Особливості духовного буття

РЕФЕРАТ

на тему:

„Особливості  духовного буття” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

План

1. Феномен людського  буття.

2. Гіпотези людського  буття.

3. Духовне буття  людини.

4. Використана література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Феномен людського  буття

Феномен людського  життя. Людина... Хто вона така? На перший погляд це питання зовсім просте. Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен з нас впевнено виділяє людину з оточуючого середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, як тільки ми робимо спробу заглянути у глибину його сутності, як це прагне робити філософія, виходячи за межі “очевидності” й прагнучи осягнути сутність.

Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людина актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.

Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі.

Отже, філософську  програму осягнення людини можна  афористично визначити словами  Сократа: “пізнай самого себе”. Адже у цьому корінь і стрижень усіх світоглядних проблем. Історія розвитку людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена це первинним і найскладнішим питанням – про походження людини. Вирішення ж цієї проблеми у світоглядній історії має гіпотетичний характер.

2. Гіпотези людського  буття

У міфологічному  світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем – “його рід”): це птах, рідко – рослина, найчастіше – тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема.

Тут відобразилось  господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто “присвоююча  економіка”. З переходом до землеробства у міфології з’являється вже інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з Батьком-Небом породжує все живе, у тому числі і людину.

Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що відображається у міфах: людина виникає або з  глини, змішаної з кров’ю бога Абзу (Вавилон), або ж титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає ремеслам та мистецтву (Стародавня Греція).

У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: “І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман – Корані, але там людина створюється не з “пороху земного”, а з глини.

Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній  Космос і проникати у далекий  Космос. Їх можна звести до наступних:–

у Космосі знаходиться “Насіння життя”, яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать це до V ст. до н.е. – до вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Тепер же, коли у метеоритах знайдені всі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається знову, на якісно нових засадах;–

космічні прибульці  залишили на Землі своїх представників. З цього погляду життя людини є суто космічним явищем;–

життя людини є реалізацією  особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.

У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика  розвивалися у напрямку створення  мислячої істоти на Землі (а, можливо, й  на інших планетах у інших зоряних  системах), тобто людини, через яку  матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток.

Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну передісторію. Думки про це з’явилися ще в Стародавній Греції (наприклад, Анаксімандр вважав, що люди, як і всі живі істоти, зародилися спочатку у воді, потім почали заселяти й землю; на думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів – різноманітних найдрібніших і неподільних частинок). Але лише через понад дві тисячі років наукою було доведено походження людини від тваринних предків.

Такі видатні вчені, як К.Лінней, Ж.-Б.Ламарк і особливо Ч.Дарвін переконливо довели, що людина є  останньою, найдосконалішою ланкою у ланцюзі розвитку живих істот  і має спільних предків з людиноподібними  мавпами.

Ця спільність проявляється у спільних рисах будови тіла, подібності у розвитку зародків людини і тварин та інші, про що мова йшла у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомо-фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо-фізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель назвав “знаряддям знарядь”, голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.

Згідно з еволюційною  гіпотезою головною у становленні людини, поряд з уже висловленим раніше, є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовило розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвитку пізнавальних можливостей, і людина почала принципово по-новому ставитися до оточуючого її світу.

Останнім часом  привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони певною мірою відображають сучасні науково-технічні досягнення людства, зокрема освоєння космічного простору, створення роботів, вирощування зародків людини “у пробірках” тощо. В їх основі – думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій, про “великого експериментатора”. І якими б неймовірними, навіть фантастичними на перший погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна відкидати, виходячи з уже сумнозвісного людству принципу: “Цього не може бути, тому що не може бути ніколи”.

Загалом же сучасна  наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова (як і всього живого на Землі), багато органів, їх систем, будова тіла дуже подібні до тваринних – відмінність лише у їх складності, високоорганізованості. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовиною, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.

Але перш ніж розглядати сутність людського життя, зупинимося на ще одному важливому і невирішеному питанні сучасної науки – про  місце людини в світі, або чи одні ми у Всесвіті? На це питання різні типи світоглядів давали і дають два альтернативних варіанти відповідей.

У міфологічних уявленнях вся природа була населена людиноподібними істотами. Це пояснюється тим, що в давнину люди наділяли явища і сили природи людськими властивостями.

Надалі, з розрізненням людиною тіла і душі, виникають  уявлення про існування безтілесних  істот, “духів” не лише на Землі, а  й у Всесвіті. Це пов’язано з  виникненням релігійного світогляду – адже всі релігії визнають існування й інших, крім людей, істот (добрих чи злих), наприклад, ангелів, котрі можуть з’являтися між людьми, хоча знаходяться здебільшого “на небі”, у космосі.

Серед стародавніх  філософів, у період Відродження  була також досить поширеною думка  про існування безлічі світів, населених якимись істотами, подібними до людей чи несхожими на них.

Що ж криється за цими поглядами – прозріння, передбачення? Чи, можливо, достовірні знання, першоджерела яких були втрачені з розвитком людства, зокрема, з переходом від язичництва до християнства чи інших світових релігій? Адже священні книги донесли до нас лише вторинну інформацію, первинна ж, очевидно, безнадійно втрачена.

Чи, може, це лише витвір людської фантазії? Так вважає багато наших сучасників. Звідси і ставлення до НЛО, інших, непояснених сучасною наукою, таємничих явищ.

Але є і така точка  зору, що ми маємо справу з розумними  посланцями космічних цивілізацій. А тому ці явища треба ретельно вивчати і прагнути встановити контакти з “братами по розуму”. На це спрямована міжнародна програма СЕТІ, метою якої є на основі аналізу сигналів, що надходять з космосу, виділити ті з них, які можуть мати штучне походження і свідчити про існування високорозвинутих істот. На жаль, про наслідки цих “прослуховувань космосу” нам відомо досить мало, багато з них засекречені відповідними відомствами. Отже, однозначні відповіді стосовно цього питання ми маємо лише у фантастів.

Відсутність переконливих наукових висновків щодо існування  інших, позаземних форм життя призводить до переважання не оптимістичного, а песимістичного підходу до відповіді на це питання, навіть серед астрофізиків.

Існуючі нині точки  зору можна сформулювати так: земне  життя виникло цілком випадково, як збіг певних унікальних обставин, яких ніде і ніколи у космічному просторі не виникало. Але якщо розумне життя виникло випадково у неосяжних просторах Всесвіту, то хто почує голос людства? Хто допоможе йому у тій скрутній ситуації, в якій воно перебуває зараз?..

Друга точка зору полягає в тому, що життя і розумні  істоти у космосі обов’язково  існують, але ці “острівці” високоорганізованої  матерії надзвичайно віддалені  один від одного. Крим того, вони можуть бути “старшими” чи “молодшими” за нас, що практично зводить можливість розумного контакту до нуля.

Із загальнофілософської ж точки зору можна зробити  такий узагальнюючий висновок: існування  у космосі істот, подібних до людей, цілком імовірне і навіть закономірне, адже закони розвитку світу є універсальними.

3. Духовне буття  людини.

У 60-ті роки Т.Адорно — філософський лідер старшого покоління Франкфуртської школи — розпочав діалог із неопозитивістами і запропонував "негативну діалектику", котра тлумачила онтологію як тотальну критику буття.

Для успішної теоретичної  діяльності і для дієвого зв'язку онтології з політикою та життям існує гостра необхідність створення  всеохоплюючої онтологічної концепції, вважав видатний угорський філософ  Д.Лукач. Один із уроків історико-філософського  процесу, писав він, полягає в  тому, що будь-яка визначна філософія  прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взаємозв'язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. Серед характерних рис соціальної дійсності Лукач виділяє: об'єктивну визначеність; єдність загального, особливого і одиничного, що забезпечує існування реальних конкретностей та історизм. У характеристиці буття він акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності. Ця єдність виявляється в тому, що старе в суспільстві "знімається" новим, а всі частини і елементи нового буття є складними і невичерпними за змістом комплексами, які перебувають один з одним у невичерпних взаємодіях і в яких формуються можливості виникнення нових можливостей. Опредметнення і оречевлення — це способи існування суспільного життя людини. Без опредметнення людське існування, його соціальність взагалі неможливі. Опредметнення почуттів, думок, мови й праці людини є олюдненням зовнішньої природи; поступове створення і все більше розширення "другої природи" як породження і результату праці, здатної зробити буття самої людини значно людянішим, цивілізованішим.

Сутність онтології  виявляється в аналізі відношень, зв'язків та взаємодій між такими категоріями і поняттями:   

Система зазначених вище понять відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття, або онтології. Вона дає змогу  охопити єдність багатоманітного, універсального у зв'язках та взаємодіях, що реально і об'єктивно, ідеально і суб'єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам'ятаймо, що світ, який є, був і буде — набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.