Шпаргалка по "Философии"

ФІЛОСОФІЯ

1. Поняття світобачення. Суспільно-історичний характер, форма і функції світобачення. Світобачення – це більш ніж менш цілісне уявлення про світ, про самих себе та своє місце у тому світі. Світобачення залежить від епохи, історичних подій, різних народів, соціальних груп, організацій. Компоненти світобачення: 1)Узагальнені знання людини про світ. Знання ставлять за мету істину, а вона має бути об'єктивною; 2)Прагнення до ідеалу – моральні цінності людини. Цінності полярні до знань; 3)На цих засадах формується програма поведінки людини. Отже, світобачення – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають загальне бачення, розуміння світу, місця в ньому людини та життєвої позиції, дії, програми поведінки людей. Знання пізнавальне, ціннісне, поведінковий бік у їхньому взаємозв'язку.
2. Історичні типи світобачення: міфологія, релігія, філософія. Історично першою формою суспільної свідомості є міфологія. Міфологія характерна для всіх народів періоду первіснообщинного ладу. Міфи розглядають світобудову, виникнення світу. Космос – це лад+краса, виникає з хаосу природи. Есхатологічні міфи розглядають загибель світу. Міфологія – синкретичне, єдине, неподільне світобачення первісних людей. Міфи піддані літературній обробці. Одна філософська проблема – самогубство. Камю поставив питання: чи варте життя того, щоби його прожити? Міфологія із розвитком суспільства та перетворення його у класове втрачає своє значення як цілісне, єдине неподільне світобачення, і заміняється релігією. Релігія – це віра у надприродні сили будь-якого виду. Вона подвоює світ: земний – перехідний, невічний, і потойбічний – вищий, надзвичайний. Особливість релігійного подвоєння світу полягає в тому, шо світ вищий, надзвичайний творить земний. Створюються особливі канони кожного вірування. Кожна з трьох світових релігій вважає, що вона спрямована на об'єднання народів, створення єдності людського роду. Але релігія ще й роз'єднує. Релігія як світобачення має багато спільних рис з філософією, бо філософія теж виступає як світобачення. Релігія тягне людину до Бога, а філософія заснована на розумі (інтелекті), у ній володарює вільнодумство. Філософія – “любов до мудрості” – виникла у 8-6 столітті до нашої ери, к Греції. Перші давньогрецькі філософи були і фізиками, природознавцями. У філософії створюються трактати, теорії, а не міфи. Мета філософії – пошук єдиного в усьому (філософська проблема).
3. Сутність філософських проблем. Основне питання філософії. Центром філософських пошуків є людина зі своїми прагненнями – “людина і світ”. Людина співвідносна зі світом через свідомість, мислення. Головним, основним питанням філософії є питання про відношення свідомості до буття, духу до природи матерії. Напрями філософії: 1)Монізм – виходить з визнання єдиного початкового світу (дух – свіідосість є його початком). Напрям ідеалізму. Природа – творіння духу: ідеї Платона, Канта, Геґеля. Неопозитивісти: Л. Рассел. 2)Матеріалізм – природа породжує свідомість. Філософи Мілетської школи: Фалес Мілетський, Епікур, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Дідро, Гельвецій, Гольбах. Матеріалісти – атеїсти, гостро критикували релігію. Людвіг Феєрбах почав критику християнства у 19 столітті своєю книгою “Сутність Християнства”. 3)Дуалізм. Два рівноцінних початки світу. Природа і дух. Ідея, свідомість та матерія. Сповідував Рене Декарт.  4)Плюралізм – багато початків світу. Сповідував Лейбніц, його “Вчення про монади”.
4. Взаємини філософії і науки. Співвідношення філософії та науки має свою історію. У Давній Греції виникнення філософії відбувалося разом із природознавством. Філософія була знаряддям світопізнання. Аристотель як систематик давньогрецької філософії вважав, що філософія – це особлива галузь знань, і філософія – цариця наук, а решта – її рабині. Ця лінія підтримувался до Геґеля (1831 рік). Геґель казав, що філософія – королева наук. Філософія намагається знайти останні причини існування та світу, тим часом як інші науки розглядають лише частини проблеми. У 19 столітті був розвинений позитивізм, коли вважалося, що справжнє знання про світ дають конкретні науки. Наука сама собою є філософією, а сама філософія непотрібна. Неопозитивізм 70-х років 19 століття продовжував заперечувати філософію. Постпозитивізм робить висновки, що прагнення до узагальнень, пошук останніз причин необхідні, і без них не обійдешся. Л. Вітгенштейн вважав, що мова, її побудова і роль і є вирішенням філософських проблем. У сучасному тлумаченні цієї проблеми філософія виступає як визначене знання і невідривно пов'язана з наукою, але їх не можна утотожнювати. Знання філософії і науки мають свої особливості, що витікають з особливостей філософського і наукового мислення. Філософське знання – знання єдиного в усьому, у відриві від конкретних речей, якими займається наука. Філософія прагне вивчити способи, яими людина засвоює світ, головним є дослідження свідомості та відношення її до буття. Філософія і наука мають спільне в тому, що обидва види знань складаються з певних елементів: понять, висновків, суджень, принципів,гіпотез, що організовані у сувору логічно побудовану кракозябру, і являють собою теоретично сконструйовану картину світу. У цьому аспекті та сенсі філософія може виступати як наука. Але вони відрізняються за предметом вивчення та функціями. Предметом вивчення науки є об'єкт, що виступає як природно-історичний феномен. Предмет вивчення філософії – теоретична модель, що показує відношення людини до світу. За своїми функціями філософія і наука характеризуються прагненням до раціонального пояснення світу, достовірності. В науці це виражається у прагнення до істини, а вона повинна бути об'єктивною.У філософії достовірність доповнюється переконаннями, цінностями, світоглядними принципами. Тому філософія як світогляд ширше, ніж наука, більше за обсягом. Крім того, вона виконує евристичну функцію, вказує напрям наукових пошуків – є теоретичною розвідкою.
5. Критерії буття в історії філософії. Вчення про буття – онтологія. Людська життєдіяльність спирається на прості та зрозумілі передумови, які ми приймаємо без сумнівів та роздумів. Найперша і найуніверсальніша з них – власне переконання людини в тому, що світ є – тут і тепер. Люди таким самим природнім чином розраховують і не те, що за всіх змін у природі, суспільстві і світі цей світ збережеться, як відносно стабільне ціле. Перший аспект філософської проблеми буття – ланцюжок думок про буття, відповіді на певні питання, кожне з яких побуджує постання наступного: чи існує світ? Де існує? (тут і скрізь) скільки існує? (тепер і завжди). Світ є, був і буде, він неперехідний. Конкретні ж речі, стани людини – перехідні. Але матерія нікуди не зникає, переходить в іншу форму. Другий аспект в філософській проблемі буття – природа, людина, думки, ідеї, суспільство існують у рівності. Вони різні за формами існування, утворюючи цілісну єдність нескінченного неперехідного світу. Існування всього, що є, було і буде у світі – передумова його єдності. Щоб світ був єдиним, він має існувати. Третій аспект пов'язаний з тим, що світ в цілому і все, що в ньому існує є дійсність, що має свою внутрішню логіку існування та розвитку. Переносячи свої підходи до речей на буття, язик сам “ламається”, чинить опір. У філософських роздумах про буття ми абстрагуємося від окремих предметів, їх ознак, станів, характеристик. Ми повинні вийти на найвищий з можливих рівнів абстракції. Результат цих пошуків та абстрагувань філософія описує за допомогою категорії буття.
6. Основні форми буття. Форм буття є багато, оскільки філософія займається узагальненням. 4 основні форми буття: 1)Буття речей, тіл, процесів. Воно поділяється на 2 підформи: 1. Буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого; 2. Буття речей та процесів, вироблених людиною.  2)Буття людини, розділяється на дві частини: 1. Буття людини як тіла серед тіл природи, як речі серед речей природи; 2. Специфічне людське буття. 3)Буття духовного, ідеального: 1. Індивідуалізоване духовне; 2. Об'єктивізоване (позаіндивідуальне).  4)Буття соціального: 1. Індивідуальне буття (окремої людини в суспільстві та процесі історії); 2. Буття суспільства.
7. Буття речей і процесів природи, буття вироблених людиною речей (другої природи). Буття речей, процесів, станів природи – буття першої історичної передумови людської діяльності. Вони виникли і існували до людини, існують поза людиною, незалежно від її свідомих дій. У зв'язку із розвитком людини та виробництва виник та існує особливий вид речей та процесів, що вироблені людьми – “друга природа”. Емануїл Кант вважав парадоксом те положення у філософії, що виникло у зв'язку з тим, що філософії не просто довести, що перша природа існує незалежно від людини. Людина сприймає світ через свої відчуття, не може від них відмовитися. Тлумачення “світ = мої відчуття+сприйняття” є суб'єктивним. Світ існує, бо суб'єкт його сприймає. Існування світу ставиться в залежність від суб'єкта, що приймає: це суб'єктивний ідеалізм. Представник -  Фіхте, що стверджував, що у світі існує “Я”, а також “не-Я”, існування якого залежить від існування “Я”. Про буття першої природи можна стверджувати, що її цілісність, речі, стани існують до, поза та абсолютно незалежно від свідомості людини – в цьому відмінність природи її речей, процесів як форми буття. Відмінність другої природи від першої полягає в тому, що, з одного боку, втілений в неї матеріал належить до першої природи.Знання, труд людини – в них втілене те, що нерідко звуть соціальною душею, бо предмети, створені людьми, є результатом діяльності соціуму. Друга природа дана кожному окремому людському єству, поколінню людей, об'єктивно, реально вона існує незалежно від їхньої свідомості.
8. Буття людини. Буття окремої людини та людства в цілому є специфічне, унікальне. В людському бутті є первинна передумова – існування тіла. Потреба у житті: специфіка полягає в тому, що тіло єдине з духом. Особливість людської сутності в специфічній, унікальній для живої природи нежорсткій, неуніверсальній детермінації буття людини з боку її тіла.
9. Буття індивідуалізованого духовного. Специфіка індивідуалізованих форм буття духу полягає в тому, що конкретні процеси свідомості виникають і зникають разом з людиною.
10. Безсвідомісне та його рівні. До індивідуального духовного належить безсвідомісне. Відомо, що філософи до Фройда не визнавали існування безсвідомісного. Було доведено сутність буття безсвідомісного. Прояви: перший рівень безсвідомісного – несвідомий психологічний контроль людиною над життям свого тіла, координацією функцій, задоволенням певних найпростіших потреб тіла. Механізм безсвідосісного працює вірно. Частину переживань організм опускає до безсвідомісного. До другого рівня відносять, наприклад, клептоманію (потяг + злодійство). Жехто клептоманією прикривається. Третій рівень знаходить себе у деяких процесах філософської, наукової, художньої та іншої інтуїції. Інтуїція – це усвідомлення істини без розгорнутих доведень. Існують різні тлумачення: одні знаходять містичну причину інтуїції, інші – божественну. Інтуїція не любить відвідувати ледачих. Вона являє собою завершення важкого процесу пізнання.
11. Буття об'єктивного духовного. Результати свідомісної та духовної діяльності окремої людини можуть відокремлюватися від неї самої, тоді виникає духовне другого типу – об'єктивоване, позаіндивідуальне. Матеріалізація духовного відбувається в звуковій мові. Проявляється у штучних знаково-символічних системах. Неіндивідуальне духовне існує в свідомості людини. Індивідуалізм має свої гносеологічні корені.
12. Категорія субстанції в філософії. Субстанція – внутрішня єдність багатоманітності конкретних речей, подій, явищ і процесів, посередництвом яких і через які вона існує. Філософи вважали, що першоосновою всього є дух, ідея: це напрям ідеалізму, моністичний підхід до проблеми субстанції. Розвивали це Платон, Геґель. Має два напрямки: суб'єктивні ідеалісти вважали першоосновою світу сприйняття суб'єкта. Інші філософи визнають єдину основу всього, що існує – матерію. Це матеріалізм – мілетська школа, англійський матеріалізм 17 століття, Гоббс, Локк, Дідро. Дуалізм в особі Рене Декарта визнає два першопочатки, дух і матерію. Плюралізм в особі Лейбніца – вчення про монади. Сучасний матеріалізм вважає, що категорія субстанції – одна з універсально-логічних категорій матерії.
13. Формування науково-філософського поняття матерії. Фалес Мілетський та Анаксимен вважали, що початком світу є повітря. Узагальненого розуміння матерії не було протягом століть. Гольбах вперше спробував дати її визначення в книзі “Система природи”: “Матерія взагалі є все, що якимось чином впливає на наші відчуття”. Сучасне вищначення матерії як філософської категорії дав дєдушка Ленін:”Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, існуючи незалежно від них. “ Визначення має три аспекти: 1)Матерія – філософська категорія. Категорія – думка найзагальніша, отже, матерію ніхто не бачить і не побачить.  2)Матерія – об'єктивна реальність, що існує незалежно від нас.  3)Стверджує можливість пізнання світу. Ототожнення матерії з конкретними уявленнями про форми буття може призвести до омани. Матерія складається з атомів, непроникна і має постійну масу.
14. Сучасна наука про побудову матерії. В основі сучасних наукових уявлень про будову матерії лежить ідея про складну систему організації. Будь-який об'єкт матеріального світу може бути розглянутий у якості системи, себто особливої цілісності, що характеризується наявністю елементів та зв'язків між ними (макротіло). Можна розглядати матерію як певну організацію молекул. Атоми складаються з певних елементів: ядра, електронів та зв'язків між ними. Ядро атома – теж певна система. Вакуум складається з “віртуальних частинок”. Віртуальний електрон відрізняється від реального. Вакуум є такою організацією матерії, за якої з вакууму народжується віртуальний електрон. Існує матеріальне поле – відсутність елементарних частинок. Система сучасних уявлень про булову матерії: 1)Елементарні частинки, фізичний вакуум; 2)Атоми; 3)Молекули; 4)Макротіла; 5)Планети; 6)Зорі та планетарні системи; 7)Галактики; 8)Системи галактик; 9)Метагалактика. Людське суспільство включається до всезагальної організації живого (біосфера).
15. Поняття руху. Основні форми руху матерії. Всі об'єкти знаходяться в постійній зміні, русі та розвитку. Рух є формою існування матерії, інколи його визнають як зміну взагалі, починаючи від простого перенесення у просторі та закінчуючи мисленням. Рух і матерія нерозривні. Рух абсолютний, а спокій – відносний. Спокій – повторюваність змін, що утворює певну якість. Виділяють два типи руху: 1)Рух, що позначає перехід від старого до нового, виникнення цього нового; 2)Рух як зміна, що не виходить за рамки певної якості. Щодо руху матерії, то перші методологічні принципи виділення основних його форм були створені Ф. Енгельсом. До основи класифікації основних форм руху матерії покладене наступне: 1. Форми руху співвідносні з певним матеріальним рівнем організації матерії, себто кожному рівню має відповідати своя форма руху.  2. Між формами руху існує генетичний зв'язок, себто форми руху виникають на базі нижчих форм.  3. Вищі форми руху якісно специфічні і не можуть бути зведені до нижчих. Є п'ять основних форм руху: 1)Просте пересування тіла у просторі (механічний рух); 2)Фізичний рух (електрони); 3)Хімічний рух (асоціація та дисоціація атомів); 4)Біологічний рух (існування живої матерії); 5)Соціальний рух (процеси існування та розвитку суспільства, суспільного життя).  У розгляді взаємозв'язку основних форм руху матерії є два однаково неприйнятні підходи: 1)Редукціонізм (механіцизм) – зведення вищого до нижчого; 2)Заперечення генетичного зв'язку вищих форм руху матерії з нижчими. Константа електромагнітної взаємодії (стала тонкої структури) – безмірна величина, числове значення якої 1/137. Якби вона була іншою, складні утворення не могли б виникнути. Антропний принцип: у Космосі закладені можливості виникнення життя.
16. Простір і час, їхня філософська концепція. Простір – форма буття матерії, що виражає продовженість або певне взаємне розміщення рухомих матеріальних об'єктів, їх структурність. Час – форма буття матерії, що виражає тривалість матеріальних процесів, об'єктивну перехідність їх та послідовність. Основні філософські концепції простору і часу: 1)Субстанціальна: представник – Ньютон, вважав, що простір і час – особливі субстанції, що існують незалежно від рухомих матеріальних об'єктів, тому вони мають абсолютний характер. Час не залежить від тривалості матеріальних процесів; 2)Реляційна. Емануїл Кант висунув положення про те, що коли земля була молода, вона крутилася швидше, і доба була 20 годин. Реляційна концепція (представник – Лейбніц) вважає, що час і простір висловлюють зв'язок між об'єктами та процесами. Виступив з критикою концепції Ньютона, але без успіху. Ці концепції можуть мати і матеріалістичний зміст. У Лейбніца – ідеалістична.
17. Взаємозв'язок простору, часу і матерії, що рухається. Вираженням взаємодії простору і часу та руху матерії є теорія відносності А. Ейнштайна. За невеликих швидкостей руху розміри тіла не змінюються. За збільшення швидкості зміни відбувабться. Рух системи відліку, просторові інтервали скорочуються, а часові розтягуються. Космічний простір – замкнений. Парадоксом теорфї відносності є те, що простір має 3 виміри, а час – лише один. Час тече лише вперед і є незворотнім. Реальний простір нескінченний, не має кінця – а час вічний. Просторову організацію живих молекул характеризує асиметрія лівого і правого. Вернадський вважав, що для трьовимірного евклідового простору мікросвіту характерна асиметрія, а для макросвіту праве і ліве тотожнє. Пристосувальна активність організму багато в чому пов'язана з формуванням в процесі еволюції всередині їх багатоманітної моделі часової організації, що називається внутрішнім годинником живого організму. Цей годинник сам заводить процеси, що в ньому відбуваються. Соціальний простір і час вписані у загальнокосмічні простір і час, посідають особливий людський сенс.
18. Становлення діалектики та її сучасне розуміння. Поняття діалектики походить від грецького dialectica techne – техніка бесіди, уміння вести усперечку. Це поняття вживається у філософії у різних значеннях. Від початку воно позначало шлях, рух, роздуми від одних тверджень, що розділяють співрозмовників, до інших, що згладжують теоретичні судження співрозмовників, і їхні погляди зближуються, стаючи правильнішими. Сократ розумів сутність діалектики як мистецтво віднайдення істини шляхом зіткнення та узгодження різних та протилежних поглядів. Сократ був філософом особливим – це полягало в тому, що він вчив діалектиці публічно, на вулиці та площі, не брав платні, не лишив по собі жодного писаного твору з діалектики. Тільки Платон розвинув та узагальнив вчення Сократа – діалектику. Платон вперше показав сутність діалектики як особливої філософії, що старається знайти єдине в багато чому. Вперше намагався створити теорію категорій мислення. Сократ називав свій метод моєвтікою – повивальним мистецтвом. Мистецтво дискусії вивчали ще й у ранньому середньовіччі. Одним з видатних тогочасних діалектиків був П'єр Абеляр. Він лишив по собі твір “Так і ні”, побудований за типом давньогрецьких спорів. При тому Абеляр старався підвести слухачів до зарані невірного висновку, а потім його спростовував. Кант, представник німецької класичної філософії, вперше висунув понття антиномії. У книзі “Критика чистого розуму” (1781), одній з найскладніших філософських книг, це поняття роз'яснене. Антиномія – це протилежні, суперечливі судження. За Кантом, рівнодоводжуване те, що світ є нескінченний у часі та обмежений у просторі, і навпаки. Але Кант лише поставив проблему суперечливості, але не вирішив її. Що зробив за нього Геґель, який вмер від холери, слава Богу, у 1831 році. Геґель створив насамперед струнку логічно побудовану систему категорій та законів діалектики. У Геґеля розглянутий рух категорій:”Ніщо перетворюється на дещо”. Відбувається відновлення духу. Природа виникає як іншобуття духу. Природа, як втілення духу, розвивається. Дух, втілений у природі або людині, приходить у пізнанні самого себе. І виникає абсолютна істина, вона ж – філософія великого Геґеля. Маркс енд Енгельс створили інакшу діалектику. Якщо у Геґеля одна одній суперечать думки, то у Маркса розвиток є нескінченний, усе, що існує, підлягає руйнації. Після смерті Маркса діалектика отримала розвиток трошки інакший – в екзистенціалізмі, “негативна діалектика” Г. Маркузе брала лише заперечення. Теологічна діалектика – діалектика релігійних вчень. Зараз діалектику трактують як вчення про всезагальний зв'язок речей, процесів, світу і про постійну зміну розвитків через зіткнення внутрішніх суперечностей, протилежностей.
19. Універсальні зв'язки буття: явище і сутність. Сутність – це внутрішній, глибинний, прихований відносно усталений бік того чи іншого процесу, предмета, речі. Явище – зовнішні, спостережувані звичайно більш рухомі, відносно мінливі характеристики того чи іншого предмета, процесу, речі. Явище і сутність – діалектично пов'язані протилежності, що не збігаються. Явищ може бути багато, а сутність одна. Окремі зовнішньо спостережувані, рухомі боки сутності виражені у різних явищах. За Геґелем сутність явна, а явище – суттєве. Явище не збігається з сутністю!!! Пізнання сутності досягається через пізнання явищ. У пізнавальному процесі складається ситуація, що явище – видимість – є прямою протилежністю сутності.
20. Універсальні зв'язки буття: одиничне і загальне. Одиничне – це окремий предмет, явище, процес, що відрізняється за своїми часо-просторовими властивостями від інших, у тому числі подібних до нього предметів, речей і процесів. Загальне – об'єктивно існуюча схожість характерних одиничних предметів, їх однотонність в деяких відношеннях, приналежність до однієї групи явищ, одної системи зв'язків. Проблема співвідношення зв'язків одиничного і загального була і є тепер у теорії філософії предметом дискусії. У середньовіччі виникла дискусія між реалістами та номіналістами. Реалісти вважали, що існує лише загальне, а одиничне – це прояв загального, і саме воно реально не існує. Номіналісти стверджували, що реально існує одиничне, а загальне – це номен, найменування. Тоді, у середньовічній схоластичній філософії намітилася боротьба матеріалізму та ідеалізму. Матеріалізм стверджує, що реальноіснує і одиничне, і загальне, але вони існують не окремо, а лише у зв'язку. Загальне існує лише через одиничне. Одиничне – лише в тому зв'язку, за яким іде до загального. Загальне і одиничне невідривно зв'язані. Особливе – таке явище, яке відносно до одиничного виступає загальним, а відносно до загального – одиничним.
21. Системні зв'язки: зміст і форма, часткове і ціле.
22. Системні зв'язки: елемент і структура, система.
23. Зв'язки детермінації: можливість і дійсність.
24. Зв'язки детермінації: причина, наслідок, необхідність, випадковість.
25. Філософська концепція людини. Проблема антропосоціогенезу. З 2-ї половини ХІХ століття, коли стало загальновизнаним, що людина – продукт біологічної еволюції, центральним для всієї антропологічної проблематики стало питання про основну відмінність від високоорганізованих тварин та про наукове пояснення цієї відмінності. Поведінка тварин являє собою одну з форм функціонування їхнього організму – структура організму детермінує потреби тварин та програми їхньої поведінки. Усяка тварина народжується наділеною багатим набором інстинктів. Вони заздалегідь забезпечують її пристосування до певних умов існування. Це обмежує індивідуальний варіант поведінки тварин. Вони генетично пов'язані з видовим генетичним амплуа, і жодна потреба не навчить тварин поводитися інакше. З людиною не так: нікому не вдавалося відшукати амплуа хомо сапієнс. Люди, що належать до різних верств, поводяться по-різному. Місце генетичних інструкцій в людині займають норми, місце спадковості – наслідування та перехідність. У більшості антропологічних, етнографічних та соціальних теорій специфічне для людини нормативно-перехідне програмування людини зветься культурою. Вона є тим найважливішим середовищем, що формує поведінкове амплуа людини. Суспільство людей відрізняється від природно об'єднаних тварин заснованістю на єдності культурних норм. Суспільства нема там, де нема культури, себто надприродної нормативно-цілісної системи, що регулює індивідуальну поведінку. Це один з найважливіших висновків сучасної антропології. Культура є результатом розвитку суспільства. Людина відрізняється від тварин культурою, свідомістю тощо. Людина – істота моральна, вільна. Люди виробляють засоби для існування. Як показують сучасні дослідження, антропогенез та соціогенез є єдиним за своєю природою процесом, що тривав протягом 3, 5 мільйонів років. Релігійна гіпотеза: людину створив Бог, але навіть він потребував матерії.
26. Природне (біологічне) та суспільне (соціальне) в людині. Люди не могли б існувати, розвиватися, якби не виробляли собі подібних. Найпримітивніша родова община відрізняється від гурту тварин у питання репродукції. Гурт тварин засновується на ендогамії, община – на принципі агамії – виключення близькоспоріднених статевих контактів. Екзогамія – пошук шлюбного партнера в інших общинах. При цьому шлюбні відносини були груповими. В подальшому запроваджувалися нові обмеження. Моногамія: родина – “фамілія” – це раб, чоловік – власник. Історично моногамія з'явилася в рабовласницьких громадах. Моно- - то для жінок, а полі- - для чоловіків. Але жінка чимдалі затягувалася в суспільне виробництво і ставала незалежною. З формуванням соціуму складаються моральні соціальні заборони (табу): на близькоспоріднені зв'язки. Відтепер вони стосуються всіх. Людська громада має табу для всіх. Вони принципово не зводяться до інстинкту самозбереження. Мають характер зобов'язань, порушення яких несе за собою кару від громади як цілого. Примус до прогресу. У подальшому відбувається розвиток родинно-шлюбних відносин та “виникнення” кохання.  Людина часто визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Якщо їх усунути, то людини нема, а є тваринний гурт. Людина має біологічне підґрунтя: тіло є біологічним організмом, а без нього людина зникне. Вона має закладені природою певні біологічні параметри: 1)середня тривалість життя (80-90 р – тепер, під час п-о ладу була 20 р, у 18 ст – 30 р, а в західних країнах 56 р); 2)біологічний вік, коли жінки можуть народжувати дітей (15-49 р). Біологічно запрограмована послідовність процесів здатності засвоювати різні види їжі. Запрограмоване засвоєння іноземної мови в ранньому віці. Вторинні статеві ознаки. Біологічними ознаками є расові; розподіл людського роду на раси виник в результаті того, що окремі частини людського роду існують в різних географічних та кліматичних умовах. Расові теорії, наприклад, щобіологічно запрограмовано, що біла раса має панувати над іншими. Кардинальна відмінність між чоловіком та жінкою. Людина має соціальний зміст.
27. Проблема індивідуального існування людини.
28. Проблема сенсу життя людини. Людина – єдина істота в світі, що розуміє, що вмре, розуміє обов'язковість своєї смерті. В цьому – певна трагічність існування людини. Проблема життя і смерті вирішувалася Епікуром. Гедонізм: щастя – в задоволенні. Боровся з грецькою релігією. Людина, мовляв, не може змиритися зі своєю смертністю. Сенс життя розглядати не можна, позаяк він полягає в самому життєвому процесі. Сенс життя кожен індивід реалізує через суспільство. Жити, не турбуючись про спільне благо, може лише тваринна особина, що не підлягає настановам розуму. Людина, піклуючись про інших, піклується і про себе. Саморозвиток людської особистості у її цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності зі світовою універсальністю: сенс життя за В. М. Сагатовським.
29. Відображення як всезагальна властивість матерії. Відображення та інформація. У підвалині світобудови, природи існує здатність, схожа з відчуттям – відображення. Здатність відображення, як властивість, що лежить у фундаменті всієї матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла взаємодіють, впливають одне на одне, і вплив відображається у цих об'єктах. В принципі, здатність відображення можна визначити як здатність тіл живої та неживої природи реагувати на зовнішній вплив співвідносно до характеру цього впливу та якісної специфіки самих тіл. Виникнення особливого виду відображення – інформації. Істотним етапом еволюції є виникнення інформаційного відображення – передавання інформації, що сприймається спеціально створеною людиною програмою. Інформаційне відображення характеризується вибірковістю (враховується лише найважливіше з того, шо впливає), а також випереджуючим характером.
30. Етапи розвитку відображення. 1)Відображення в неживій природі. З виникненням життя живих істот якісно міняється існуюче відображення. В живій природі відображенням визнається подразнюваність – здатність всіх живих істот реагувати на впливи середовища внутнішньо притаманною їм реакцією, відмінною від хімічної та фізичної природи подразнювача. 2)У зв'язку з ускладненням живих істот, виникненням багатоклітинності виникають перші клітини та волокна, що утворюють головний мозок та його розгалуження по всіх кінцівках тіла. Ускладнення реакції живих організмів. Виникає відображення істот зі складною організацією. 3)Психічне відображення (відчуття). На відміну від подразнюваності – біологічного явища – відчуття належать до явищ психічних, безпосередньо пов'язаних лише з діяльністю високоорганізованої нервової тканини. Субстратом – носієм відображення є мозок і вся нервова система вищої тварини та людини. У порівнянні з ними об'єм черепа сучасної людини значно більший.
31. Виникнення свідомості і її суспільна природа. Свідомість – одне з основних понять філософії, психології та соціології, що позначає найвищий рівень духовної активності людини як соціальної істоти, вираженої у відчуттях, сприйняттях, уявленнях, мисленні, емоціях, волі і пам'яті. Сучасна філософія вважає, що центральним філософським питанням є відношення свідомості до буття. Питання про включеність людини, що посідає свідомість, у світ і питання, що надає людині свідомість, про ту відповідальність, що її накладає на людину свідомість. Людина – особлива істота та спосіб буття. Життєдіяльність людини у світі передбачає свідомість. Питанність про первинність буття та вторинність свідомості слід розуміти таким чином, що свідомість включена у ширшу сферу – буття. Ідеалістична та дуалістична філософії відповідають на питання про виникнення свідомості просто: свідомість була у світі первинною та творила весь світ, що існує. Для матеріалістів ця проблема є головнішою: як природа, що існувала задовго до виникнення людини, прийшла до створення людини та формування свідомості. Сучасний матеріалізм заснований на філософії Б. Спінози, що критикувала дуалізм Декарта і стверджувала природу як “причину самої себе”. При тому Спіноза вважав, що природа – матерія, має два атрибути: протягненість та мислення. Засновуючись на цих положеннях, матеріалізм прийшов до висновку, що вся матерія посідає властивість, по суті споріднену з відчуттям – відображення. Часто висуваються аргументи, що людина наділена ворожою свідомістю, мисленням. У 1754 році французький філософ Кондильяк описав випадок із литовським хлопчиком, що виріс серед ведмедів. Він не мислить. У 1825 році у Нюрнберзі стало відомо про К. Гаузера, що майже від народження до 16 років знаходився в повній ізоляції від людей та тварин. Їжу йому приносили, коли він спав. Фізично слабкий, він був схожий на тварину. Мозок – фізіологічна основа, матеріальний субстрат матеріальної свідомості. Свідомість походить від трудової діяльності. Особистість має бути включена у суспільне буття інакше в неї не буде розвинена свідомість. Немає грані між людиною та твариною, що її можна перетнути. Люди і тварини мають спільне елементарне мислення (аналіз, синтез, експеримент). Мислення абстрактне, з допомогою понять притаманне лише людині. Мислення формується, розвивається в результаті суспільних відносин, в яких людина бере участь.
32. Проблема ідеального. Свідомість і мова. Самосвідомість. Свідомість неможлива без засобів спілкування. Мова – така сама давня, як і свідомість. Свідомість може бути виражена і в матеріальних явищах,в тому разі вони, як і в розмовній мові, набувають знакової функції, виступаючи як знак, що несе певний мисленнєвий зміст. Матеріальний предмет виконує функції знаку, якщо виконані деякі функції свідомості. Ступінь зв'язку матеріальної природи знаку з вираженим ним смисловим навантаженням може бути різний. Існують знаки, що близько виражають смислове значення. Звукові символи і знаки в різних ситуаціях виражають різне. Свідомість завжди виникає передусім як самосвідомість – виділення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей, що є елементом усякої свідомості. Самосвідомість має структуру.
33. Структура свідомості: знання, норми, цінності. Структура свідомості у найзагальнішому підході ділиться на компоненти: 1)Знання – відображення об'єктивних характеристик у свідомості людини. Знання ідеальне,тому воно потребує об'єктивізму.
34. Духовна діяльність та її специфіка. Інтегруючим особливим елементом системи духовної діяльності виступають духовні організації та інститути, заклади, їх кафедри, відділи, факультети, друковані органи – журнали, газети, видавництва найрізноманітнішого напряму: телестудії, радіостанції, школи, театри, релігійні організації найрізноманітніших конфесій. Саме ці організації займаються духовни м виробництвом, тиражують його результати, організують і спрямовують форми, спрямованість, темпи духовного спілкування, відбір того, що буде споживатися і самоутримання і темпи духовного споживання. Тому цей елемент визначає духовну діяльність як єдину систему.
35. Структура суспільної свідомості. Поняття суспільної свідомості характеризує нереальну свідомість конкретного суспільства і ідеальну модель суспільної свідомості. Суспільна свідомість – це єдність почуттів, переживань, емоцій, ідей, думок, поглядів, теорій, що являє собою відображення суспільного буття. Тому суспільну свідомість дуже важко утворити. Включає у себе взаємодію багатьох різних компонентів. До них відносяться, якщо взяти вертикальний переріз суспільної свідомості і йти від простого: І підхід: 1)повсякденна свідомість – це безпосереднє відображення повсякденного життя людей, повсякденні емпірічні знання про світ, часто примітивні. До повсякденної свідомості включається суспільна психологія – соціальні почуття, емоції, що знов-таки безпосередньо відображають повсякденне життя людей.  2)Теоретичний рівень, включає в себе і теологію. Це свідомість, коли створюється теорія. Не всяка теорія є науковою. Поняття ідеології є запроваджене у книзі французького філософа Де Трасі “Елементи ідеології” (1801-1815). Ідеологія – це вчення про ідеї, теорія ідей, що відображає особливий зріз у життєдіяльності суспільної людини. Дві найскладніші задачі, що їх мусить розв'язувати суспільство:1)ставлення людини до природи (виникнення природної, прикладної науки); 2)Відносини людей всередині самого суспільства. Результатом є виникнення ідеології – теорії або системи ідей та ідеалів, що виражають соціальні задачі розвитку суспільства та визначається рівнем розвитку виробництва, виробничих відносин. У суспільстві, що розділене на різні великі соціальні групи, класи, ідеологія виражає інтереси цих груп і класів. ІІІ підхід виділяє ща обсягом відображення індивідуальну та суспільну свідомість.
36. Рівні суспільної свідомості.
37. Поняття ідеології та суспільної психології.
38. Основні форми суспільної свідомості. Критерії та розмежування. Виділяються такі форми суспільної свідомості: 1)Політична. 2)Правосвідомість. 3)Естетична; 4)Моральна; Релігійна; 6)Філософська. І кожна з форм має відповідну науку.
39. Політична свідомість та правосвідомість.
40. Мораль та форма духовного життя.
41. Естетичне освоєння дійсності.
42. Релігійна форма духовного життя.
43. Суб'єкт та об'єкт пізнання. Проблема пізнаваності світу в філософії. Наукове пізнання, знання – гносеологія – це особливий розділ філософії, теорії про знання (епістемології). Практика як чуттєво-предметна діяльність людини виступає основою процесу пізнання. А процес пізнання – це специфічна взаємодія суб'єкта та об'єкта пізнання, що має своєю кінцевою метою досягнення істини, розробку програм, алгоритмів, моделей, освоєння об'єкта відповідно до потреб суб'єкта. Виникають пізнавальні відносини, що включають у себе суб'єкт пізнання, об'єкт і знання. У зв'язку з цим виникають відносини між суб'єктом, що набуває знань, та джерелом знання – об'єктом. Суб'єкт – це завжди суспільно-історична особа, що посідає свідомість, здатна до доцільної, предметної, творчої діяльності. Тому у найповнішому вираженні суб'єкт пізнання – не лише окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство у окрему історичну епоху. Об'єкт пізнання – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суспільства, людини. Людство завжди прагнуло до набуття нових знань. Процес оволодіння таємницями буття є вираженням найвищих прагнень творчої активності розуму, що становить велику гордість людства. За тисячоліття свого розвитку воно пройшло тривалий і тернистий шлях пізнання від примітивного і обмеженого до все більш глибокого і всебічного проникнення у сутність буття. На цьому шляху було відкрито безліч фактів, властивостей та законів природи, суспільного життя та самої людини, одна іншу заступали картини світу. Наш розум осягає закони світу не через просту цікавість (хоч вона і є однією з рушійних сил людської життєдіяльності), але заради практичного перетворення і природи, і людини з метою максимальної гармонізації життєвлаштування людини у світі. Пізнання має соціально детермінований характер. Перш ніж продовжувати діло попередніх поколінь, необхідно засвоїти знання, вже накопичене людством, постійно співвідносячи з ним свою пізнавальну діяльність – це категоричний імператив знання, що розвивається. Задумуватися над тим, що таке пізнання, якими є шляхи отримання знань, людина почала ще у сиву давнину, коли усвідомила себе як дещо, що протистоїть природі, як діяча в природі. З часом свідома постановка того питання та спроба його вирішити набули відносно стрункої форми, тоді і склалося знання про саме знання. Теорія пізнання, або гносеологія, сформувалася разом із виникненням філософії у якості одного з її фундаментальних розділів. Вона досліджує теорію людського пізнання, форми й закономірності переходу від поверхового уявлення про речі (думки) до осягнення їхньої сутності (справжнього знання), а у зв'язку з цим розглядає питання про шляхи досягнення істини, про її критерії. Найважливішим питанням всієї гносеології було і лишається питання про те, який практичний життєвий сенс має достовірне знання про світ, саму людину та людське суспільство. Знання сутності речей дозволяє людині використовувати їх відповідно до своїх потреб та інтересів, переробляти наявні та створювати нові. Знання є нить зв'язку між природою, людиною, духом та практичною діяльністю.
44. Чуттєве пізнання та його елементи.
45. Абстрактне мислення та його форми.
46. Поняття істини. Об'єктивність істини. Рене Декарт та Бенедикт Спіноза вважали, що критерій істини шось та й виявляє. Скажімо, не можна ж довести науковим шляхом існування чи неіснування Бога. Істиною є таке твердження, що визнається більшістю людей. Демокрит вважав, що істинність людських знань не може вирішуватися більшістю голосів. Американські прагматичти Дьюї та Джемс вважали, що істиною є те, що корисне. Загальним критерієм істини слід вважати усю суспільно-історичну практику людей: 1. Практика виробництва матеріальних благ, що необхідні для існування людей. 2. Практика соціальних відносин між людьми всередині соціуму, гарантія роботи та гідної оплати. 3. Науковий експеримент, що ставиться в НДІ. 4. Індивідуальна, особиста, побутова практика. Практика як критерій істини водночас має і абсолютний, і відносний характери. Абсолютність полягає в тому, що іншої перевірки, окрім як на практиці, не буває. Те, що не підтверджується історичною практикою людей, має бути відкинуте. Відносна характеристика: розвиток, вдосконалення самої практики. Діалектичний підхід – критерій практики як критерій істини.
47. Діалектика абсолютної та відносної істини. Конкретність істини.
48. Проблема критерію істини.
49. Загальнологічні методи наукового пізнання. Наука – це система суворо логічно побудованих об'єктивних знань людини. Наукові заклади, організації, НДІ – важливі компоненти пізнання. Загальнологічні методи наукового пізнання – методи, що діють у будь-якій сфері наукового пізнання. 1. Аналіз+Синтез. Аналіз – реальне або уявне розділення цілого на складові частини з метою їх глибокого вивчення. Синтез – реальне або уявне з'єднання виділених частин у єдине ціле з метою глибокого вивчення цього цілого. 2. Дедукція та індукція, як загальнологічні методи. 3. Абстрагування – метод наукового пізнання, що полягає у відстороненні, відході від багатьох сторін, ознак, характеристик предмета та вивченні однієї або ряду ознак для більш глибшого вивчення саме їх. У абстрагуванні думка людини вихоплює частину дійсності. Абстрактне – це бік, частина цілого, однобічне, нерозвинене. Конкретне – складене, складне, багатобічне. 4. Ідеалізація – процес уявного конструювання об'єктів, що не існуютьі не можуть бути здійснені, але таких, що для них є прообрази в реальному світі (точка – об'єкт сконструйований, бо не має розмірів). 5. Моделювання – відтворення властивостей досліджуваного об'єкта на спеціально побудованому на тому аналозі. Цей аналог називають моделлю . Модель побудована за принципом фізичного моделювання, якщо має однакову з об'єктом фізичну природу. Математична модель має іншу природу, але її функціонування описується системою рівнянь, тотожною тій, що описує досліджуваний об'єкт.
50. Наукові методи емпірічного дослідження. Емпірія – це досвід. 1. Спостереження – це відносно тривале, цілеспрямоване і планомірне сприйняття предметів та явищ об'єктивного світу. Наукове спостереження завжди має певну визначену мету і ведеться систематично і планомірно. Аби спостереження проходило вдало, необхідно мати певний мінімум знань про об'єкт спостереження, а для цього необхідно заздалегідь ознайомитися з тими даними, що наявні в науці. Успіх спостереження залежить від чіткої фіксації результатів спостереження у формі протоколів, схем, креслень. Наукове спостереження може проводитися у природних та штучних умовах. Спостереження тісно пов'язане з експериментом.
51. Історичні та логічні методи наукового пізнання.
52. Співвідношення теорії та реальності у поясненні суспільних явищ.
53. Поняття суспільних відносин. Суспільство як система, що розвивається.
54. Філософські пошуки підстав виділення історичних типів суспільства. Формаційний та цивілізаційний аспекти історії.
55. Альтернативи діалектики. Альтернатива (альтер – один з двох) позначає необхідність вибору. Альтернативою діалектики називають сучасні форми діалектики. Екзистенціалізм є діалектикою Сартра. 1)Альтернатива діалектики “справа”. Коли абсолютно заперечується діалектика. Це догматизм та особливий вид метафізики (що, як перша філософія, займається проблемами, які мають надприродний характер). Виносить проблеми за рамки розуму. У Геґеля метафізика є антидіалектикою. Метафізика заперечує всезагальний зв'язок предметів, речей, світу. Нічого нового в світі немає і бути не може. Нове – лише кількісне зростання.  2. А)Софістика у сучасному розумінні – це абсолютизація гнучкості, рухомості, суперечливості, тягнучості та відносності понять. Софістика як протилежність діалектиці є однобічний суб'єктивістський довільний метод аргументації, коли використовують неістотну ознаку і шляхом хитрощів намагаються обґрунтувати та виправдати її в якості істотного, визначного. Одначе софістика – це мудрість. Софісти 5-4 століття до нашої ери – вчителі мудрості, з якими полемізував Сократ. Вихідний інтерес софістів до суспільства, людини знайшов своє втілення у положенні Протагора “людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують”. Людина здійснює вплив на саме існування речей (відносність всього сущого). Протагор не уникнув крайнощів релятивізму. Справедливе те, що вигідно найсильнішому. Софісти дали підставу розуміти софістику у поганому сенсі. Б)Еклектика – це поверхове безпринципне механічне з'єднання в одному погляді різних позицій без виділення шаблонного визначного та смислоутворюючого положення. З'єднання прямо протилежних положень в одному погляді. Діалектика позначає визнання гнучкості понять, що застосовуються об'єктивно, тобто розглядається сам процес зміни. Діалектика являє собою суворо логічно побудовану систему категорій, що враховує всі досягнення діалектичної думки сучасності.
56. Матеріальне і духовне виробництво. Спосіб виробництва матеріальних благ.
57. Поняття виробничих сил та виробничих відносин, їх взаємодія.
58. Сутність суспільного процесу та його критерії.
59. Інтереси як сили, що заохочують людину до дії.
60. Суб'єкт та рушійні сили історичного процесу.
61. З. Фройд. Майбутнє однієї ілюзії.
62. Ж. П. Сартр. Екзистенціалізм – це гуманізм.