагаються нав'язати всьому світу (наприклад, в Іраку або Сербії). У відповідь ліберали вказують, що саме можливість реалізації ліберальної демократії і доступність її поглядів для різних народів є головними причинами занепокоєння диктаторів.

На протилежній  стороні етатистам в політичному  спектрі, анархізм заперечує легітимність держави для будь-яких цілей[13] (Переважна  більшість лібералів визнає, що держава необхідна для забезпечення захисту прав).

Ліві противники економічного лібералізму заперечують  проти встановлення ринкових механізмів в тих областях, де їх раніше не було (див. лібералізація). Вони вважають, що наявність тих, хто програв і поява нерівності в результаті конкуренції завдає істотної шкоди всьому суспільству. Зокрема, виникає нерівність між регіонами всередині країни. Ліві також вказують, що історично політичні режими, засновані на класичному лібералізмі в чистому вигляді, виявлялися нестабільними. З їхньої точки зору, планова економіка здатна захистити від злиднів, безробіття, а також етнічних і класових відмінностей у рівні здоров'я та освіти.

Демократичний соціалізм як ідеологія прагне до досягнення певної мінімального рівності на рівні кінцевого результату, а не тільки рівності можливостей. Соціалісти підтримують ідеї великого державного сектора, націоналізації всіх монополій (включаючи житлово-комунальну сферу і видобуток найважливіших природних ресурсів) і соціальної справедливості. Вони є прихильниками державного фінансування всіх демократичних інститутів, включаючи засоби масової інформації і політичні партії. З їхньої точки зору, ліберальна економічна і соціальна політика створює передумови для економічних криз [14]

Цим демосоціалісти відрізняється від прихильників соціального лібералізму, які віддають перевагу значно меншому втручанню з боку держави, наприклад, шляхом регулювання економіки або субсидій. Ліберали також заперечують проти зрівнювання по результату, в ім'я меритократії. Історично платформи соціал-лібералів і демосоціалістів впритул прилягали один до одної і навіть частково перекривалися. Через падіння популярності соціалізму в 1990-і роки, сучасна «соціал-демократія» стала все більше зміщуватися від демократичного соціалізму у бік соціального лібералізму.

Праві противники культурного лібералізму бачать в ньому небезпеку для морального здоров'я нації, традиційних цінностей і політичної стабільності. Вони вважають допустимим, щоб держава і церква регулювали приватне життя людей, захищали їх від аморальних вчинків, виховували в них любов до святинь і вітчизні.

Одним з критиків лібералізму є Російська православна церква. Зокрема, Патріарх Кирило у своєму виступі в Києво-Печерській лаврі 29 липня 2009 р. [6] провів паралелі між лібералізмом і розмиттям понять добра і зла. А це загрожує тим, що люди повірять антихристу, і тоді настане апокаліпсис.

У питаннях міжнародної  політики проблема прав людини вступає  в конфлікт із принципом невтручання  у суверенні питання інших  країн. У зв'язку з цим світові федералісти заперечують доктрину суверенітету національних держав в ім'я захисту від геноциду і масштабних порушень прав людини. Схожої ідеології дотримуються американські неоконсерватори, які закликають до агресивної та безкомпромісного поширення лібералізму у світі, навіть ціною сварки з авторитарними союзниками США [15] Це рух активно підтримує застосування військової сили задля своїх цілей проти ворожих до США країн і виправдовує пов'язані з цим порушення принципів міжнародного права. Неоконсерватори наближаються до етатистів, оскільки є прихильниками сильної держави і високих податків для покриття військових витрат.

На міжнародному рівні лібералів, які перебувають при владі в розвинених країнах [Джерело?] критикують за те, що вони тримають свої країни і наднаціональні організації (на зразок ЄС) закритими для людей з інших регіонів, обмежуючи імміграцію, і що країнам третього світу важко пробитися на західні ринки. Глобалізацію, що супроводжується ліберальною риторикою, звинувачують у погіршенні прав робітників, наростанні прірви між багатими і бідними країнами і між класами, втрати культурної ідентичності, недостатньої підзвітності великих транснаціональних корпорацій. Її також підозрюють у тому, що вона сприяє поваленню місцевих еліт та захопленню влади країнами Заходу над усією планетою [7] З точки зору лібералів, за умови дотримання певних соціальних і економічних стандартів, вільний і чесний глобальний ринок може принести тільки благо всім його учасникам. Це включає підвищення ефективності виробництва, вільну циркуляцію капіталу, людей та інформації. Негативні ж побічні явища[Джерело?] на їх погляд, можна ліквідувати шляхом деякого регулювання.

Лібералізм  в Україні

Поширення ліберальних  ідей в Україні не мало такого розмаху  і не привело до «тріумфальної  ходи» лібералізму, як це мало місце  в країнах Західної Європи XIX ст. Неуспіх поширення ліберальних ідей в Україні зумовлений обмеженням прав та свобод у Російській імперії, придушенням будь-яких проявів національного життя. Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст.

Український лібералізм сповідував такі погляди:

існування демократичної  держави можливе лише за умови  політичної свободи (М. Драгоманов)

політична свобода - це сукупність конституційно закріплених  прав громадян

домінантною цінністю у співвідношенні «людина — суспільство — держава» є «людина незалежно від соціального статусу конкретної особистості»

в системі політико-економічних  категорій центральною є категорія приватної власності та засоби виробництва (М. Туган-Барановський)

визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання  соціальної та правової ідей (Б. Кістяківський)

пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя; децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М. Драгоманов)

популяризація етичних  засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

За ставленням до демократії і держави як соціальної інституції політична культура сучасних українців залишається в значній мірі авторитарною, етатистською та патерналістською.[16]

Лібералізм як суспільно-політичний рух та ідеологія поширені і в  сучасній Україні, на їх основі діють  ряд політичних партій, зокрема, Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія (ЛДП) — «Захищена Особистість», «Приватне – понад усе», Християнсько - ліберальна партія України (ХЛПУ), Ліберальна партія України (оновлена) (ЛПУ(о)), Україна майбутнього (УМ) та інші.

Однак, є в Україні й критики ліберальних ідей, зокрема, Дмитро Донцов вважав, що для перемоги національної ідеї творча меншість має відкинути «всі ці лібералізми, демократизми, соціклізми, пацифізми» та згуртувати націю навколо одного ідеалу.

Економічний лібералізм проти соціального лібералізму

Індустріальна революція значно підвищила добробут розвинених країн, однак посилила соціальні проблеми. Прогрес у медицині привів до збільшення тривалості життя і населення, результатом чого став надлишок робочої сили і зменшення зарплат. Після того, як в XIX столітті робітники в багатьох країнах отримали виборче право, вони їм почали користуватися в своїх інтересах. Стрімке зростання освіченості населення призвів до сплеску активності суспільства. Соціальні ліберали вимагали законодавчих заходів проти експлуатації дітей, за безпечні умови праці і мінімальну заробітну плату.

Класичні ліберали розглядають такі закони як несправедливий податок на життя, свободу і власність, що стримує економічний розвиток. Вони вважають, що соціальні проблеми суспільство може вирішити саме по собі, без державного регулювання. З іншого боку, соціальні ліберали віддають перевагу достатньо великому уряду, щоб він міг забезпечити рівність можливостей, захистити громадян від наслідків економічних криз і стихійних лих.

 Вільгельм фон Гумбольдт у праці «Ідеї до досвіду визначення меж діяльності держави» обгрунтовував цінність свободи важливістю особистого саморозвитку з метою досягнення досконалості. Джон Стюарт Міль розвинув ідеї цієї ліберальної етики у своїй праці «Про свободу» (1859 р.). Він дотримувався утилітаризму, роблячи наголос на прагматичний підхід, практичному прагненні до загального блага і підвищенню якості життя. Хоча Мілль залишався в рамках класичного лібералізму, права людини в його філософії відступили на другий план.

До кінця  XIX століття більшість лібералів прийшли до висновку, що свобода вимагає створення умов для реалізації своїх здібностей, включаючи освіту і захист від надмірної експлуатації. Ці висновки виклав Леонард Трелоні Хобхаус в праці «Лібералізм», в якій він сформулював колективне право на рівність в угодах («справедлива угода») і визнав обгрунтованість розумного втручання держави в економіку. Паралельно частина класичних лібералів, зокрема, Густав де Молінарі, Герберт Спенсер і Оберон Герберт, почала дотримуватися більш радикальних поглядів, близьких до анархізму.