Філософія життя

План

 

 

1. Вступ.

 

2. Біографія Ф. Ніцше.

 

3. «Філософія життя» Ф. Ніцше.

 

4. Етичні погляди Ф. Ніцше.

 

5. Висновок.

 

6. Список використаної  літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.  Вступ

Фрідріх Вільгельм  Ніцше — впливовий німецький мислитель, філософ, психолог і класичний філолог. Він був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасного йому життя в цілому. Він є одним із найбільш читаних мислителів. Ніцше створив велику кількість афоризмів і експериментальних форм письма. Хоча його творчість було згодом спотворено й асоційовано то з філософським романтизмом, то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть нацизмом — сам Ніцше гаряче відкидав свою належність до тих із цих форм, що вже існували в його час, аж до прямого протистояння їм. Його часто вважали натхненником філософського та літературного екзистенціалізму, а пізніше й постмодернізму. У багатьох відношеннях, його погляди важко зрозуміти в будь-якій систематизованій формі. Говорити про цілісне вчення Ніцше, мабуть, не можна. А його творчість була й залишається предметом палких суперечок.

Фрідріха  Ніцше уніфікують з фашистськими мислителями (сам Адольф Гітлер у  своєму найвідомішому творі «Майн  Кампф» робив посилання на праці Ніцше). Але сучасні філософи одностайно сходяться на думці, що Ніцше не був ні фашистом, ні нацистом. Це підтверджує той факт, що німецький філософ писав про «надлюдину» як про окремий об'єкт людської спільноти. Всупереч цьому фашизм розглядається як колективне явище або інакше стадний інстинкт.

Ніцше розкривав  концепцію надлюдини через гостру критику християнської релігії, до своєї смерті встиг видати першу  частину атеїстичної книги «Антихристиянин» .

 

 

 

2.  Біографія Ф. Ніцше.

Фрідріх Ніцше  — філософ, що частіше за інших  був приреченим на нерозуміння читача. З його цитат, напевно, найвідомішою вважають «Бог помер» та «Якщо ти йдеш до жінки, не забудь батіг!». Проте мало хто знає Ніцше — людину, що була сором'язливою у спілкуванні із жінками, Ніцше — композитора  і музиканта, що ненавидив антисемітизм та дуже оригінального мислителя, що яскраво вплинув на діячів ХХ століття.

І дідусь, і тато Ніцше  були священиками, тому, після його народження, батьки вважали, що сімейна  традиція знайде своє продовження. За першою дитиною на світ з'явилось  ще двоє: Елізабет та Йозеф. Коли Фрідріху було 5 років, помер його батько. Родина переїхала до Наумбурга, до бабусі та двох старших сестер матері.

Маленький Фрідріх був  дуже розумною дитиною. В першому  класі майже за всіма предметами був відмінником. У той час  він був дуже релігійним. Свідки розповідали, що, коли Фрідріх читав  цитати з Біблії, всі оточуючі плакали. Тому він отримує прізвисько «маленький пастор».

Рано можна  було помітити, що хлопчик є незвичайною  дитиною. У 10 років він писав вірші  та музичні твори, а в 14 почав писати автобіографію. Фрідріх полюбляв давні  мови: грецьку мову, латину.

 У 1864 році в Бонні  він обирає для свого навчання  богослов'я та класичну філологію.  Наступного року його вчитель  бере Фрідріха із собою до  Лейпцига. Цей період став важливим  для Ніцше як в позитивному,  так і в негативному значенні. У Ніцше з'являються перші сумніви  щодо філології. Він називає  її «побічною дитиною богині  філософії від якогось ідіота  або кретина». Нарешті, саме в  Лейпцигу Ніцше знайомиться з  двома людьми. З першим із них  Ніцше зустрівся не особисто, а через книгу — «Світ як  воля та уявлення» Шопенгауера. Ніцше у захваті від цього твору. Йому також імпонує те, що Шопенгауер вважав музику найвищою формою вираження мистецтва. Друга людина — це Ріхард Вагнер, який відіграє для Ніцше не тільки роль друга, але й роль батька.

У 1870 році він пише книгу  «Народження трагедії з духу музики». У ній йдеться про те, що в  Древній Греції трагедія виникла  з двох протилежних принципів  — «діонісійського» та «аполлонського». Занепад трагедії був пов'язаним із «сократичним духом», раціоналізмом.

 Вагнер високо оцінив  цей твір, писав, що не читав  нічого дивовижнішого від цієї книги. Але у всіх інших книга не знаходить визнання.

 Через чотири роки  до свого завершення підходить  дружба між Ніцше і Вагнером. І це стало важкою втратою  для Фрідріха.

 Одночасно серйозно  погіршується здоров'я Ніцше.  Медики не прийшли згоди щодо  хвороби, на яку страждав Ніцше.  Більшість з них називає спадкову хворобу.

 Наступні 10 років Ніцше  проводить як вільний філософ, незважаючи на стан здоров'я, він продовжує писати. У 1881 році з'являється «Ранкова зоря», «Людське, надто людське». У 1882 році — «Весела наука». Цей твір вважається прелюдією до найвідомішої книги Ніцше — «Так говорив Заратустра». Оцінюючи цю книгу, думки різко розходяться. Деякі вважають її справжнім одкровенням. Інші — погано написаною книгою без почуття гумору, у якій проявляється лише егоїзм автора. Філософія Ніцше у Заратустрі побудована на двох головних ідеях: «вічне повернення» та «надлюдина». Сенс життя — це воля до влади. Шлях до надлюдини проходить три етапи: «верблюд», «лев», «дитина». Спочатку в людини є лише віра, що дісталася у спадок, потім настає нігілізм — відмова від цієї віри, і, врешті-решт, людина розуміє, що «бог помер», що не існує абсолютної моралі чи релігії. Лише тоді людина по-справжньому звільняється та може керувати собою самостійно. Сам Ніцше називав книгу п'ятим Євангелієм. Тому він був розчарований, коли твір не прийняв читач.

 Після  видання Заратустри у Ніцше  справи йдуть все гірше і  гірше. Поступово дає про себе  знати наближення божевілля. У  січні 1889 року, в результаті нервового  нападу в Тюрині, його було відправлено до психіатричної клініки в Єнському університеті. А тим часом до Ніцше приходить слава і популярність. Проте сам він цього вже не міг розуміти, бо помер.

 Фрідріх Ніцше пішов  із життя 25 серпня 1900 року в  Веймарі.

 

3. «Філософія життя» Ф. Ніцше.

Світогляд його формувався під  впливом волюнтаризму Шопенгауера, дарвінізму, творчості Гете і музики Вагнера. В одній із перших праць, досліджуючи виникнення давньогрецької трагедії, Ніцше виділяє два первні (складники) культури — діонісівський (за йменням бога виноробства Діоніса), який уособлює буяння творчої енергії, оп´яніння життям, екстаз — все те, що можна тлумачити як прояв стихійних сил в людині і культурі і аполлонівський (за йменням Аполлона — бога музики, гармонії, світла), який є носієм міри, порядку, тобто розуму. Визнаючи єдність цих первнів у культурі, він віддає перевагу діонісівському, тобто ірраціональній стихії. Перемога аполлонівського (раціонального) первня у давньогрецькій філософії та культурі, яка настала з часів Сократа, означала, на думку Ніцше, початок декадансу (занепаду) цієї культури. Сократ, який прагнув підкорити життя розуму, звести все його розмаїття до правил розуму, є символом декадансу.

 Посилення раціональних  елементів у культурі Ніцше  трактує як занепад життя. Вслід  за Шопенгауером він вище оцінює волю, ніж розум. Але, на відміну від песимізму свого попередника, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, чимось на зразок «оптимістичної трагедії», він проголошує «так!» життю у всіх його виявах.

 Центральним поняттям  його філософії є «життя», виявами  якого є «становлення» і «воля». Вслід за Гераклітом і буддистами  він змальовує динамічну, процесуальну  картину світу. Життя — постійне  становлення, боріння, процес, а  не предмет і субстанція. Поняття  «воля» у Ніцше багатозначне  і метафоричне. Це — рушійна  сила будь-яких процесів у неорганічному  світі, боротьба за виживання,  за розширення власного Я, самоствердження.  Це — воля до влади. Перехід  від неорганічного до органічного  світу і до людини є, на  його думку, шляхом занепаду, а  не прогресу. В борінні сліпих  неорганічних сил більше істини  і краси, ніж у тому, що виникає  на їх основі.

 Людину Ніцше розглядає  як біологічну, недовершену, хвору  істоту, оскільки в ній тваринні  інстинкти значною мірою підмінені  розумом. Тіло людини, на його  думку, є значно більшим розумом,  ніж сам розум. Взагалі розум  він розглядає лише як засіб,  інструмент життя, позбавляє його  самоцінності, статусу абсолютної  цінності. Життя і воля, яка складає  його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, підпорядковані цінності.

 Абсолютизуючи волю  як основну цінність, Ніцше піддав  різкій критиці всю попередню  філософію. Він вважав своєю  заслугою те, що першим порушив  питання про цінність істини  — центрального поняття («ідола»)  філософії. Справді, оскільки  основними цінностями є життя  і воля, то істина стає підпорядкованою  цінністю. Процес пізнання для  Ніцше — не пошук істини, а  «схематизація», спрощення світу,  що забезпечує практичні дії.  Відповідно істині відводиться  інструментальна роль. Оскільки  успішним може бути і хибне  знання, то істина в такому  разі урівнюється з хибним. З  неї спадає ореол святості, вона  втрачає цінність, заради якої  варто жертвувати життям.

 У такий самий спосіб  Ніцше здійснив переоцінку основних  християнських цінностей — любові  до ближнього і співчуття. Його  непокоїло біологічне виродження  за панування в Європі християнських  цінностей, зокрема співчуття до страждань іншого. У зв´язку із цим він протиставив античний світ з його культом хоробрих і мужніх воїнів християнському світу, який культивує страждущу людину. Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові «людина», за його словами, церква знищила. Тому він так пристрасно виступив проти християнства. Його мало турбувало те, істинна чи не істинна християнська релігія, для нього головним було суто практичне (прагматичне) питання: як християнство впливає на біологію людини — погіршує чи поліпшує її. Згідно з Ніцше, християнство — це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей (марксизм, до речі, розглядає релігію як знаряддя панування вищих класів).

Переоцінюючи цінності, Ніцше  змусив європейців подивитись на себе, на свою культуру немовби збоку, що є безперечною його заслугою. Внаслідок  цього виявилось, що під кутом  зору вітальних (життєво-біологічних) цінностей, які сприяють виживанню  людини як біологічного виду, європейська  культура з її християнською серцевиною не є оптимальнішою порівняно, наприклад, з античною.

 Ніцше одним з перших  зафіксував конфлікт між біологією  людини і культурою. Нині очевидно, що культура, створивши «парникові  умови», загальмувавши природний  відбір, сприяла виникненню і  поширенню багатьох хвороб. Гуманізм  проголошує право кожного, в  тому числі й слабкого, на життя  і щастя. Біологічне ж виживання  людства вимагає, щоб продовжували  рід сильні та здорові. Це  радикальна суперечність, від якої  нікуди дітись. І чи не криється  в цьому помста природи розумній  тварині, яка посміла повстати  проти неї? Заслугою Ніцше є  те, що він повів мову про  цю проблему з відкритими очима,  не ховаючи голову «в пісок  ілюзій».

4. Етичні погляди Ф. Ніцше.

Поділяючи погляди А. Шопенгауера, Ф.Ніцше, однак, категорично виступив проти сучасної йому європейської моралі, за "переоцінку цінностей”, насамперед моральних. "Необхідно знищити мораль, щоб звільнити життя”, – стверджував філософ. Етиці як науці про мораль, на його думку, не вистачає проблеми самої моралію.

Образність і фрагментарність  праць Ніцше, насиченість їх парадоксальними  висловлюваннями, афоризмами, міфами тощо ускладнюють тлумачення його філософської, зокрема й етичної, концепції. Невипадково одні автори захоплюються його працями, а інші, навпаки, засуджують, називають їх автора ідейним і духовним вождем фашизму.

Різновиди моралі, за твердженнями Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралі рабів (гірших).

Мораль аристократів – це "мораль переваги”, одвічна, природна, самодостатня. Вона "виростає із торжествуючого самоствердження” людини як неприборкана сила природи. Наприклад, рицарсько-аристократичні судження про цінності мають своєю передумовою могутню "тілесність, квітуче, багате, навіть таке, що б’є через край, здоров’я, включаючи й те, що зумовлює його збереження, – війну, авантюру, полювання, танець, турніри і взагалі все, що містить у собі сильну, вільну, радісну активність”. Люди високородні, будучи цільними, активними, сповненими сили, почуваються щасливими. Вони не відокремлюють діяльність від щастя. Основою аристократичної моралі є "воля до влади”. Вона – вища будь-яких норм життя і поведінки людей, зокрема нормативних настанов релігії і сучасної моралі. З "волі до влади” Ніцше виводив усі основи моралі. Суб’єктом аристократичної моралі є надлюдина, яку характеризує вроджене благородство, гармонійність, органічне поєднання фізичної досконалості і духовного багатства. Благородна людина навіть ворога вимагає гідного.

Ніцше мало переймався проблемами узгодження моралі як особистісного феномену з інтересами суспільства та людства загалом, можливістю набуття мораллю всезагального характеру. Весь пафос його праць спрямований на розвінчання сучасної йому моралі, яку він називав мораллю рабів.

Мораль рабів, на думку  мислителя, сформувалася під впливом  античної філософії та християнської  релігії і втілилась у численних  аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує мораль рабів, яку вважають єдино можливою мораллю, мораллю загалом. Вона складна, суперечлива, проте їй властиві спільні ознаки:

   - рабська мораль захищає інтереси стада, суспільства, а не особистості, тому вона є стадною, спрямованою передусім на підтримку слабких, хворих, жебраків, невдах. Така мораль сприяє знеособленню людини;