Основні проблеми онтології

Тема:  Основні проблеми онтології

План:

Вступ…………………………………………………………….……........3

Основні проблеми онтології…………………………………..………….4

Список літератури…………………………………………………….......10

Вступ

Онтологія — вчення про суще, першооснову, систему найзагальніших понять матерії, за допомогою яких осяга­ється, усвідомлюється дійсність. Ще в XVII ст. німецький філософ Ральф ґоклініус, розглядаючи суть буття, ввів поняття онтологія для визначення окремої галузі філософ­ського знання, що вивчає суть і зміст буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необ­хідність, причинність тощо. Проблемам онтології присвя­чені майже всі філософські системи. Зокрема, починаючи з XVII ст. у Києво-Могилянській академії в курсах мета­фізики висвітлювалися питання онтології: взаємодія буття і суті, суті й існування та ін. Тоді ж вважалося, що буття має три основні визначення: єдине, істинне і добро. У першій половині XX ст. в Європі філософське життя характеризується пошуками, спробами створення загальної онтології, формулюється не тільки концепція неотомізму з його давніми теологічними поясненнями буття, а й фено­менологія Едмунда Гуссерля з відмовою від гносеологізму і філософія Макса Шеллера, спрямована на прорив до ре­альності. Найповніше проблема онтології відображається в неореалістичній новій онтології Миколи Гартмана, німе­цького філософа-ідеаліста, де пізнання виступає вторинним. Поширений у 20 — 60-х роках XX ст. екзистенціалізм роз­винув суб'єктивну онтологію. У центрі філософії Мартіна Хайдеггера стоїть проблема змісту буття, що розкривається через аналіз суб'єктивного людського існування. Екзистенціаліст Жан-Поль Сартр прагнув створити феноменологіч­ну онтологію.

Основні проблеми онтології

Видатний філософ XX ст., що присвя­тив сорок років свого життя проблемі буття, Мартін Хайдеггер стверджував, що питання буття і його вирішення філософом античності ГІарменідом визначили долю західного світу, що народжу­валася в поетичних висловлюваннях античного філософа. Що ж мав на увазі Мартін Хайдеггер? У чому зміст такої визначеності? З одного боку, в культуру і світогляд введено уявлення про існування за межами видимих речей неви­димого світу, досконалішого і чудового, прекраснішого, гармонійно влаштованого, де все є Благо, Світло, Добро.

        Таке уявлення західний світ сприйняв і став розвивати ідеї трансцендентного справжнього буття. Та якщо існує справ­жнє, дійсне буття, то земне буття має істину не в самому собі, а в чомусь іншому. Невідомому. Тому-то протягом багатьох століть світ Європи формував .мистецтво посягати інобуття думкою, вивчав його, тренував ЇЇ здатність працювати, діяти в просторі, де немає чуттєвих образів і уявлень. Таку здатність піднесла до небувалих висот, як ніяка інша, європейська культура. З другого боку, якщо існує дійсне буття, то земне не є справжнє дійсне. Буття потребує перетворення, удосконалення, що наближує його до світу справжнього, дійсного, істинного і досконалішого. Адже історія Заходу, сповнена різноманітністю соціальних утопій, стала своєрідною, що прагне до дійсного, справж­нього буття.

  Історично бажання людей Заходу перемогти неправду земного буття реалізувалось двома шляхами.

  Перший шлях з метою перебудувати земний світ: люди орієнтувалися на практичний, предметно-діяльний вплив на земний світ, а діяльність спрямовувалась на зовнішні речові обряди в релігії, державний устрій, спосіб еконо­мічного життя та ін. Це шлях бунтів та революцій, основним моментом яких є злам несправжнього, неістинного буття і створення на його руїнах справжнього світу — світу за­гальної рівності, свободи, братства. У сивій античності на шлях революційних перетворень стали кініки, висловлюва­ли своє зневажливе ставлення до світу, де жили, не тільки на словах, але й на ділі. Кініки протиставляли себе стійким нормам і цінностям буття, розглядали їх як чуже істинно­сті, а тому приречені на загибель і руйнування. Звідси дивовижність їх поведінки. Діоген жив в амфорі, хоча нор­мальні люди жили в будинках, ходив босий, не мився, ні­бито кидаючи виклик людям. Виявляючи зневажання і кра­сивим і цінним речам та предметам, кініки прагнули зруй­нувати їх: ходили брудними ногами по коштовних килимах, били фарфоровий красивий посуд, бажали їсти з собачої миски тощо. Кініки — філософи вчинку (до яких можна віднести і Рахметова, який спав на дошці з цвяхами), про­буджували людей, які прагнули їм наслідувати чисто зов­нішньо. А відхилення у поведінці сучасної молоді — це сліпе наслідування античних зразків кініків тощо, не розу­міючи часто духовного змісту самих вчинків.

  Другий шлях — шлях перетворення не зовнішнього сві­ту, а свого духовно-морального внутрішнього досвіду. Проблема неістинності буття залишається, але тепер пере­носиться з зовнішнього світу на внутрішній. Стаючи на шлях оновлення духовно-морального внутрішнього досвіду, люди прагнули переробити, перетворити не державний устрій, не економічне життя суспільства, а самих себе. Та­кий шлях відтворений в християнстві святими, монахами, описаний в житі святих, представлений в діяннях Сергія Радонежського, оптінських старців та ін.

  Зрозуміло, проблема буття не придумана філософами ан­тичності, а мала реальні життєві коріння, відображала зовсім певні запити та потреби суспільства. Питання про буття і від­повідь, дана філософами, в якійсь мірі визначили світогляд­ні і ціннісні настанови. Не можна ототожнювати буття (Аб­солют, Благо, Добро та ін.) з християнським Богом. Буття — це безособова трансцендентна реальність, це Абсолют, до якого античний грек не міг звернутися за допомогою, не шу­кав спілкування з буттям, а йому досить було впевненості, що буття як абсолютна думка є гарантією стійкості людсько­го існування. Вирішення в античності проблеми буття від­крило можливості для метафізики, тобто вчення, де люди намагаються говорити не тільки про матеріальне, але й не­матеріальне буття, не залежне ні від людини, ні від людства, шукати ідеальних природних сутностей всього існуючого.

Проблема буття зазнала глибоких змін.

По-перше, однією з важливих змін є відмова від метафі­зики. Поняття метафізика — дослівно те, що після фізики, введене одним з коментаторів Арістотеля — Андроніком Родоським для визначення тієї частини вчення античного філософа, зміст якого не стосується пізнання природи, ви­ходило за межі природничих пошуків. Методи метафізич­ного пізнання не включали чуттєвий досвід і предметно- практичні дії і перевірки, обмежувались міркуваннями у просторі чистої думки. Починаючи з античності в мета­фізиці головною стала тема буття. Розвиваючи проблему буття, філософи серйозно займалися з'ясуванням співвід- носин буття реальності і світу чуттєвості. Створювались моделі упорядкованості речей, світу, ступені їх близькості до істинного, нематеріального буття. Арістотель вважав, що мертва матерія — це найнижча сходинка, а потім сходинки рослин, тварин, людини — вища з матеріальних істот, здат­на до свободи від фізичної матеріальності, а далі йшли смертні духи і на вершині — Бог, абсолютно вільний від матерії, а тому найдосконаліший. Фома Аквінський теж будував ієрархічні сходинки, але уже як ієрархію причет­ностей буття. На думку Фоми Аквінського, Бог і тільки Бог один є буття істинне, справжнє, а все інше — неістинне буття. Чим вище стоїть річ на сходинці цінностей, тим са­мостійніша, незалежна від інших. І хоча Людина і має найбільшу самостійність в порівнянні з іншими, все ж не є абсолютно самостійне буття через причетність Богу.

Філософські джерела відходу від розуміння буття як абсолютної і обмеженої основи побудови світу. Відмова від метафізики лежить в Середньовічному номіналізмі, філо­софському вченні, що заперечує онтологічне значення уні­версалів. Виникнувши ще в V ст. н. е., номіналізм досягає розквіту в XIV ст. Номіналісти твердили, що Бог спочатку своєю волею створює речі, а потім уже в його розумі вини­кають ідеї речей. Тому і порядок пізнання має бути такий: пізнавати речі як окремі данності, а потім з'ясовувати відно­сини між поняттями, що їх визначають. Номіналізм мав ве­личезний вплив на мислителів Заходу в XVII — XVIII ст.

як емпіричний напрямок (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Леон Юм та ін.) і раціоналістичний (Бенедикт Спіноза, Готфрід Лейбніц). Номіналістичні традиції засво­єні протестантизмом (зокрема лютеранством). Номіналіс­тичні традиції знайшли відображення у філософії Імману- їла Канта. Предмет філософії Іммануїла Канта — знання і суб'єкт знання, відкидає принцип тотожності мислення і буття, можливість інтелектуального споглядання. Ствер­джуючи існування апріорних форм чуттєвості і розуму, Іммануїл Кант надав їм функцію спрямовувати розум, але не осягаючи Бога, а пізнавати об'єкт, який не має автоном­ного існування, але констатується у світі досвіду, тобто у світі відносин предметного світу і людини як суб'єкта пізнання. Отже, починаючи з середньовічного номіналізму на Заході наростає тенденція відмови від метафізики, утвер­джується, що безпосередньо людям дано лише зміст свідо­мості, мислення. Виникає, якщо можна так сказати, зовсім новий вид метафізики, де буття є свідомість. Філософ Мар­тін Хайдеггер вважав, що відмова від розуміння буття в його метафізичному розумінні — не результат якихось вчень. Навпаки, філософія відмовилась від теми буття тому, що в Європі сталися світоглядні зрушення. Формується учення про буття — яким буття є поза і незалежно від лю­дини. Проявляється нігілізм — негативне ставлення до чого б то не було. А це означало відмову від визнання існування такого буття, а в межах — відмова від Бога. Така доля Європи. Філософи зв'язують проблему буття лише з люди­ною, відмовляючи буттю в об'єктивності. Філософія марк­сизму ототожнює буття з природою, стверджуючи, що буття взагалі є відкрите питання. Буття є те, що може бути визначено, бути раціональним знанням і практикою.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. формується філо­софський напрямок, що орієнтується на перегляд досягнень попередньої західноєвропейської філософії та повернення до онтолопзму. Над проблемою буття трудяться видатні філософи Семен Франк, Едуард Гартман, Мартін Хайдег- гер, Карл Ясперс та ін. Так, Едуард Гартман у своїй кон­цепції онтології намагається подолати традиційний розрив абстрактної сфери онтологічних суттєвостей та справжньо­го буття, розглядаючи різні світи — людський, речовий і духовний — як автономні реальності, до яких пізнання виступає не визначальним, а вторинним початком. Мартін Хайдеггер зв'язував долю західного світу з проблемою буття. У «Фундаментальній онтології» Мартін Хайдеггер виділяє з допомогою аналізу людського буття «чисту суб'єк­тивність» і прагне звільнити її від «неоригінальних» форм існування. Буття розуміється як трансценденція (що вихо­дить за межі чуттєвого досвіду), не тотожна своїм опред- меченим виявам, тобто існуючому. «Буття існуючого стало суб'єктивністю. Тепер горизонт вже не світиться сам собою. Тепер горизонт лише точка зору».

Кантівська ідея трансценденталізму, що має номіналіс- тично-протестантські джерела, одержала розвиток у філо­софії екзистенціалізму. На відміну від Канта, екзистенціа­лізм використовує поняття трансцендентальне не в гносео­логічному розумінні (теоретико-пізнавальному), а в мораль- но-етичному. Якщо Іммануїл Кант не бачив в трансценден­тальній структурі людського Я нічого, крім апріорних, тобто початкових форм чуттєвості і розуму, які і робили можливим пізнання, то екзистенціоналізм вводить в таку структуру початкову, ні звідки не виводиму, дану для будь- якого досвіду внутрішню готовність бажати безумовного, визнавати його, прагнути до нього. Між тим екзистенціалізм визнає наявність у структурі людини внутрішнього «покли­ку» до вічного, абсолютного. Фундаментальна схильність людини прагнути до абсолютного і безумовного змушує переживати, бентежитись, сумувати і ніяковіти, якщо від­сутня можливість реалізувати бажання і прагнення. Екзис­тенціалісти переконані, що прагнення до безумовного — це прагнення знайти трансцедентну опору, що допомагала б людині переносити всі житейські труднощі і незгоди. Такою опорою і є Бог. Але Бог, в інтерпретації екзистенціалістів, має специфічність, не поза людиною, а в людині. Ідея Бога нібито вторинна, бо вона виникає як відповідь на спроби людини заспокоїти свої прагнення до чогось вічного і надій­но стійкого. У XX ст. процес перетворення об'єктивного буття в суб'єктивне поглибився і навіть Абсолют — Бог став залежати від початкової внутрішньої настанови людини на пошуки безумовного. І все ж у XIX — XX ст. не відмовились від античної традиції пошуку опори для існування людини. Місце Бога зайняв розум людини. Пустельність і неком- фортність світу без Бога-опори була закамуфльована вірою в могутність Розуму. Розум є умовою єдності Я і світу. Ро­зум виправдовує існування ідеалів суспільного розвитку і остаточно розумність історії. XX ст. ознаменувалось хрес­товим походом проти розуму, а це означало розрив з античною традицією. Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет на почат­ку XX ст. говорив, що «наше учнівство у греків закінчилось: греки не класики, греки просто архаїчні і звичайно ж... завжди прекрасні. Цим греки особливо інтересні для нас. Греки перестають бути нашими педагогами і стають нашими друзями. Давайте станемо розмовляти з ними, станемо роз­ходитися з ними в самому основному». Що ж саме основне? Основне грецьке розуміння буття як чогось суттєвого, не­змінного, нерухомого, субстанціонального.

Список літератури: